Антології оповідань

Антологія українського оповідання

ХІХ-ХХ століть

 

 

 Зміст

Григорій Квітка-Основяненко Салдацький патрет

Панас Мирний Морозенко

Іван Франко Грицева шкільна наука

Архип Тесленко У схимника

Михайло Коцюбинський Пе-коптьор

Ольга Кобилянська За готар

Василь Стефаник  Злодій

Володимир Винниченко Момент

Михайло Яцків Гості

Микола Хвильовий Я (Романтика)

Валерян Підмогильний Проблема хліба

Степан Васильченко Циганка

Григорій Косинка Серце

Олесь Гончар За мить щастя

Марія Цуканова Шовкова рукавичка

Юрій Мушкетик  Гула

Григір Тютюнник Три зозулі з поклоном

Анатолій Шевчук Тризна по-домашньому

Євген Концевич  Суперниці

Володимир Дрозд  Сага про Джоя

 

 

 

Квітка-Основ’яненко Григорій

(1778-1843)

САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ

Латинська побрехенька, по-нашому розказана

Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що він так малював собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е, ні; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет і вчеше; хоч би тобі відро або свиня, таки живісінько воно й є; тільки посвистиш та й годі! А ще було як намалює що-небудь та підпише — бо й письменний був собі — що се не кавун, а слива, так таки точнісінько слива. Раз… (о сміху було! Хлопці аж кишки порвали від реготу) змалював він таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив — так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: “Тепер, хлопці, дивіться, що за кумедія буде”. А ми кажемо: “Ану-ну, що там буде?” А він каже: “А йдіть лишень за мною та й несіть патрет попової кобили”. От ми, узявши, та й пішли, та по його наущенію і постановили біля панотцевого двора; підперли її гарненько; таки точнісінько, як кобила стоїть: і на одно око сліпа, і хвіст вирваний, і ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самі, узявши, та й поприсідали попід плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самі тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! іде наш отець Микита (та ще, мабуть, було і у головці), іде та собі під ніс всемирну мугиче; а далі і вздрів кобилу та й каже: “Що за ледащо мій Охрім!” (а його батрака та звали Охрімом). “Кобила, — каже, — зійшла проти ночі з двора, а він і байдуже; коли б то мені її піймати!” А далі зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї підкрадатись, та знай цмока та приговорює: “Тпрусьо, ряба, тпрусьо!”, а далі, як підійшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне “тпру!”, як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так і зареготались, та навтікача! А отець Микита і зоставсь; стоїть як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця; а кобила перед ним лежить догори ногами, і підпірки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опісля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним і робити: і віддувала, і водою бризкала, та на превелику силу з місця звела і увела у хату; так, — каже, — цілісіньку ніч трясця його била, а кобила усе в вічі лізла, аж поки шалхвеї напився.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшці Трохимович. Як тепер його бачу: у синій юпці, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо підперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх білого коміра, бумажний красний платок пов’язаний; шкапові чоботи добрі, з підковами; волосся чорне, під чуб підстрижене, а уси собі риженькі, та густі, та довгі; не часто голивсь, так борода усегда як щітка. Горілки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанії, так не проливав; добре було на криласі співа і гласи знав: часто об нього спотикавсь і пан Ахвтанасій, от таки наш дяк; тільки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хліба святого не їстиме, а без тії погані і дихати не може. Був собі пузатий добре, а родом — коли чували — з Борисівки, Курської губернії; а у тій слободі щонайлуччі богомази, іконописці й усякії маляри; так і він-то відтіля родом був, а в нас у селі зеленив нову дзвіницю. І таки нігде правди діти: що вже ніхто лучче не намалює, ні розмалює, як богомаз з Борисівки; вже не жалко і грошей! Як же москаль озьметься за сеє діло, ну! — тільки почухайся, та й відійди. Торгується і требує багацько: дай йому і кошту, і грошей скільки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш — блакитна, а він товче: “Синя-ста”. Йому кажеш — не годиться, а він чухається та каже: “Нічаво-ста; для хахлов і такий бог брядє”. Тьфу! на їх голову!

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, біда: горобці щоліто повикльовують усе, що він ні понасіва. Так він-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб і горобці боялися. “А буде яка хвальш, прикину, — каже, — тобі”. От і сторжились за десять рублів грошей і восьмуху горілки. Отже ж то і змалював він салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тільки горобцеві, та й чоловікові страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? — так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, і стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже і ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига, таки так і думаєш: “От побіжить… от битиметь!” Так-то скусно був намальований!

Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович і дума: “Може, не вгоджу панові; тогді пропали і гроші, і робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарі і буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись і лякатись, тогді певно: бери, Кузьмо, гроші; коли ж огудять, то ще підправлятиму, аж поки до кінця доведу”.

Зібравсь наш Кузьма Трохимович та й повіз свого салдата — коли хто зна — аж у Липці. От у саму глуху північ, як ще усі, і ярмаркові біля возів, і хазяйство по хатам, спали, і по шинкам народ порозходився, і світло погасили, він і поставив той патрет на самій ярмарці і попідпирав ще лучче, чим попівську кобилу, щоб ні вітер не звалив і щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сів, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав на палітру красок, що “коли, — каже, — що не так, то я й підмалюю”. Упоравшись зо всім, присів, понурив голову та й задрімав собі трохи, поки ще до діла.

Аж ось стало і на світ заньматься. Іще не попритухали усі зірочки, а вже наш Кузьма Трохимович і скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очі полою, бо вже тут пак ніколи було по воду йти, щоб вмитись; підперезавсь знову і пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий ніс, та й рукавички достав, — бо се, знаєте, було об перших п’ятінках, так вже зорі холодні були, — і сів у своїй ятці, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло світло у кабаці… Гай, гай! Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї. Відкіля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — таки нічого гріха таїти — знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад; і вже в них не шинок зоветься, а кабак, і там вже уся московська натура, і там усе москаль наголо, як у Туреччині турки; та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, усе об тім тільки й дума, щоб заробить копійку. Така вже їх московська поведенція! А як тільки нашого братчика, хоч би і у кабаці, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скільки треба горілки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної міри, та мерщій і всипа у твою посудину, і вже хоч спор, хоч лайся, а він тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцімто й добрий: за гривню зачерпне із діжки таки повнісіньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько і збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тільки що руку підняв, і ще до рота не доніс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашій хаті!.. Підбіжить, підтовкне — плюсь! — більша половина чарки назад у діжку! Лихо та й годі! П’єш мерщій, бо розливальщик ще стане і чарку віднімати. Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бороді потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пішло: нічого було гаразд і проковтнуть. Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати; так куди їм і спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то і де б то поживитись.

Так от, як засвітили у кабаці, то й вислали надвір підтовкачку, чи не вздрить кого на вулиці, щоб заманити у кабак. Вибігло чортя і озирається… Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько під чубчик підстригти, як і в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці шльопається; аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тії патли не мотались. І сорочка на ньому — не як у людей; замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно і є.

От такий-то став біля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — і вздрів, що стоїть салдат на калавурі з оружжом, та й став гукати на нього: “Служба! — каже, — пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порція ад нас буде”. Стоїть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить і утретє — салдат ні з місця! Далі москальча злякалося, щоб він не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його та мерщій у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чує сеє все, усміхнувсь, моргнув усом та й подумав собі: “Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!”

Затим виткнулось і сонечко. Тут стали рушати й наші, що з борошном понаїжджали то з Деркачів, то з Вільшаної, та були аж із Коломака. Що то, батечку, із яких-то місць на той ярмарок не понавозили усякого хліба! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що підвід двадцять їх тут було, то, єй же богу моєму! більш: хмара хмарою. Тут і жито, і овес, і ячмінь, і пшениця, і гречка, і усе, усе було. Знаєте, прийшло урем’я подушне зносить, так усякому гроші треба. Наш братчик не бабак; він жде пори. Слава тобі господи! він, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жінку, діточок і худобоньку, ти за цією бідною копійчиною шлятись по усім усюдам і швандяти аж на край світу та кровавим потом її заробляти.

Та чого тут і вередувать? Коли вродив бог хлібця та дав його зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть за подушне і за общественне, а тут жінка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очіпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогді вже нігде дітись; вези хоч верстов за двадцять, та чи стала ціна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собі, щоб і сюди, і туди стало. А як удоволив усіх, от тогді вже справний козак! Лежи собі на печі, у просі, поки до нової нужди: тогді ж будемо й думати, де що узяти.

Так оттакі-то там були. І їх вже і сон не брав. Сонечко зійшло, вони й посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять. Ото гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була і каші варити. Потяг Охрім з двома баклагами до криниці, аж геть під гору, та йде вулицею… Луп очима! стоїть салдат.. Охрім був собі парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: “Добридень, господа служивий!” А салдат мовчить… От Охрім і пішов своєю дорогою, а Кузьма Трохимович і всміхнувсь, та й подумав: “Одурив і своїх! що то дальш буде?” Ну! Набравши Охрім води та вертаючись до табору, дума: “Отже ж тут є постой! А що, як спитаю, чи не треба їм бува коням овса або якого борошна?” Та як порівнявсь проти салдацького патрета, та й каже: “Господа москаль! А скажіть, будьте ласкаві, вашому командєрству: коли треба вівса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охріма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево віддам, і міра людська; вісім з верхом і тричі по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки”. Сеє кажучи, достав з халяви ріжок, постукав об каблук і витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, підніс салдату та ще й приговорює: “Кабака гарна, терла жінка Ганна! стара мати вчила її мняти; дочки розтирали, у ріжки насипали. Ось подозвольте лишень!” Салдат нічичирк! і усом не моргне. Неборак Охрім узяв собі на розум: “Цур йому! — каже собі на думці, — щоб ще по пиці не дав, бо він на те салдат…” Піднявши баклаги та мерщій до табору, не оглядаючись… А Кузьма Трохимович, сеє чувши, та “ких, ких, ких, ких!”, та аж за боки брався, регочучи.

Поки ж сеє діялось, піднялися на місто йти бублейниці, палянишниці і ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають. За ними підтюпцем поспішали з пиріжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками й усякими ласощами, чого тільки душа забажа на снідання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв її кат: чорнява мордата, трошки кирпатенька, та й рум’яна, як рожа, та таки й одягнена: очіпок, хоч він собі і зовсім витертий, самі нитки, а був колись парчевий; кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений, тільки що скрізь на ньому дірки, і попід руками, і на боках, так що видна була і уся одежа, і таки не проста, а міщанська, бо вона узята була у Липці аж із самісінького Харкова, і не простого, а міщанського роду; шушон набойчатий, спідниця каламайкова; тільки що не можна було угадати, якого вона є цвіту, бо дуже було замазано олією; вона-бо пекла і бублики, і сластьони, а около сього діла не можна чисто ходити; зараз випачкаєшся, як той чорт, що до відьми через трубу лазить.

От молодиці і кричать Явдосі: “Ану, паньматко! вибирай місце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми біля тебе”. Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход сонця, тричі перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нігде, а прямісінько плюснула біля салдацького патрета. “Ох, мені лихо! — сказала Явдоха, піднявши тую паляницю, та мерщій пхнула її між свій товар, — як таки біля москаля сідати? Він нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне… та тут таке буде, що й коробок не позбираємо…” — “Вибирай же друге місце, — гукнули молодиці, — може, й не з так щасливе буде, та усе-таки лучше, чим дати москалю орудувати над нашим крамом”:

Перевела Явдоха свій цех через дорогу; поворожила вп’ять другою, теж чужою булкою і між свої положила ; а де паляниця впала, так сама з своїм товаром сіла, а молодиць розсадила, де якій як по черзі припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: які були побагатілі, так до себе ближче, а бідну на товар, так на самий хвіст, у куток, де й школяр, що з малими грішми купує самий дешевий товар, її не знайде; та за чергу кожен базар і лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харківська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усіма перекупками отаманювати і від десяцьких, від голови та й від самого писаря оборонять; тільки щоб усі перекупки її слухали і що скаже, щоб сповняли, і чого потребує, щоб поставляли. Та нехай би і не послухав її хто? Так зараз і нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олію вип’є, або п’яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.

Тільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташувалась, аж… тю! Москаля нечистий і вродив з стовпцями біля них. Як же напустяться на нього перекупки! “Зачим тут став? Піди собі геть; стань де інше, не мішай православний товар продавати, а сам іди хоч до чортів, опріч хліба святого”. От як затуркали, затуркали — бо звісно, як наші молодиці, скільки їх не буде, та як заговорять разом усі ув один голос, так нічого і не второпаєш: мов на потоках вода шумить, аж у вухах лящить! — а москаль і байдуже, а знай собі кричить:

“Гречишнищі гарячії!” Що тут на світі робити? От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: “Роби, що знаєш, роби, а москаля збудь!”

Нічого Явдосі робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в’язки бубликів і пішла до патрета, та й… далебі що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: “Ваше благородіє, господа салдатство! будьте ласкаві, зведіть з нашого місця оттого навіженого, католицького, бусурменського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями”. Сеє кажучи, бачить, що салдат і не дивиться на неї, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорює: “Кете, озміть, ваше благородіє! Пожалуйте, дома здасться”. Салдат — ні пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжній салдат, а тільки його парсуна, — засоромилась, почервоніла як рак, та швидше, не оглядаючись, — від нього та бублики — у свою коробку, і сіла. Що вже не питали її молодиці, що їй там було від москаля? так мовчить та й мовчить і каже:

загрузка…

“Адже збула москаля? чого ж вам більш…” Бо москаль, справді, ще як побачив, що Явдоха пішла жалітись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посміявсь собі нищечком та й каже: “Оттак наші, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засідателя!”

А тим часом позісходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полі. І чого то туди не понаносили або не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харкові об пречистій: усякого товару, якого тільки подумаєш, усе є. Чи груш? Та і на возах груші, і в мішках груші, і купами груші: прийди, торгуй скільки тобі треба, та з якої хоч купи і скільки хоч куштуй, ніхто тобі не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були в них і миски, ложки і тарілки розмальовані; були й решета, і ночовки, діжі, лопати, сівці, черевики, чоботи з підковами й німецькі, тільки гвіздочками попідбивані. Тут суздальці з богами та з книжками завалящими, а побіля їх сластьонниця з грубкою: тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоних, так живо підніме пелену та й зніме стару онучу, що нею горщик з тістом накритий, щоб, знаєте, тісто на холоді не простивало, і затим під пеленою у себе держить; от пальці послине, щоб тісто не приставало, то й вщипне тіста, та на сковороду у в олію — аж шкварчить! — та зараз і пряжеть, і подає, а вже на олію не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки знай обсмоктує. Тут же біля неї продавалася терта кабака і тютюн у папушах; а там — залізний товар: підкови, гвіздочки, сокири, підіски, ухналі й усе, чого треба. А тут вже — лавки з красним товаром для панів; струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякії сливи, горіхи, мило, медянички, свічки, тараня, ще по весні з Дону навезеная, і суха, і солона; кав’яр, оселедці, яловичина, ніжки, шпильки, голки, гаплики і для нашого брата свинина. Дьоготь і в шерітвасах, і в мазницях; продавались і самі квачі; а побіля їх стояли бублики, буханці, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скільки тобі треба, на стільки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня — а хатньої наші жінки не продають, держать про нужду на нашу голову — цур їй! Тут же був хрін, ріпа, картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на світі, чого не було на тому ярмарку, і якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цілісінький год! А що ще обіддя, коліс! війя, двійла, люшні! Були й свити простого уразівського і мильного сукна; були кожухи, усякі пояси, шапки, і козацькі, і каплоухі. Був і дівчачий товар: стрічки, скиндячки, серги, баєві юпки, плахти, шиті рукава і хустки; жіноцькі очіпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, і шиті, і з мережками, щітки, гребні, днища, веретена, сіль товчена, глина жовта, запанки голов’яні; персні, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого-то там не було!

А промеж такої пропасті товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не більш, ніж на воскресеніє у вутрені, як Христа, дочитуються, або на Іордані; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той прицінюється, той спорить, той товариство склика; той на жінку гука, ті лаються, ті йдуть могоричі запивати; жіноцтво щебече, усі разом розказують і ні одна не слуха, старці співають Лазаря, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом іде та кричить: “По глину, по глину!”, а назустріч йому викрикує: “По горшки, по горшки!” Діти, погубивши матерів, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубків та школярів: “Ходи сюди, дядюшка! — кричать, — візьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькі, з мачком…

От паляниця легесенька, тільки що з печі… “Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там і кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнісінько, як у млині, як на всі меле і товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвій Шпонь та продав сіль, розщитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мішай йому! Він гуля! Ув одній руці пляшка, а у другій чарка; —кого не зостріне: “Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвій Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многії літа!” Вип’є і поштує його; коли той не схоче, так додолу горілку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсім допив з пляшки, зараз пляшку об землю і гука: “Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!” —та й пішов дальш. Іде і побачив дігтярів. Шубовсть у шерітвас з чоботами зовсім і кричить: “Дігтярю, не журись! Шпонь відвіча грошами”. Та й викине йому з кишені повнісіньку жменю грошей, а сам знову кричить: “Не абедно? Не мішай же! Музика, грай!” Та й стане хлюпатися у дьогтеві, як мала дитина у калюжі. Що то, як чоловік у щасті та у радості! Чого-то він не видума? Нічого не жалує і ні об чім не жалкує!

А там, чути, ведмідь реве і танцює, а циган викрикує: “Ану, Гаврилку, як старії баби п’яні валяються?..” Циганка ворожить та приговорює: “І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п’ятачка на рученьку — усю правду скажу…” Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться і жінкою, і дітьми та проклина свою душу, і батька, і матір, а усе затим, щоб стару, сліпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замість молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденіє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так і сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тільки дивишся та лупаєш очима і не знаєш, куди від них дітись. Той божиться, другий суне тобі у руку оброть з шкапою, третій тягне з твоєї кишені хустку, де гаманець з грошами зав’язаний, а сей вже й здачі дає, та усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотів своє ледащо продати, а прокляті цигани усунули тобі у руку таку патику, що й скіпками гидко узяти; та за таку ціну віддали, що можна б, бува, і вола купити; та же ж за мої гроші і горілку купували, і пили: а далі, замість дяки, у вічі насміялись: “Шкапа твоя, — кажуть, — трохи, чоловіче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вічі, як паничі у городі носять, то ще потягне…”

Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. І усякий народ, хто там не був, що йде біля того салдацького патрета, усяк шапку зніме та й скаже або: “Добридень”, або “Здрастуйте, господа служба!” А служба нічичирк: стоїть собі гарненько, і пальцем не кивне, і очима не поведе, і усом не моргне. Таки ніхто, ніхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятці, бачив сеє все та й дума: “Добре наше діло: побачимо, що дальш буде”.

Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира… і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть, відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь. Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів. Він таки й положив руку на мішок — ніхто не баче; потягнув його до себе — ніхто не баче; положив гарненько на плече — ніхто не баче… та, не озираючись, і чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок — сіп! — “Нащо ти груші узяв? сякий, такий сину!” —питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже: “Нєшта то ваші груші-ста?” — “Адже ж не чиї, як наші”. А він як крикне на них: “Ах ви, хахли безмозглії…” (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогді б вже лаявсь, скільки хотів). “А зачим ви, — каже, — мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?” — та до них з пенею: “Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку”. Наше хазяйство щоб то і сюди і туди, так де ж! ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір і тягне і кричить: “Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай та і толькаі” Наші ні відхрестяться, ні відмоляться: “Цур тобі, — кажуть, — батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!” Так де! Так реп’яхом і узявсь і каже: “Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..” Що тут на свті робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотіли іти до волосного правленія, так москаль не тії співа: “Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет, — пайдьом ік ньому”. Наші бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п’ятиалтинного — так ні: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робити, поставили, аби б відчепивсь та не вів до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опісля розслухали та роздивились і вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фіть, фіть! — посвистали та й пішли до возів. А Кузьма Трохимович у своїй ятці сміявсь-сміявсь, що аж качається, а далі каже: “Ох!” — та й сів, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедія.

Уже було геть-геть. Ось і дівчата зібралися іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці; а то, як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають. Ось і тягнеться низка їх, та усе на підбор: одна від другої чорнявіша, одна від другої краща. Порозряджувані так, що господи! Серед дня сонечко пригріло, так воно й тепленько: от вони і повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвіте. Скиндячки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаплітувані і жовтими гвоздиками та барвінком позаквітчувані; у сорочок і рукава, і ляхівки повишивані та повимережувані; на шиях намиста у кожної разків по десять, коли ще не більш: аж голову гне! Золоті дукати та срібні крести так і сяють; плахти картацькі, запаски і шовкові і колісчасті* (*Мережані), пояси каламайкові; та усі як одна у червоних черевичках і у білих та у синіх панчішках. А за ділом же вони й вийшли? А як же? Витрішків купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звісна дівчача натура, хоч у панстві, хоч у мужицтві.

От ходять по ярмарку, дещо собі вигадують і регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: “Дівчатка! дивітесь: у нас постой, солдати!” — “Врешеш! Де ти їх уздріла?”— питаються і розглядаються усюди. “Та онде, онде, біля дігтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…” —”Так і є”, — гукнули усі та .й почали щебетати та сміятися, з місця на місце переходять, та одна одну пха, то буцім спотикаються; а самі знай озираються та, як тії пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм і лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут і сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорниці, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили і обридли.

От і визвалася з них Домаха та й каже: “А тривайте лишень, я піду побіля нього, та вже ж не я буду, щоб він мене не заняв; ось дивітесь лишень. Та глядіть, коли треба буде, то відкликайтесь до мене”. От і пішла, буцімто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пісеньки під ніс собі мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться підв’язку підв’язувати… от вже і до салдата доходить та неначе з ким-небудь і розмовля: “Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б мені хто показав?..” Та й заспіва собі нишком. О! що то вже за дівка!.. Вона не знала, як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, і жартовлива була, та таки і світу видала: аж два годи у Харкові по мойкам заробляла, такії вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько біля салдата, а він її ще й не зачіпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: “А куди ти, Домахо, пішла?” А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає та голосно і кричить: “Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перепине “. А наш салдат стоїть, ні зачіпляє; ні перепиняє і нічим її не займає! “Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займає. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще…” От і вернулася і таки біля самісіньких його ніг іде.. і впустила хустку, буцім загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась і підняла хустку: от вона тут з ним і заговорила б, і пожартувала, а там би і пішли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат і волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається і каже голосно: “Ох мені лихо! забула хустку… Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!”

Озирається, сердешна, і погляда іспідліб’я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі діватись, треба вертатись… От би то і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: “От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…” Підійшла, — і нахиляється і бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далі як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дівчата і відозвалися до неї: “А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що він говорить?” — “Але, говорить…” — кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.

“Що… що таке?.. Що він тобі сказав?..” — обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. “Еге! що казав? — каже Домаха, — то не живий салдат, а то його парсуна!” — “Йо!” — гукнули дівчата і підбігли розглядати: аж справді намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши і багато дехто підходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; “Так і є, що намальований!” — та й підуть собі.

Посміявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далі подумав, що вже пора знімати свого салдата та укладатись на віз і чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регіт, пісні, сопілку… та мерщій і присів у ятці.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити від хазяйства, батькові сини — зібралися на ярмарок погулять. Іще зранку, хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, попідперізувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадівали на підголені голови шапки козацькі з решетилівських смушків, то з червоними, то з зеленими, то з синіми вершками; у юхтових чоботах з підборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них і тече, а підкови трохи не на п’ядь. От, позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, співаючи московські пісні: “При далінусці стояла”; і де йдуть, то так від них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозі ніхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи сліпці з поводатарем, чи баба стара, чи дівка молода їм назустріч, — нікому нема розбору, не вважають нікого, так усякого прямо лавою і пруть, і мнуть, і з ніг валяють; а самі й байдуже; неначе й не бачать нічого, буцімто й не вони.

Отсе-то вони, заздрівши дівчат, потягнули за ними, щоб так стіною на них і наперти; а як вони розбіжаться, так тут і ловити, і пожартувать, і поженихатись… Звісно, молодецьке, парубоцьке діло! А щоб їх хто міг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз і самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькі так так від них і ховаються по бур’янам та за плотами. Так тут вже нічого!.. Усяк їм поважа: “Нехай, — каже, — хлопці нагуляються: більш коли лиха не нароблять”.

От ідуть, і як накинули воком на дівчат, і пішли побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: “Здрастуйте, господа служба!..” Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: “Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хіба тобі повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!..”

Напік же пан Терешко раків, як і сам розгледів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! “Тепер, — дума сердека, — не буде мені просвітку; будуть мені сміятись і через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут мені на світі робити!” Стоїть, зажурившись, та й дума. А далі схаменувся, зареготавсь та й каже: “Буцім я й не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й сліпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловік… Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш’ється чобіт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от і в підборах брехня; та й підйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопці, дальш; намалював же якийсь-то дурень!..” От і пішли своєю дорогою, і Терешко дуже радий був, що спокутував із себе біду.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, і що то на місці народу було, таки, мабуть, душ з п’ятдесят, коли іще не більш, та усі ж то до єдиного, усі не пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, відкіля узявся швець та закепкував його роботу нінащо. “Се вже, — каже собі, — курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки й старавсь, щоб йому твар, і щоб він увесь, і мундер і оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб і його уконтентувати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі”.

Виліз із своєї ятки, достав палітру з красками і пензель, підмалював, як там швець надряпав, та й уп’ять поліз та й каже: “Нехай підожду, поки краска підсохне, а там і вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований”.

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть вп’ять побіля салдацького патрета. От один парубок розгледів його та й каже: “Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобіт, як ти сказав”. — “Еге! іще б то й не послухав? — сказав Терешко, підсунувши шапку на саме тім’я і узявшись у боки. — Я же силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги!”* (*Не до ладу.). А як йому й досі досадно було на маляра і на патрет, що через них йому люди сміялися, от і думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику і щоб народ думав, що він велику силу у малярстві зна; посвиставши й каже:

“От і сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…”

“А зась не знаєш? — обізвався Кузьма Трохимович з своєї ятки, — швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!”

Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедію і що Кузьма Трохимович так відрізав Терешка-шевця! Як підняли Терешка на сміх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебі, що не то що, що аж за річкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забіг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собі посміявшись та зібравшись з патретом і з усім своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горілочку з нього зчистив та й прав.

Ярмарок розійшовсь. Тільки вже Терешкові ввірвалась нитка верховодити хоч на вулиці, або на вечорницях, або і у шинку. Тільки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь і відріже: “Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!” — то так язик й прикусить і вже нічичирк.

От і все.

 

 

Панас Мирний

(1849-1920)

МОРОЗЕНКО

 

І

 

— Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє… Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий давить… Знаєш Оленчиного Андрійка? Вкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати — Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, одігрівати, а хлоп’я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір — Морозенко лютує! — а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо — пальчик болить, а матері друге — Андрійко нездужа!

Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.

Було ще не пізно — тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпнула, зняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.

Череп’яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії на дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гнота; пузатий комин заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякий-такий світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні померки… Видно, світ неохочий заглядати в темні пристановища, де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни — полупані, мороз повиступав на їх сизим інеєм; чорні двері розмалював він білими візерунками, а на шибках повимуровував цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку під божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ — не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх і не лежало нічого — пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! — як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.

Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в’їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!

У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася,— скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… “Тільки б через святки! — дума.— А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе — може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,— аби через свята!”

І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послідне полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… “Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!” — думала Катря, пораючись біля печі.

Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип’ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…

— Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! — скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип’ятки з очей додолу…

Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:

— Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!

Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси?

А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.

— Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! — крикнула вона йому наздогінці.

— Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.

Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.

— А що, не я тобі казала: не йдиі І куди ти ходив?

— Я за пашнею, мамочко, бігав.

— За чим?

— За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,— хвалиться син, показуючи матері рукавичку.— Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля — всього насипав Федір!

— І куди ти, сину, підеш по такому холоду?

— Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

— Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом — п’ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!

— Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!

— То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи, мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.

— А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? — спитався син, зазираючи матері в очі.

Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. “Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!” — подумала вона, ледве здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:

— Не клопочи, сину, про завтрашнє — господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!

— Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти,—скаже,—не ходив; ще сміятися буде.

— Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи!—І почала голубити Пилипка.

— Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! — упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.

Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого,— а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити — обдурить, аби її заспокоїти.

Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її. В його малій голівоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти посипати! І торік він ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сороківку грошей. Шагів з п’ять він випосипав по селу. То ж торік було, тоді він був малим, а тепер… Тепер він дядині скаже, що в їх нічого їсти. Дядина — добра людина, надає йому й хліба, й ковбас. Ото він звеселить матір, як нанесе додому подарунків! “Мати стращає, що я замерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати вибратись, щоб не запримітила мати, а там…”

— Ти б синку, сьогодні віддав Федорові рукавичку,— трохи згодом почала Катря.— Ну, я сама спорожню та й віднесу назад. Скажу: у нас своя є… Дай сюди рукавичку!

— Так я, мамо, похвалився Федорові, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обід сам йому віддам, а то в брехунах зостануся.

— Ну, добре. Хай і по-твоєму буде! — одказала, зітхнувши, Катря й почала в хаті поратись.

Пилипко собі буцім загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Він тепер каявся, що похвалився матері про неї. Не похвалився — мати б нічого не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи.

Тілько що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій туди рукавичку.

— Сиди там та не писни! — скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.

Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі.

— Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляється!.. Підожди ж ти!

І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку.

Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: “Де се Пилипко, куди йому дітися? Чи не на печі?” — подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла до полу, зазираючи на піч.

— Сину! Де ти? — спитала.

— Гарр…— загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт.

Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

— Ненечко! Матіночко! Злякалися? — вискочивши з-під полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.

Він усміхався до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і білими, мов жорновки, зубенятами.

— Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! — промовила вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе.

Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір’ю.

Мати собі раділа. Хай дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе важкими думками. Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі дранички, ще раз поцілувала. Не знать, де й ділася недавня туга, сум та журба гірка.

— Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися, ніж підеш куди не знать за чим! — нагадала знову Катря.

— Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! — обізвався він з докором.

— Чую, чую, моя дитино! Я знаю — ти слухняний, ти послухаєш своєї матері! — палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала її голови.

Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрійка за пальчик.

— Та я, мамо, не боюся Морозенка,— одказав Пилипко,— не страшний він мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!

— Ні, сину, і ти бійся його, хай йому всячина! Може б, і Андрійко оборонився, якби знав, коли він нападеться, а то він завжди підходить крадькома. Вкусить та й подався далі!

— То як же від його, мамо, й устерегтися, коли він такий? Ми оце тут поснемо, а він підкрадеться та й покусає.

— Тут не покусає, сину, бо тут тепло. І зуби в його розтануть, як він підкрадеться до нас.

— А де ж він живе? де його хата? — спитався Пилипко.

— Надворі, сину. Де віхало найстрашніше та холод найлютіший — там його й хата…

— Як же він не змерзне, мамо? Ти кажеш, що він старий, а от не боїться холоду.

— Чого ж йому боятися, коли він й є сам холод.

Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Він знає, що таке холод, він бачив не раз і віхало. Непривітне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде, він не знає,— щоб мало обличчя, не бачив,— а от мати дідуганом Морозенка взиває. Він знає й діда старого, горбатого, з білою бородою і запалими підсліпуватими очима. Отже, то дід добрий — нічого не зашкодить, а от Морозенко,— каже мати,— кусається.

— Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?

— Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що він старий-старий та кремезний… Голова з гору, замість волосся вкрита снігом, а борода сплетена з довгих-предовгих вістряків, що намерзають у ясний день під стріхами. А ніщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострі, тонкі, непримітні; він як кусає ними, то впускає в тіло. Через те воно так і болить та трудить, як він вгородить в його свої зуби!

— І очі є в його, мамо?

— Є, сину! Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як тонкі скалочки з льоду бувають, тільки замісто чоловічків в їх холодні огники світять. Страшні такі очі, крий господи! Як наведе він ними на кого, так наскрізь холодом і прониже!

— А ноги він має? І руки?

— Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки — довжелезні хапала, він ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,— так по всьому світу снігом та холодом і стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,— тоді вже ціле віхало здіймає.

— Нехай йому всячина, який він страшний, мамо! — глибоко зітхнувши, мовив Пилипко.

— Страшний, сину… А найстрашніший малим діткам. Він їх любить кусати, а часом і зовсім собі забирає.

— Я ж, мамо, не малий, мені його нічого боятися.

— Бійся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору. Таких, як ти, він найбільш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвір, то він зараз і почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоці вліпе такого холодного поцілунка, що від його аж шкура побіліє, а потім геть злущиться. То ж, коли він вас в селі недалеко від домівки застукає ; а як — не доведи боже! — де в голому полі або в лісі заскоче, то там вже й душу витягне.

Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Завдавши синові такого страху, вона була певна, що він побоїться піти посипати, їй тільки того й треба, щоб він не зірвався в такий холод в таку далеку путь! Їй самій, привичній до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить надвір. А то ж то йому, малому! — без одежі теплої, без чобіт добрих. Хай трохи попомліє душею від страху, а як засне, переспить. Страх минеться, забудуться ті страховища, що душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеться споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина від лихого заміру.

Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкриті очі напрямилися в куток печі, він ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди він дивиться? Що він там вбачає? — Він нікуди не дивиться. Погляд його ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозгаданою марою, як той нерозгаданий страх, що опанував його душу й серце. Що воно, відкіля воно, не питайте! Чутно тільки, як оте страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожній жилочці, озивається в кожному суставі. Отже, назвати його не підбереш слова, піймати й розглядіти не натрапиш часу. Так пробігає блискавиця через наше тіло, незчуєшся, звідки світне, прониже і не знать куди зникне.

— Синочку! Пізно вже… ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб ніщо лихе до тебе сонного не приставало,— мовила Катря, дивлячись на замислене личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши, здавила злегенька за носик. Пилипко усміхнувся, повернувся боком до матері. Тиха дрімота почала його колихати, злегка закриваючи очі. Незабаром після того він заснув.

 

ІІ

 

Приспавши сина, зосталася Катря одна із своїми думками самотніми. Невеселі вони були в неї! Та й кому зійде на думку радість, коли на завтра нічого їсти, нічим в хаті прокурити в люті морози? Як не забивай собі баки іншими гадками, а думка про щоденні потреби скаредного життя верне тебе до його, почне крутити та вертіти коло його,— от як крутяться голуби над пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що незабаром огонь пожре їх захист, оселю: несподіване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та курище розіп’ялося, а під ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполохані з гнізд своїх, над широким полум’ям, в диму та курищі, в гарячім від палу повітрі, поки не посмаляться. Тоді від знемоги опукою падають у жарке вогнище.

Чоловік — не птиця, Катря — не голубка. Хоч кругом неї вихорілась пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її знеможену душу, хоч в тому чорному диму й крутились та вертілись її самотні гіркі думи,— та не падали вони на огнище, не смалились і не горіли, а ще більше розпросторювались і гуляли собі по волі — не на безкраїм просторі, а в холодній хатині, б’ючись об сирі стіни, заглядаючи в голі кутки, прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна печія, то синів безпомічний викрик: “Мамочко, їстки хочу! Мамочко, папки! Мамочко, змерз — холодно!”

Ну що, справді, дасть вона завтра синові їсти? Чим прокурить черевату піч, щоб обігріти його, малого? Піти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка, скажуть, не хоче робити та в старці пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далі? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хіба мало високого дерева в лісі, глибоких ополонок на річці? Тільки б, може, нагнулася довга гілка над тілом або зашуміла вода попід льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її сонний покій. А от біля боку лежить її втіха й надія, спочиває її крихітка серця, що вона з таким болем одірвала від свого й пустила на світ окремим життям. Все на світі переживеться й минеться, все замовкне, як і ми самі замовкнемо; все зникне, як тінь та, коли ми очі закриємо, одно зостанеться — воно, наша частка, що зв’язує мертвого з живим, нагадує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через сотні, тисячі віків. Не дай господи, вона перерветься!

Через те Катря більше боліла за сина, ніж за себе. Та й чого їй за себе боліти, коли все, що було доброго та живого в душі, так перетрухло та перемліло, такою корою покрилося, що нічому вже проломити її.

Чого тільки вона не пережила на своїм віку, не звідала? Десяти літ вона зосталася сиротою, без батька, без матері, в панському дворі. Не на те примостила її доля там, щоб на волі рости, як билина в полі, а щоб підставляти свою спину під нагальну працю, томити свою сирітську голову чужими клопотами, вислухувати докори та нарікання, скоштувати стусана й духопелика від кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалі віддали, щоб знав, як треба коритися кріпацькій долі, а мати сохла та скліла, поки зовсім не зоскліла, покинувши на білому світі одинадцятилітню сироту. Зосталася вона одним одна із Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тітки з матернього боку, та ті за двором жили, а туди заходили тільки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панські індичата, що вона пасла малою, а більше нікого близького не було. Індичата їй найближчі були. Вона з ними росла, ними втішалася. Оце набере в пазуху невеличких індичат та й майне з ними по степу. Старі індики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вітер, степом гуляє, заливається реготом, бо індичата, підскакуючи в пазушині, лоскочуть її попід боками. А як побільшають індичата, почнуть добиратися ростом до старих індиків, то вона почне на їх гукати, свистати,— і знову регоче, коли вони до неї, наче москалі на муштрі, всі разом забелькочуть.

Дурниця, дитячі забавки та витребеньки, за які не раз птичниця чесала руки об її спину. Сількісь! Коли та дурниця забавляє нас, тішить, то чом же й не потішитись нею? Хіба не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тільки іншої пори, інших літ… Одно тільки: невеличка Катруся, бавлячись з індичатами, сама себе забавляла, й від її іграшок не було нікому ніякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, і гукала щосили: “Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху індичат, подавиш їх!” А ми, ганяючись за достатком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що від наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрі, чи краще індичатам по степу біля старих індиків бігати, чи в її пазушині пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнішала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: “І чому я довіку не зосталася невеличкою дівчинкою з невеличкими індичатами?!”

Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-додя.

Минуло їй п’ятнадцять літ. Вона тільки-тільки що стала розпускатися, як та рожева квітка вранці на зорі, стигнути й наливатися, як червонобокі яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повітря допомагали роботі дівоцьких літ. Висока Катря та брава, на лиці, як калина, чорне волосся, наче хміль, кучерями обвиває її голову, карі очі так утішно виглядають з-під довгих вій, загара на обличчі доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах.

Раз її вгледів пан — і… Катря від індичат пішла в горничні. Вона не скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь і пити, і їсти, і в чому походити; одно тільки — не було волі! Їй хотілося, як тому вітрові, по степу ганяти, надихатись польового повітря, щоб аж у грудях займалось, нажаритись на сонці палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидіти в чотирьох стінах та хіба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в тіні, куди тільки крізь густе гілля пробивається ясне сонячне проміння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тіні. Чорна загара геть спала з її повного виду — білий він у неї та свіжий, мов пелюсточка з рожевої квітки; волосся від пахучої масті та щоденного вичісування вирівнялось та вигонилось — не стирчить на голові кучерявим хмелем, а гладенько причесане, рівно облягає кругом її білого чола, сама вона ще піднялась, вирівнялась, налилася, немов обточена стала,— очей не одірвеш від неї!.. То все було зокола. А що було на душі в Катрі, що заводилось у її серці? Вона нікому не казала, та її ніхто й не питав. “Яке несподіване щастя випало Катрі! — гомоніли дворові.— Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано — не родись вродливим, а родись щасливим!” — “Брехня! — думала Катря,— через ту вроду не маю я щастя зроду!”

Незабаром після того вийшла воля. Все зашуміло кругом, прорвалася гребля людській сподіванці на краще життя. Цілі довгі віки мостили та гатили її, держали в запруді ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту міцну греблю й понеслася широкою течією по селах, хуторах. На дивовижу всім дворовим, винесла та течія і панську горничну Катрю з двору на волю! Кріпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кістка, своя кров! Не обросте вона жиром у розкошах — до свого рідно обізветься! Були, правда, і такі, що казали: “Дурна, дурна Катря та нерозумна! І що б там з нею сталося, якби вона зосталася в дворі? Ні, заманулося свого хліба, волі! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна посидить!” Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотілося волі — й вона попливла за тією бурливою течією, що, знявшись з дворів, понеслася по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: “Хоч гірше, аби інше! Буде нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров’ю впиватися!”

Пішла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичів. Не їй, молодій та дізнавшій розкоші, було миритися з тим мозоляним хліборобським життям, до якого прикрутила доля її родичів. Ще поки стояла весна красна, з теплом привітним, з цвітом розкішним, з запашними лугами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячі забавки. А як настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими ночами, з важкою похопливою роботою, то їй стало невміч: удень немилосердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з ніг валяє, а нічка прийде,— хвоста того заячого коротша,— ні виспатися, ні одпочити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в город, де стільки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй чорноземлі, серед підметів та городів, гаразд не зрозуміє городського життя. Байдуже кротові, що поверх його узенької нори привітно сяє ясне сонечко, а в прозорому повітрі літають і радісно щебечуть усякі пташки! Дарма й сонцеві, що в глухих нетрях землі риється якесь сліпороде звір’я: хай собі риється та підпушує землю, на котрій тепло, поєднавшись з світом, зародить таку буйну рослину! Сількісь і пташкам — відкіля береться їх живність: куди оком не скинь, де не приткнись — всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге — тільки знятись та перелетіти! Всякому своя доля: один рук не докладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає!

Катрі спершу сподобалось городське життя: хатня робота не важка, зайвого часу чимало і дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров’ї, Катря кидається кожному в очі. Витріщаються підсліпі очі, уздрівши перед собою польову квітку: загра-затіпається порожнє серце, як заманячить перед ним брава дівоча постать. Не дивно, що Катря не мала одбою од улесливих речей та здивованих очей. І москаль серед муштри до неї бровами моргає, і шевчик або кравчик посила їй навздогінці такі солодкомовні привіти, що в неї аж дух спирає в грудях, і блідолиці паничі, стрінувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми очима. А Катря землі під собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко, знизу блискучих котячих очей, а згори бистрих пазурів хижих шулік! То вони біля тебе ворожать: одні крадькома, попідтинню, а другі звисока, ширяючи в безкраїм просторі синього неба. Кожному хочеться жити, кожному треба живитись!

Не вбереглася пташка шуліки, як не вбереглася й Катря своєї недолі. В сусідньому дворі такий хороший панич і такими солодкими медяниками годує! Наїлася Катря тих солодких медяників,— аж тепер їй нудно, як про те згадає. Медяників швидко не стало — панич оженився на панночці, де вона служила за горничну, а їй ткнув у жменю дві червоних бумажки; аж у неї у віччі від них почервоніло. Спасибі й за те! Все-таки не з порожніми руками прийдеться в село вертатись.

Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що під той час, поховавши чоловіка, одним одна на старості літ зосталася. Спасибі дядині — не прогнала Катрі й, узявши в неї гроші до схову, обіцяла навіть після смерті оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того жменя, а все ж таки свій захист, своє пристановище. І птиця собі гніздечко звиває.

Оселилася Катря в селі. Пішов кругом гомін про неї; чутно смішки та пересмішки: корисна в городі з’їжа, он які гладкі відтіля вертаються! Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнітом горя та душею мліла. Все, що було в її серці живого, закам’яніло, все, що було в душі доброго, зотліло! Зосталися горе та сльози та… Пилипко з’явився на втіху!

Пилипко її справді втішив. Не було тих любих назвів, щоб вона йому не прикладала, не було тих утішних слів, котрими б вона його не взивала! Вночі не спить, його доглядає, вдень серцем за його мліє, коли робота одірве від його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як біля його. Хай собі довгі язики що хочуть говорять: ротів людям не позамазуєш і слухати — не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в світі втіха й надія!

Полюбила й тітка мале внуча. Тихе та втішне, воно стало забавкою старій бабусі. Наперебій одна перед другою хапали вони його на руки, носилися з ним; його забавляючи, самі бавилися.

Ото під таким доглядом і ріс Пилипко, піднімався на ноги і став мазуном своїм і чужим. Вздрівши його, чоловік зостановиться, гляне на те пишне панське личенько, ясні блакитні очиці та біле й м’яке, наче льон, волоссячко. “Гарний городський гостинчик, нічого казати!” — подума собі. А жінки аби не спіймали Пилипка, то й з рук не спускають: та вхопить, а друга й свої руки підставляє, щоб перехопити.

Зовсім би добре жилося Пилипкові, коли б було чого уволю їсти. А то не вряди-годи приходилось одним сухарем давитись. Ще поки стара бабуся жила, і сяк і так жилося. Катря піде на роботу — тітка з Пилипком дома. Один бог знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м’якої палянички або крайочок булки! А як стара на той світ переставилась, погіршало на сім і Пилипкові, й Катрі. Він сам собі дома голодний та холодний сумує, а вона на чужій роботі серцем за його мліє.

Отак не забарилася Катря перебігти прудкою думкою довгу й родючу ниву свого безталання й опинилася знову в холодній хаті, в тісному куточку на печі, рядом із своїм Пилипком, що назавтра збирався йти до хрещеного батька посипати, щоб принести їй і паляницю, і ковбасу, й грошей.

“Куди йому йти та й у чому його йти по такому лютому холоду?” — подумала Катря. А як же їй справді назавтра бути? Що вона дасть йому завтра поїсти? Чим вона в хаті прокурить? Чи то свята земля давніше запасів більше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи, може, вона тоді молодша була, щиріше робила, більше заробляла?

І знову невсипуща журба захопила її в свої цупкі обіймища, занудила та затрудила материне гаряче серце, заскреблася червоточиною в попеченій від горя душі, важким гнітом навернула ясний розум. Ні, немає розгадки, просвіту не видно!

— Хоч би що продати!..— І вона позирнула кругом себе. Підсліпий каганчик ледве присвічує з комина, допомагає підсліпим від сліз очам оглядати злиденне добро. Он дірява ряднина чорніє, простяглася під Пилипком замісто постелі. “Кому вона і на що годиться?” Он невеличка подушечка піддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з пуху, та через кілька літ зносилася, що й не пізнати.

Пуху в ній, правда, ще багато: якби розскубати та розбити, і на велику б стало. Замість пуху, напірник можна соломою або сінцем набити — і на соломі щасливому добре спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще кожушина вовною вгору, мов вівця, простяглася. Колись за неї двадцять рублів давали. Ще й тепер можна рублів із п’ять зачепити. Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бігати! Хоч би потеплішало швидше, в свитці б можна. Застарчила б кожушину. П’ять рублів — гроші: на них би місяців зо два протягти можна, а там потепліє. Хіба однести шинкареві в заставу! А може, там ще що знайдеться? — Каганець почав примеркати: останнє світло в ньому вигорало. По кутках печі стовпились морок та чорна темнота. Катря провела рукою по черені, чи не налапає, бува, ще чого, про віщо вона, може, забула. Мозоляна рука черкнулася об суху глину й загарчала. “Ні, не забула, не помилилась, нічого більше немає!” — подумала вона і глянула на Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-під себе другий край ряднини і вкрила нею сина, поцілувавши його в заплющені очі. Нагорілий гніт блиснув, зашкварчав, сиза іскорка стрільнула вгору і згасла… В хаті зробилося темно, як у домовині.

Катря підвелася, встала й почала спускатися з печі на піл, з полу додолу. Ось вона босими ногами по-човпала по холодній долівці прямо до стола. Вхопившись руками за край його, вона звела очі в темний куток. Там нічогісінько не видно. Сількісь: вона знає, що там стоїть образ. Перепочивши край стола, вона одступила ступнів зо два назад і почала хреститись. Міцно зцупивши пучку, вона ще міцніше почала накладати нею то на лоб, то на груди, то на плечі, чутно було глухе постукування серед темноти, а більше нічого. Аж ось почулось важке зітхання, наче дух випирався з тіла. “Господи, боже мій!” — роздався глухий голос у темноті, мов виривався з-під землі. Ще трохи згодом щось посунулось, наче впало. То Катря опустилась навколішки й замолилася вголос:

— Господи! Я не вчена тобі молитись, я не зугарна тебе святим словом просити… Я не за себе… Не на мене ти зглянься — зглянься на його… Дай мені пораду в моїм горі… Пошли мені розум добути, чого не стає нам! А ти, мати божа, царице небесна! Заступнице наша! Напути його на все добре, захисти його від усього лихого; від холоду й від голоду, від хвороби та болісті, від наглої смерті!

Далі вона, припавши головою до холодної долівки, замовкла. Вся постать у неї тремтіла, голова трусилася, сльози рясно-рясно посипались з закритих очей

Хоч зарані заходилася Катря висипати ними на Новий рік своє щастя, а все-таки трохи полегшало на душі, як вона нешвидко підвелася з землі. Хоч туга серце, наче в жмені, давила, та не різала його своїми гострими острогами! Поточуючись, наче чмелена, почопала Катря назад до полу й подралася з полу на піч. Помацки налапавши сина, вона обережно перехрестила його і на край подушки рядом з його кучерявою головонькою схилила свою задурену голову.

Чорна, непроглядна темнота стояла кругом. Надворі ревла сердита буря, стугоніла в стіни, стрибала по оселі, вила в димарі, гуркотіла у вікна. Катря не дослухалася. Натомлена важкими думками голова не здужала з дослуханням справлятись, натруджене болістю серце забажало спочинку. Незабаром обгорнуло Катрю німе забуття, захитала дрімота, а міцний сон прикрив її своїм спокоєм.

 

ІІІ

 

Бралося далеко за північ. Позасипали люди по своїх теплих захистах; спить-дрімає земля під глибоким снігом; знемігся вітер, утомилося й віхало, затихло. Не сплять тілько зорі в далекому небі, та не спить той старий дідуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Білим інеєм чіпляється він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу, дише в повітрі таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився, сердитий, немилосердно давить, колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на їй снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою. Глухий бренькіт від того йде понад землею, розпросторюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу — стукається об кожну деревину. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіроманці. Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє, тілько сніги виблискують трохи та глупіють зорі в високому небі… Аж ось виплив з-за гори Волосожар і почав виблискувати своїми зірочками, немов танцював перед світом.

У той саме час злегенька скрипнули сінешні двері в Катриній хаті й замовкли. Трохи згодом рипнули й подвірні, випускаючи Пилипка надвір. Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним плат-ком, у шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з сіней та й полинув прямо з села на ліс… Серце його, як у невеличкої пташки, стукало, билось, дух затинався в грудях; а малі ноженята, байдуже про непомірні чоботи, своє робили: він ними швидко чекрижив все вперед та вперед.

І який він радий, що прокинувся зарані, який веселий, що мати не чула, як він встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так і звернутися, щоб мати ще спала. Він би багаті приноси положив на столі, а сам приліг біля неї. Он уже й світ бовваніє надворі, білуваті смуги пробиваються крізь намерзлі шибки в хату. Він вдає, що спить, а мати вже проснулась. “Синочку! пора вставати”,— шепоче вона йому тихо. А він, мов не чує, ще дужче зажмурює свої очиці, потягається, наче й геть-то розіспався. “Бач, як міцно заснув,— дивується мати.— Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь,— каже вона, злізаючи з печі.— А то де взялось?!” — скрикнула мати, вгледівши на столі хліб та ковбаси. А він схопився, визирає з-за комина та давай реготати. “А що, мамо, злякався я вашого Морозенка?! Що, злякався?” І він миттю плигнув з печі на піл, з полу додолу. Мати його підхопила, пригорнула до себе. “От якби-то так сталося!” — запобігає вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги, поспішаючи до лісу.

Ось він вибіг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить ліс, притрушений інеем зверху та прикритий снігом, наче страшенна біла гора, бовваніє він здалека… Подихнуло на Пилипка вільним холодним повітрям, ущипнуло за ніс: аж покотилися сльози з очей, і невеличкі крижинки зразу на віях повисли.

— Та ну, не страши: не боюсь я тебе! — промовив Пилипко, струшуючи рукою крижинки з очей.— То тільки мати лякала.— І він не пішов, а побіг підтюпцем.

Ось він добіг уже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь Пилипкові, темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною, закутаною снігом головою… Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б’ється, дух запинається в грудях. Він зостановився.

— Морозе, Морозеночку,— замолився він тихо.— Пусти мене до хрещеного батька. Я тільки до його одного піду посипати і, що випосипаю, віддам тобі половину.

Недалеко від його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.

— Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе — і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.

— Пу-гу-гу-у-у! — застогнав пугач серед лісу, а Пилипкові здалося, що то загукав Морозенко: — Не пущу!

— Бач, який ти лихий та недобрий!.— почав докоряти Пилипко.— І що б тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим протопити в хаті. Пусти, голубчику!

— Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! — знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лісі роздалася.

— То ти тільки вмієш реготати? — скрикнув Пилипко.— Так не боюсь я тебе! — і, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.

Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб’я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й потурбується про твої недостатки.

Не встерігся знічев’я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив Пилипко, скільки разів приходилося йому падати й набирати снігу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь! Сніг він отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його підганяє. Ліс перед ним мов вироста; він давно вже вскочив у його і повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опік, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі рученята та й знову підтюпцем далі.

0сь він вибрався на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона, чиста та біла, лежить собі, відпочиває під холодним снігом, і тільки зірочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими іскорками. Де се він? Куди забрів? Скілько разів доводилося літом бродить йому по лісу, а він не припам’ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхів’ями, пообтикав невеличкі полянки поміж деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває.

Певно, се його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?

— Сісти лишень тут і собі та відпочити,— промовив голосно Пилипко.— Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.

Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому.

“Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись”,— подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.

Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха…

— Відпочину та й знову піду, хоч світом доб’юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А тепер… ні! не боюсь… не страшний.

Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все перед ним освітилось

Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята; та ноженята, наче волос, тоненькі.

— Годі нам спочивать! — гомоніли.— Швидко світ буде, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! —І почали ставати одна до другої спиною.— Разом! — хтось гукнув. Руки посплітались, задні посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх,— і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило! “Та й проворні які”,— подумав Пилипко.

— Буде! погрілись! — хтось крикнув.— Давай танцювати, нашого гостя дивувати! — Якого? — хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити.

 

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Якби-то нам жениха…

Невеличкого, малого,

Хлоп’яточка молодого!

 

“Дивись, ще й глузують!” — думав Пилипко. А вони кругом його, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася

— Шкода, що немає музики! — знову чує Пилипко.— Де в гаспида подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п’яниця, буде рутити!

Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка, заспівали:

 

Вставай, вставай, п’яниченьку!

Годі тобі спати.

Заграй ти нам на скрипоньці,

Дай потанцювати.

 

Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи.

— Прочумайся, п’янице! Ач, як розіспався! — кричать до його сніжинки.

— П’янице! — огризнувся цвіркун.— Який я п’яниця? Ви мене напували, чи що?

— А від чого ж спиш

— Від чого? Сон найшов!

— Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!

— У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя, то там такого гостей зібралося, що й протовпитись ніяк. Цілу ніченьку гуляли. Музика тне, а всі танцюють.

— От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.

— А плата буде?

— Буде.

— Яка.

— З інею водиця цупка.

— Подавіться ви нею! — скрикнув цвіркун, сплюнувши.

— Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!

— Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати.

І, надимаючись, він почав:

 

Цвірінь, цвірінь!

Якби теплий черінь

Та гаряче просо,

То спав би я й досі!

А тут мені холодно,

Жити мені голодно.

Бух!

 

Піти надіти кожух.

І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.

— Дивись, які тут дива! — промовив чи подумав Пилипко.

— Ще й не такі побачиш! — хтось до його обізвавсь.

Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:

 

Се наше Віхало йд

Та музики за собою веде! —

 

скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп’ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп’явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеєм крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, підіймалася вгору.

 

Віхало! Віхало!

Наше любе Віхало!

Прийди ти до нас

Звеселити нам час! —

 

все кругом пищало, верещало, гуло. Аж ось з’явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів’я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.

— Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,— товстим хриплим голосом загукало Віхало.

Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору, і той стовп підвели під Віхало.

— Ху-у! заморився! — сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну

— Гу-гу-у-у! — загуло Віхало, і все кругом його закрутилося.

У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.

 

Засни, засни, мій синочку,

Малая дитино! —

 

чує він, наче крізь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.— Чого ж воно тісно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? — плутається в Пилипковій голові.— Се ти, дідугане Морозе? Се твої лихі вчинки?

— На щастя, на здоров’я, на Новий рік!..

Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітило в очах, і він побачив дідугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цілим оберемком білого снігу, довга, як помело, борода виплетена з товстих вістряків криги; товсті настовбурчені брови густо покриті білим інеем, а сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо схилився він над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько біле, покійне і, світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зітхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм…

Вже білий світ носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червоні стовпи. Стоять вони на краю неба, піднялися високо вгору, буяють своїм червоним світом, пророкують людям щось лихе на сьогодні…

 

На щастя, на здоров’я, на Новий рік!

Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю,—

почулося Катрі крізь сон.

 

Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка.

Вона миттю стрибнула з печі додолу й побачила табун посипальників, що товпились біля порога.

— Ви не бачили Пилипка? — питає.

— Ні…— поторопіли ті.

— Боже ж мій, боже! — вдарилася в телеси Катря.— Він таки не злякався, не послухався — пішов!

Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навісна, помчалася з хати. Хлопчики постояли трохи і, здивовані, пішли собі далі,

— А куди се? Куди се так швидко? — гукали до неї з дворів селяни, дивуючись, що Катря так зарані й так прудко біжить улицею.

Не дослухалася вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого перед собою, окрім одного Пилипка.

— Пилипку!.. Сину мій!.. Синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..— гукала вона на бігу, думаючи, що це гукання раніш від неї добіжить до сина, подасть йому звістку, як побивається за ним його мати.

Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин нестямний лемент.

Не донявши гуком, вона надолужала бігом. Аж мерзла земля гула під нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала ні на що. Хіба вона дише для себе? Хіба серце б’ється для неї? Хіба не все одно, коли те й друге стане, як його на світі не стане? І чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрілою б вона пустилася навздогінці, рябцем би впала, де його спіткала, сизим орлом підхопила на свої крила і миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано літати. Хай же одбувають за все ноги!

І Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високі кучугури снігу і, викарабкавшись, знову неслася далі та далі.

От вона вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої ноги. Катря як вкопана стала. “Невже се Пилипчин слідочок? Збилось уночі з шляху?” — вдарило Катрі в голову. “Та невже ж то, господи?” — скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по сліду. “А може, воно далі й на шлях натрапило? Піду по сліду”,—подумала Катря і, наче п’яна, хитаючись, тихо поплелася свіжим снігом у гущавину лісу.

Ясне сонце почало підніматися десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеем білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загусло, ані ворухнеться — чисте, прозоре, спокійне.

Хто втерпів би не зостановиться, щоб налюбуватися тією чарівною красою?

Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на світі. Вона тієї чарівничої краси не примічає та й не бачить. Вона вбачає тільки свіжий слід по снігу і боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він поверне, їй навіть не западає в голову, до чого він доведе: вона тільки одного бажає — швидше, хутчіше знайти свого Пилипка

Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини.

Ні, не в кущ він пішов, а повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.

Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до дерева головою.

— Пилипку!.. Синочку мій! — нестямно скрикнула Катря і вхопилася за його.

 

Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тіло!

У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим мозком та там і заколіла.

Опукою повалилася Катря біля сина та вже більше й не підводилась. В неї од нестямки розірвалося серце.

На третій тільки день кинулись селяни шукати Катрю і знайшли її, вже задубілу, біля мерзлого сина.

— Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всі оці дні такі стовпи ставило,— мовив старий дід, оглядаючи холодні трупи.— Шкода молодої сили — подавив мороз.

— Та й краще! — одказав Катрин близький сусіда, високий та сухий, наче дошка, чоловік.— Не задавив би мороз, то голод догриз!

— А хлопчик? Яка то була втішна дитина! — знову каже дід.

— Не жалкуйте, діду, малого: раніше вмерло, менше горя знатиме! — знай одно товче Катрин сусіда.

Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися

Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?

 

1885

 

 

 

Іван Франко

(1856-1916)

 

ГРИЦЕВА ШКІЛЬНА НАУКА

 

Був Гриць премудрий родом з Коломиї,

Вчився барз добре на фiлософiї.

Стара спiванка

І

Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива[1]  гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав “луп’ярем”, — так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди — як їх було двадцятеро й п’ятеро — так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, себто коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де?

— Дулна гуска — вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: “Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав.

Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi.

— Грицю! — сказав батько.

— Га! — сказав Гриць.

— Видиш оту хату?

— Видзу.

— Пам’ятай собi, се школа.

— Ба, — сказав Гриць.

— Сюди будеш ходити вчитися.

— Ба, — сказав Гриць.

— Справуйся добре, не пустуй, пана професора[2]  слухай. Я йду, аби тебе записав.

— Ба, — сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.

— А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!

— Ходи! — сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором.

 

II

 

Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою.

— Видиш, там? — сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

— Видзу, — сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.

— Там яма, — сказав хлопчик.

— Яма! — повторив Гриць.

— Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч.

— Я не хоцу! — скрикнув Гриць.

Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:

— Застукай до дверей! Борзо[3]!

— Насцо? — спитав Гриць.

— Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.

У школi був гомiн, мов в улiю, — але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився[4]  i заверещав.

— Цить, дурню! — кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.

— Ой-ой-ой-ой! — верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати.

— Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?

— Не-е-е зна-а-в! — вiдхлипнув Гриць.

— Чому не знав?

— Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.

— Перший раз! а! — скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.

— О, то треба тебе погостити! — сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.

— На, дурню, їж, а борзо!

Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.

— Їж, дурний, а борзо! — напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.

Гриць почав хрупати i насилу з’їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.

— Цого смiєтеся? — спитав здивований Гриць.

— Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?

— Нi, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.

В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.

— Як називаєшся? — крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? Який єрусалим? — допитувався професор.

Хлопцi знов аж душилися зо смiху.

— Та давали хлопцi.

— Котрi хлопцi?

Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.

— Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!

ІІІ

 

Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки[5]; вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.

— Насцо то микаєе? — спитав Гриць.

— Буду дома з бовщом їсти, — вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

— Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, — крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: “а-ба-ба-га-ла-ма-га”. Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: “а баба галамага”. Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви “баба”, але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: “галамага”. Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: “Цому не клицис галамага?” Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.

— Ну, а чого тебе там у школi навчили? — спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.

— Вцились-мося “а баба галамага”, — вiдповiв Гриць.

— А ти вмiв? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

— Тазе вмiв, — вiдповiв Гриць.

— Ну, так менi справуйся! — заохотив отець. — Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти.

— Ба, — вiдповiв Гриць.

 

IV

 

Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць “туман вiсiмнадцятий”, що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, “а баба галамага” вiн вивчив докладно напам’ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре “люде”, а котре “мислiте” * (* … котре “люде”, а котре “мислiте”— назва буков “Л”та”М”у церковнослов’янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких “туманiв вiсiмнадцятих” мiж тогорiчними школярами було 18 на ЗО, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, “пац” та “попiдволосникiв” i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi.

А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав[6] трохи не на сiчку, прокляте “а баба галамага” i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:

— Грицю!

— Га? — сказав Гриць.

— Вiднинi вже не пiдеш до школи.

— Ба, — сказав Гриць.

— Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку[7] на голову та жени гуси пасти.

— Ба! — сказав радiсно Гриць.

 

V

 

Гуси, звичайно — дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала.

Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину[8], i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П’ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип’яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору[9]. А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.

— Де-де-де-де? — цокотiла грива гуска.

— Адже в школi був, — вiдповiв гордо Гриць.

— Ов! ов! ов! — дивувався бiлий гусак.

— Не вiриш, дурню? — крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.

— А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? — дзьобо-тiли, громадячись коло нього, iншi гуси.

— То нiби, що я навчився? — формулював їх питання Гриць.

— Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботiли гуси.

— А баба галамага! — вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.

— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:

— А кши, а кши!

Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки!

“Чому вони його до школи не давали?” — подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.

 

 

Архип Тесленко

(1882-1911)

 

У схимника

 

Був гарний весняний ранок. Кучеряві монастирські акації цвіли саме і пахли страх як. Гули бджоли, щебетало птаство. З-за церкви сонечко гріло. Зеленіла травичка. Стежечки біліли. Сюди й туди вештались люде, хто в церкву, хто до схимника.

У прихожій у схимника було вже їх повно. Дожидали.. Деякі сиділи собі на диванчику — радились, “як доступати до його”. Деякі стояли та зітхали — гріхи згадували. Дідок один з хрестом на грудях тикав пальцем на “Страшний суд”, що висів на стіні. Странник якийсь, чубатий, з бубновим тузом на драному сірому халаті, читав йому гріхи на гадюці. Дівчина одна, білявенька, в личаках, придивлялась до ангела з вусиками, що роздував кадильницю на другій картині. Чоловік якийсь, з люлькою в кишені, до другого ангела придивлявсь, що, заплющивши очі, на небо показував чоловічкові якомусь з підбитим оком. У куточку коло дверей стояла бабуся, боса, в керсетині порваній. Бабуся підпирала рукою бліду зморщену щоку і хлипала, — так жалібно хлипала, сльози, як горох, котились у неї.

Одчиняються двері. Увіходить чернець з рудою борідкою. Очі такі сердиті у його.

— Ану, ви!.. — гукнув чернець.

Усі зворухнулись, повернулись до його.

— Увіходьте! — показує на одчинені двері. — Та не проходьте… скраю стійте.

Одкашлюються, хусточками втираються…

— Не шуми, мужва! — гукнув знов.

Увійшли, стовпились коло порога.

Отця схимника не було ще. Стояв поставець тільки посеред кімнати, жовтою парчею прикритий. На поставці лежали рядочком — так близенько одно до одного — купка грошенят зразу, потім євангелія невеличка, позолочена, далі хрест з розп’ятим Спасителем. По праву руч од поставця стояв стілець, потім — стіл, застелений скатертиною. На столі стояло блюдечко з водичкою, лежали купками листи, вздовж і впоперек. Одна купка під столом лежала на стільці, що був підставлений туди. На стіні за цим усім висів величезний образ розп’ятого Спасителя. По праву руч от розп’ятого — висів нерозп’ятий Спаситель. Потім — матір божа з дитинкою і заплющеними очима. Знов — матір божа з шаблями на грудях. Божниця з невеличкими іконками. Перед божницею лампадка горіла. Далі, на другій стіні, висів розп’ятий чернець на хресті. На долонях у черця горіли світильники, над головою дух божий літав, а на лобов

“За мир страждаю” — написано було. По ліву руч од розп’ятого Спасителя висів знов Спаситель з овечкою на плечах, знов матір божа з дитинкою, далі святі: Серафим Саровський, Хрол-подвижник, Явтух-сотник, Клавдій-скитник, “Страшний суд”. Пахло дуже оливою.

Через який час увіходить і отець схимник — невеличкий сивий дідок. На кругленькому животку в отця схимника висів блакитний попередник парчевий. На плечах і спині сутуловатенькій його лежали чорні смуги з білими хрестами та словами усякими. На голові блищала лисина.

Люди вклонились йому.

Отець схимник позирнув якось з утомою на їх, позирнув на розп’ятого черця, зітхнув, далі перехрестивсь, гукнув: “Кажіть за мною!” — і почав:

— “Ісповідую… Господу богу…”

— Не товпся, свинота! — чується з прихожої голос якогось черця.

— “І пречистій… його матері… і всім святим”.

— Та, свинота!.. Пху! — чується.

— “І тобі, отче…” — чита схимник.

Перечитав, сів на стільці між поставцем і столом та:

— Ну, тепер, — каже, — до мене підходьте по одному. Підходять люде, прихиляються до його, шепочуть свої гріхи йому.

Схимник хрестить їх:

— Прощаю і розрішаю, — каже. Лізуть руку цілувати. Отець схимник кому дасть, а кому й ні. Рвоне її, насупить брови кудлаті.

— Не треба! — крикне.

— Бач, — шепочуть люди, — зна, хто й достоїн чого! Далі отець схимник обмочує пальці в блюдечкові, витяга не дивлячись листа-“благословення” з купки, — тому з сії, тому з тії, кому з-під столу

— Бач, — знов шепочуть люде, — зна, хто й “благословення” достоїн якого!

Далі отець схимник показує — спершу головою, потім рукою — на купку грошенят.

Ось і підходить і бабуся боса — та, що плакала в прихожій. Упала на коліна перед ним, б’є поклони, та так щиро, з повагом.

Отець схимник попередником її тіп-тіп по голові.

— Швидче, — каже, — швидче! Встав бабуся, щось казати хоче йому, та й не скаже, тільки губами ворушить.

Отець схимник очі вовком зараз.

— Ну, чого? — каже.

— Батюшечко!

— Ну!

— Синок… двадцять годочків!.. Женить хотіла… Не встає.

Батюшечка позіхнув.

— Прибили в поліції, — плаче бабуся.

— Заробив, значить, — батюшечка їй.

— Господи!.. Хіба ж?.. Тільки й того, що сказав стражникові: “Нема, — каже, — правди на світі: той із шкури лізе, та голодний сидить, а той і пальцем не кивне, та кабаном діло живе”.

Пухкенькі щічки отця схимника так і зажеврілись. Він луп-луп очима, далі:

— Мовчать! — крикнув.

— Боже мій!.. Він же ж, голубчик мій, усе на Спасителя було… “Спаситель он, — каже, — учить…”

— Мовчать! — перебив схимник бабусю. Подививсь на неї хижо так, далі:

— Крамольники… До Спасителя вони! їх діло до Спасителя… Мужва!

— Боже мій, — бабуся йому, — я ж нічого не знаю.

— І знать не треба. Онде сидять ті, що знають, — схимник показав їй на “Страшний суд”, — за язик, та в огонь! — крикнув.

— Хай господь спасе нас од того, — перехрестилась бабуся. — А все ж… батюшечко!.. Він у мене ж… одним одна дитина. Та самий же меншенький, та такий же розумний, синочок мій, такий же письменний… Боже ж мій! Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі… з татусем… Позагонило горе: ні попоїсти, ні вдягтись було…

— Не розсуждать! — знову крикнув отець схимник. — Богу молиться треба, молебень найнять!

Отець схимник поліз по листа. Бабуся три копієчки — на купку йому.

Узяла листочок од його, згортає.

Схимник на грошенята показує їй.

— Спасибо, батюшечко, — бабуся йому, — у мене є трішечки, — позичили людці.

— Та ні, — схимник їй, — клала сюди?

— Клала, батюшечко.

Видибала бабуся надвір, схилилась на липу та:

— Сину мій, сину… — плаче.

Підходить до неї странник з бубновим тузом, простягає руку до листа.

— Ану, що тут? — каже.

Розгортає.

— “Душоспасительне слово до православних християн, — чита: — О рід людський! — чита далі. — Який великий, який страшний гріх заміряться на добро ближнього! Це гріх не простимий ні на тім світі, ні на сім. Це скрежетаніє зубовне, це геєна огненна!”

— Боже мій, — плаче бабуся, — та хоч би ж хоч йому, синочкові моєму, їсточки було що. Хоч би ж хоч не сам хліб той сухий…

— “Що бог дав тобі, тим і задовольняйся. Це його свята воля. Він,святий, зна, кому як…” — чита далі бубновий туз.

— О, рятуйте ж мене! О, що ж робить мені? О синочку мій! — аж руки бабуся лама.

— Ну, чого розквасила губи? — обзивається чернець з прихожої. — Молиться йди. Он уже на молебні пишуться!

Подибала бабуся.

Гув великий дзвін…

 

 

 

Михайло Коцюбинський

(1864-1913)

 

ПЕ-КОПТЬОР[10]

 

Йон уперше наглянув Гашіцу на джоку[11]. З ухами й серцем, повними ритмічних згуків молдуваняски, зігрітий танцями, від котрих ноги так розходилися, що й хвилини не могли встояти спокійно, а кожним мускулом відповідали тактові танцю, з обличчям, що сяло від радості й поту, Йон відділився від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розірвав його, вхопив за руки двох дівчат… і несподівано стрівся з очима, що з-під тонких дівочих брів опекли його жаром молодості й півдня.

“Що за мара,— подумав Йон, перебираючи ногами та скоса поглядаючи на дівчину,— я її перше не бачив, здається…”

Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.

Музики, троє чорних засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола. Скрипник — сухий миршавий парубчак в споловілих галанцях та молдуванській сорочці нахилив аж до дека скрипки голову, вкриту замість шапки копицею чорного волосся, і з виразом цікавості та здивування немов прислухався до тих згуків, що викликав смичком зі свого струмента. Його сусід-кларнетист, шпакуватий вже циган, граючи, куняв; заплющивши очі, він хитавсь взад і вперед своїм важким ситим тулубом, одягненим у чорну ватовану піджачину. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти музики, кларнет виривався з рота і замовкав, але, зловлений на гарячому вчинку, починав верещати як наві— жений. Третій музика — сурмач — працював найщиріше. Чи то від спеки, чи з великой напруги — він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща, сорочка облипла його могутнє тіло, з чорного широкого виду стікали струмочки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очі так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. “Туру-туру… та… туру-туру… та!..” — гриміла сурма, як за часів єрихонської облоги, і лиш інколи, в хвилину від— дишки, вихоплювалось з-під гніту її тонке телікання скрипки або різкий, верескливий голос кларнета…

“Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!..”

З хмари куряви, що здіймається з-під важких, окованих мусянжевими підківками чобіт, виринає інколи рядок молодих облич, парубочих й дівочих, впрілих, червоних, але поважних. Держачись за руки й помахуючи ними догори та вниз мірно, плавко і безперестанку, перебираючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі коні на гармані, молодь, здається, не танцює, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлінно виконує загадану роботу.

“Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!..” — пронизує куряву домінуючий голос сурми, котиться по майдану, б’ється о му-ровані стіни церковці, а далі лине в простору до далеких, сяючих блакиттю гір, до синіх лісів, що суцільною лавою підпирають крайнебо.

А коло танцює. Тупають під такт молдуваняски ноги, здіймаються і опускаються злучені руки, мають білі хусточки в руках дівочих… Загріті танцем обличчя блищать від краплистого поту, палкі погляди частіше вириваються з-під опущених додолу повік, стріваються між собою; руки несвідомо міцніше стискають руки, груди важче дихають… А курява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись з-під мідяних підківок, захоплена танцем, здіймається догори, крутиться, клубочиться, справляє свій джок… Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як із хмари, виткнувся рядок хлопців та дівчат і оживив образ ясними барвами строїв, молодими розпаленими обличчями…

Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшає, немов росте, яснішає, розпалюється. Повітря — сам світ, сам жар. Наче золотою сіткою оповито майдан, коло, музик, різнобарвну і різновікову юрму глядачів, що зібралася круг кола.

Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягає воду з колодязя: довгий немазаний журавель немилосердно скрипить. Кількасотуста юрма шумить, як злива улітку. Дитячі вигуки, регіт молоді, тупання здорових ніг у танці, тонке телікання скрипки, верескливий галас кларнета зливаються в якусь чудну, але гармонійну мішму, над котрою усе ж таки домінує сурмачеве “туру-туру… та…”, що здіймається над майданом, б’ється о стіни церковці, а далі лине в простору, засипану гарячим сонячним промінням.

Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерції рух, але ту ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопців. Гашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що, сяючи від поту й задоволення, грав до неї очима та міцно тримав за руки.

— Пусти! — сіпнула дівчина рукою й зашарілась.

— А що даси? — жартував Йон, ще дужче стискаючи їй руку.

— Чого займаєш, коли я тебе не знаю? — шарпнулась Гашіца, почервонівши з напруги.

— Я — Йон, син мош Костаки… А ти чия?..

Але в ту ж мить дівчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрибнула від нього так прудко, що її накрохмалена спідниця аж залопотіла, мов корогва на вітрі.

— Угадуй чия!..— крикнула вона на бігу і, обернувшись до Йона, опекла його палким поглядом чорних очей…

Парубок з досади пошкрябав за ухом, аж шапка йому злізла на ніс, і посунув до товариства, що стояло збоку гурточком.

Товариство стріло його парубоцькими жартами: один обняв за шию та притяг до себе з такою силою, аж Йон заточився; другий так стис Йонові руку, що сльози виступили йому з очей, але парубок не образився. З веселою усмішкою на широкому безвусому виду, подзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Гашіца, то на свої крамні шлейки, що, перекинувшись навхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, підтримували темно-зеленого сукна широкі шаровари з червоними викотами при чоботях. Ті шлейки, нові, блакитні, зі срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди парубоцтва та приязні — дівоцтва, що приємно лоскотало пиху власникові тої чудовой новомодної речі. Отож, заклавши по два пальці за блакитні шлейки і задерши чванькувато догори голову, Йон звернувся до одного з парубків:

— Не знаєш, фраце[12] [3], чия ота фата[13][4]? — і показав на Гашіцу.

— Котра? Ота коза дика у білій спідниці?

— Вона, вона…

— Таж то Гашіца, дочка Штефанаки Мици, що вітряк має… Хіба не знаєш?

“Тю, як це він не примітив такої гарної дівчини? Певно, вона не часто ходить на сей джок, тим що сидить аж край села…” — міркував собі Йон, коли се враз згуки жвавої булгаряски сполохали його міркування.

Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат. Йон підглянув, де стала Гашіца, і, розірвавши в тому місці коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натруджених ніг легкістю почав він тупати та перебирати ногами, з усмішкою поглядаючи на свою сусідку. Гашіца чула той погляд і, опустивши очі додолу, червоніла.

Танець скінчився. Піт струмочками стікав по обличчю Йона. Гашіца, червона й задихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполоччю, щоб утерти впрілий вид, але по дорозі до обличчя хустина стрибнула, майнула вишиваним кінцем і… опинилась в руках у Йона.

— Валєв![14] — скрикнула з несподіванки дівчина і ухопила миттю вільний кінец хустини.

Йон тяг хустину до себе, Гашіца — до себе. Сцена та відбувалася мовчки, з однаковим завзяттям з обох боків, і тільки по обличчю дівчининому пробігала інколи смужка не то досади, не то таємного задоволення від парубкового залицяння.

Переміг сильніший. Видерши хустину, Йон пустивсь на-втьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя. Гашіца — за ним.

— Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очі так і грали до парубка.

Але той зручним рухом склав хустину косинкою, закинув собі на шию і зв’язав під бородою вузликом.

— Віддай!

— А що даси? — дратував Йон Гашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок простягненою рукою.

— Віддай, кажу!..

— А губенята даси?

— І-гій, навіжений! — скривилась Гашіца наперекір сяючим очам. — Не мала роботи цілувати!.. Краще носи хустину…

— Отак би давно!.. З розумом фата! — тріумфував Йон і приступивсь ближче до дівчини.

Зрадлива дівчина, очевидячки, тільки й чатувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережності. Схопивши одною рукою простягнену до хустини руку, він другою обняв Гашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.

— Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись із обіймів.

Саме в той час вдарили музики. Щасливий Йон скочив до танцю і потяг за собою Гашіцу.

Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Гашіци: він формально залицявся, а дика спочатку дівчина дедалі рахманнішала, лоскочучи парубкове серце палкими поглядами.

Сонце сідало. Глядачі поволі потягли додому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощалися з гаснувшим днем; тільки курява якийсь час крутилась ще у червоному промітті, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь від церковці, що перетягла майдан аж до протилежних хат…

Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Гашіцу. Де б він не був, що б не робив — усе йому ввижалися палкі чорні, з поволокою, очі дівчинині, її рівні брови, пишний стан… Він тільки поцмокував з задоволення. Гарна фата, нічого сказати… Можна б і посватати… А яка рахманна, як вона йому у вічі дивилася, коли він смалив до неї халявки. І з дивною яскравістю уявився парубкові пам’ятний джок, обізвалась в ухах мелодія молдуваняски, згадалась сцена з хустинкою… Уява була така жива, така яскрава, що Ион мимохіть схопився рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось протягнеться знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.

Раз він переняв її біля церкви, перед службою божою. Дівчина йшла у святній одежі, вся накрохмалена, запишавшись. Біла, з червоними цятками курточка її, трохи заяложена на стані з правого боку, де лишили слід свій запрацьовані руки танцюристих кавалерів,— краще сказати, заяложене місце на куртці — викликали у Йона рій солодких спогадів, розпалили його серце. Але при людях, перед церквою, якось ніяково було виявлятись зі своїм почуттям, тож Йон лише звичайно привітався, а решту домовив очима.

Вдруге… це було так.

Вечірньою добою, коли сонце сідало за далеким чорним лісом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі пару-боцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли з юрми враз розлягся характерний не то крик, не то іржання:

— І-го-го-о!..

— І-гі-гі-і! — почулося знизу в відповідь тонке вереск-ливе гукання, і незабаром парубки побачили в долині гурток дівчат, що з величезними сапами на плечах хутко посувався курною дорогою.

— І-го-го-о-го-гі-і!..— дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, пускаючись із гори бігцем навперейми дівчатам.

— І-гі-гі-гу-у-у!..— пекельним хором відповіли дівчата, тікаючи від парубків.

Галас знявся несказанний.

Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, кидаючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора…

Йон не стямився, як із розгону наскочив на Гашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп’янив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Гашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихала… Вже під селом Гашіца вирвалась із обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебені поза вітряками… “Так от де вона сидить”,— подумав Йон, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську касу під очеретяною стріхою, з широким піддашшям, загратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли кошниці на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці…

Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилітав крізь відчинені двері. “Нунте ші Буковіна”[15] — гриміла улюблена лайка мош Костаки і викликала усмішку на синові уста.

“Це вже батько розходився”,— подумав Йон про галасуватого, та несердитого батька.

Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати: мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — коптьора — казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиги на триногий мас[16].

Мош Костаки, високий огрядний молдуван, із червоним, мов перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів,— сидів на лаві і енергічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого, з сивиною, волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.

— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки,— Він думає, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. Га! драку[17]! Мош Костаки не останній з молдуван… Що?

— Хто? Хто такий? — спитався Йон.

— Хто? А отой Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…

Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась у корчмі за квартою вина межи його батьком а батьком Гашіциним.

— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий, чи не багатий, а домну дзев[18] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника! Що? Нунте ші Буковіна!..— І роздратований мош Костаки поспішно висмикнув затканий ззаду за поясом кисет з тютюном.

— Е-е! — скептично протягла Аніка.— Що ти йому зробиш? Ла богат мєржі ші драку ну колак, да ла сарак ніш бой ну траг[19].

Кінець тої сентенції почувся вже з сіней, куди з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалигою.

— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.

Мош Костаки заткнув кисет на місце і заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалигу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:

— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.

Аніка тільки зітхнула.

Йон хутко упоравсь: манта[20] вже на спині коня, залізне путо бряжчить в руках… Скочити лиш на коня — і гайда!

Вечір м’який, теплий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім убік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловити звідти відро води… Для кого то він так працює, аж скрипить, бідолашний?

Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло всередині з несподіванки: Гашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.

Йон не встиг навіть тпрукнути на коні: вже коли вони проминули колодязь, Йон гвалтом затримав їх, скочив на землю і підійшов до фонтини[21], тягнучи за собою здивовані коні.

— Добривечір!..

— Спасибі вам…

Гашіца, зашарівшись вся, навіть не глянула на парубка; взір її потонув десь у чорній глибині колодязя.

Мовчанка.

— Дай-но води напитися…

Гашіца мовчки присунула куфу.

Але, замість того щоб пити, Йон схопив Гашіцу за руку і потяг до себе.

— Сиди тихо! — сикнула та.— Побачать…

— Нікого нема…

І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.

— Нащо займаєш, коли не думаєш брати?

— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.

Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули убік і мало не збили з ніг Йона.

— Тпрру!.. бісова худоба!..— скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.

— Гашіце, ме-ей!..— розляглось рівночасно від хати.

Гашіца заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.

— Я ще прийду до тебе… вночі,— почула вона за собою голос Йонів.

Йон скочив на коня і оперіщив зі злості поворозкою “бісову худобу”, що перервала йому найцікавіше місце залицяння.

Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.

Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків і обсту-пила Йона з обох боків дороги. Одні, чорні та спокійні, тихо стоять, розчепіривши чорні, як у кажана, крила на тлі вечірнього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним світлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здається, от-от знімуться з місця та полинуть кудись у простору.

Коні вибігли на гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами. Хороше зробилося на серці в Йона.

 

Фрундзу вєрді семіногу…

Тоті тиргуле ку пороку…[22]

 

затяг він журливим голосом безконечну пісню.

Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами…

Ось дорога скрутила вбік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами. Приємний вогкий холод обхопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши догори голови… Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо здіймається догори і клубочиться понад комишами… Небо потемніло, заіскрилось зорями…

По долині бродили коні на паші. Круг багаття розташу-вались нічліжани. Йон пристав до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими розмовами не помітили навіть, як наблизилась північ. Йон поклав рушити на село. Він звернувся до парубків із проханням доглянути його коні, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в одному лейбику подався на гору, до села.

В селі саме розпіялись півні, коли Йон наблизився до вітряків. Він звільнив ходу.

Село спало. Хати ледве сіріли в темряві ночі, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишею, таємничістю, надмогильними хрестами…

Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, узуті в постоли, по м’якому килимові пилу.

Але ось уже і журавель від колодязя… ось і баркан чорніє… Йон навшпиньках підійшов під баркан, перегнувся і заглянув у двір… Темно. Тільки на широкій призьбі біліє щось… рядна, певно, під котрими спить покотом ціла родина. Йон винісся на руках, перегнувся, налігши грудьми на баркан, і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нині вулицею, і зупинився, вагаючись. Але треба було на щось зважитись. Йон звівся навшпиньки, подався тулубом наперед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середині двору… ще трохи… “Але що то чорніє? Певне, собака? — подумав він і зупинивсь, затаївши дух.— Ні, то не пес, а колода, кинута серед двору…” Йон посунув далі і мало-мало не наступив на собаку, що, згорнувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом із піддашшя, а з-під білих ряден почулося сонне сопіння та хропіння. “Котре — Гашіца? — питав себе Йон, водячи очима по рядкові закутаних фігур.— Мабуть, ця”,— рішив він врешті. Рука його злегенька посунулась по закутаному тілі, намацала локіть, плече… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.

— А… а-а!..— почулося рівночасно сонне бурчання.

Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бо-родою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.

Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткну-лась з-під рядна. “Ні, це знов не Гашіца…” Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки.

— Гашіце!.. Гашіце!..— пошепки кликав він її, злегенька сіпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.

— Гашіце! прокинься… то я, Йон…

Гашіца повела неспокійно головою, раптом схопилась і сіла на призьбі, протираючи очі кулаком.

— Гашіце,— благав Йон,— ходім звідсіль в садок чи куди…

Гашіца відвела від очей кулак, глянула на Йона і вжах-нулась.

— Ти чого прийшов? Тікай зараз… почують…

— Не почують,— шепотів парубок і потяг її за причілок.— Я казав, що прийду, от і прийшов,— потішав він Гашіцу, держачи її за руку, і оповів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.

Гашіца дивувалась його сміливості та сміялась.

— Знаєш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись? — скінчив він.

— В сінях вода стоїть…

— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафці вина?

Гашіца задумалась.

— Стій! — сказала вона. — Я зараз! — І подалась до хати.

Відчинивши тихенько сінешні двері, а потому й хатні, вона полізла в мисник, намацала там тоненьку воскову свічечку та сірнички, потому налапала на стіні ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.

— Ходім! — покликала вона його, подаючись наперед.

Вони пройшли повз сплячих навшпинячки, одно за другим, повитягавши сторожко шиї.

Коли проходили повз собаку, та загарчала спросоння, але не прокинулась.

Гашіца відчинила льох.

На них війнуло холодом та спе-цифічним духом льоху. Пройшли кілька ступенів у темряві, а потому засвітили свічечку. Темрява пірхнула від світла і забилась по кутках.

Гашіца приліпила свічечку до бочки. Дев’ять таких бочок, повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою попід стінами льоху. Відра й куфи, великі й малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмуро навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.

— Котре біле? — збудив тишу Йон.

Гашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і ви-смикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи і зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудинки, Йон зупинив Гашіцу.

— Доволі!

Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до вина.

Гашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов розкошувала його приємністю.

— Бун джін,— відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.— Дуже дякую,— додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Гашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман… Вона наче з-за стіни чує Йонів голос, його слова…

О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний флакев[23], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втекла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і русешті знає… От котрий втне так: “Веруу… діноо… боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма…”?

Йон навіть пустив Гашіцу, так його захопили ті незро-зумілі чужі слова cred’a[24] — русешті… Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені додолу руки, дзюбате обличя з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Гашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.

“Який він розумний!..” — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.

— Біне? — поспитав Йон, скінчивши.

— Tape біне![25] — прошепотіла Гашіца.— Тільки я нічого не зрозуміла.

— Га! Цього й хлопці не розуміють, не то дівчата…

І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи.

Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість…

Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної вищості звернувся знов до Гашіци:

— А знаєш ти, що таке присяга?

— Ні, не знаю,— сумно відповіла дівчина.

— Не знаєш?.. Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре.., боо… христо… спаси… вєру… прауду…

— Тц… тц!..— щиро дивувалась Гашіца, мотаючи головою.— Яке ж воно трудне…

— Ег, що то трудне! — розпалювавсь Йон.— Я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?

Йон скрутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно догори плечі, так що голова сховалась межи ними, і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:

— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…

Вся фігура Йонова — з випнутими догори плечима, між якими стирчало дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що, мов у півня, далеко закидались наперед,— здавалась Гашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху. Але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами, та вигукував наголос:

— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..

Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:

— Хто там?

Йон так і присів на місці. Гашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.

— Хто там? — вдруге поспитав голос.

Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у тем-ряву. Гашіца тремтіла за бочкою.

Але трохи згодом надворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.

— Гашіце! — пошепки обізвався Йон.

— Чого?

— Де ти?

— Отут, за бочкою…

Йон навпомацки дочовгався до Гашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.

— Ходім звідси,— обізвався врешті Йон.

— Боюся, хай потому…

Але їм хутко докучило отак сидіти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на бочки, потихенько вилізли з льоху.

— Ходім на виноградник,— намігся Йон. І хоч Гашіца гнала його додому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою, на стежці до виноградника.

Серед темних крислатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долі.

Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі розкішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галуззя, крізь чорне лапате листя лиш де-не-де мигтіла зірка. Було холодно, моторошно якось. Гашіца несвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам парубковим…

Починало вже сіріти, коли вони розійшлися: Йон — щас-ливий, задоволений, Гашіца — засоромлена, з опущеними додолу очима, з почуттям якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…

Сливе щоночі сходились парубок із дівчиною у виноградному садку.

Час линув. Весна зростала в літо — душне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старості злегка торкнула буйну рослинність землі.

Зів’яла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику… ба! зав’яло з часом та почало гаснути в серці Йоновім і почуття до Гашіци. Щораз рідше перескакував він темної ночі огорожу знайомого виноградника, щораз радніше задивлявся на других дівчат. Докори та сльози Гашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.

Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неї все, що можна взяти в дівчини, скоро згасила вогонь першого кохання. Милування, таке солодке для дівчини, втратило для нього всю повабність новини. Гашіца просто докучила Йонові.

Спершу Ионові й на думку не спадало кинути дівчину. Що ж, він звів її, мусить і одружитись з нею. Якої б заспівали батьки її, що б сказали люди, гей! Як би глянув на це батько Йонів, палкий, але справедливий мош Костаки?..

Але помалу-малу, коли нехіть до Гашіци зростала в серці Йоновім, той самий батько його, палкий мош Костаки, з’явивсь в очах Йонових його рятівником у прикрій ситуації. Йон нагадав собі сварку свого батька з батьком Гашіциним мош Штефанаки і учепивсь за ту ворожнечу батьків як за спосіб рятунку.

Щоб його батько та згодився взяти за невістку дочку свого ворога? Зроду-звіку…

Він, Йон, і радніший би посватати Гашіцу, так що ж, коли батьки ворогують поміж собою і нізащо не пристануть на це.

Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу.

А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Гашіци, невважаючи на її сльози та благання…

Настали жнива. По ланах розсілись полукіпки, осміхались хліборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, вип’явши напоказ грубі качани; виноград по садках жовтів, наливався…

Червоне, як перчиця, обличчя мош Костакове з задоволення ще червонішало, коли він поглядав на ту благодать. “Треба одружити Йона восени”,— поклав він, а позаяк замір його не був таємницею, то Йон хутко довідався про батькову волю і не тільки підляг їй, а цілком поклався на батьків смак.

Тому-то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкції батькової зазирав у чорні очі присадкуватій Домніці та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут чигаючого на парубків Гіменея…

А Гашіца?

Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвір’ю, стиха промовляє молитву до зоряного неба. Чутно його зітхання, окремі слова молитви… В тиші нічній виразно чутно, як крякають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісі… Гашіцу дратує, що батько так довго молиться… Коли б він швидше поснув уже, бо Гашіца нині сподівається милого, їй треба незабаром бути на винограднику… А чи прийде ж Йон?.. Напевне, прийде… Гашіці треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовитися з ним… Ах, той Йон!.. У неї серце так наболіло через нього, в неї голова така намучена від думок про нього… Вона не може вже думати. От якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболіле серце… і зникнуть… Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний, марширує по льохові… Ось на винограднику, серед густих кущів, пригортає він її, розмовляє про їхнє весілля, спільне життя. Зрадник!.. зрадник!.. Що люди говорять про Домніку? Невже він проміняв її на другу?.. Та ні, ні… Ось він крадеться десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів… “І який там біс кублиться вночі на тому винограднику? Скоро спіймаю — поперебиваю ноги…” — чує вона суворий батьків голос і тремтить… Їй страшно, страшно за Йона… Треба бігти і остерегти його… Дівчина зривається, сідає на призьбі… і прокидається… Темна ніч дихає вогкістю, в далекій долині крякають жаби, батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає… Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…

Гашіца лягає знов, причаївшись сплячою… Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим… Аж тепер можна: батько поснув…

Гашіца потихеньку висувається з-під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…

На винограднику тиша. Чорне збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину. Гашіца впірнула у те море і опинилася у знайомому закутку. Йона ще нема. Гашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.

Все: і це повітря, і покручені лози, і зів’яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя.

  От Йон обіймає її… От кленеться, що довіку кохатиме її… А тепер?.. Вона нині мусить сказа… О! щось йде… Це, певне, він… Ні, то хтось інший пройшов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватання… годі дурити її… Здається, Йон йде… Чутно якийсь рух здалеку…

Гашіца висовує голову понад кущі і насторошується… Знов не він: коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…

Аж, боже!.. Коли ж він прийде?.. Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідався, що неза-баром… Ай, сором, як вона це скаже?.. А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?.. Невже не прийде?.. Що це — півні співають?..

Гашіца витягла шию, прислуховуючись.

Десь недалеко хрипливим голосом, як відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.

Дівчина сиділа, мов скаменіла.

“Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… при-йди…— уперто думала вона водно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання.— Нема… Покинув… Через Домніку покинув… Але чекай!.. Та що йому зробиш?.. Одружиться, а я… покинута, знеславлена… Сором!.. сором!.. довіку сором… Візьмуть люди на зуби, мов вітер солому… А батько!.. Домне, домне!..[26]

Гашіца заплакала. Теплі рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.

Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її: “А може, прийде?.. а може, прийде?..”

Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Гашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирості, до краю…

Йон, чуючи свою провину, уникав Гашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Гашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Гашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.

— Ти як тут опинилась?.. Чого?..

— Чого?.. Того, що годі вже сподіватися, поки сам при-йдеш… Коли старостів пришлеш?..

Голос Гашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.

— Що?

— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Гашіца роздратовано в саме ухо Йонові.

Йон припинив трохи коні.

— Не пришлю…— відрізав він рішуче.

— То так?.. А за сором мій чим заплатиш?..

— Батько не велить дружитися…— крутив парубок, див-лячись кудись убік.

— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?.. А тоді?.. А це що?..— враз скрикнула Гашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домніки.— То кохати носату Домніку батько дозволяє?.. Га?..

Йон образився.

— Гей! а ти що тут таке?.. Забралася на чужий віз та й лаятись?.. Геть з воза!..

— Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш…

— Як у мене волосся виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню.— Геть!..

Гашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далі…

— У-у! — посварилась навздогін йому кулаком Гашіца, здіймаючись з землі та обтрушуючи пил з одежі.

Злість, сльози душили бідну дівчину. З голосним плачем побігла вона до села, але скоро опам’яталася, обтерла сльози фартухом і подалась додому.

Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради.

Мати так налякалася, що й забула вилаяти доньку. Гей! неслава, сором!.. Треба щось радити…

Послали по тітку Прохіру, звісну порадницю у таких випадках.

Її захоплено на вулиці, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ході виводила вовняну нитку та щось бубоніла до себе.

Коли за дверима почулось хляпання капців, а потому в хату всунувся кужіль, Гашіца з матір’ю були певні, що зараз побачать гладку постать у ватованій катанці, чорній хустці на голові й під бородою, а межи тими двома хустками потужний ніс, який зразу робив враження не носа, а самого обличчя.

Тітка Прохіра докладно, смакуючи, випитала в Гашіци всі подробиці пікантної справи і авторитетно рішила:

— Треба йти пе коптьор… на піч…

На піч!.. Перед очима в дівчини встала картина цього зневажливого звичаю, неминучість прикрої розмови з батьками Йоновими, ворогами її батька, дикі сцени, які часто трапляються при такій оказії… Сором!.. Сором!..

Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Гашіца воліла б, аби земля запалась під нею. Але що ж! Земля не западеться, а йти треба…

Умовились, що надвечір, коли в Йоновій хаті всі будуть дома, тітка Прохіра відведе туди Гашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчилася справа.

Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Гашіцу і сливе силоміць потягла її за собою. Дівчина була як у гарячці. П’яти її немов прикипали до землі; серце хололо, в голові була одна думка, одне бажання, щоб ця дорога розтяглася без кінця-краю.

— Не журися,— потішала її Прохіра,— не ти перша йдеш пе коптьор… Торік Катінка Сандина таки віддалася за Ніхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Перепало їй і від батька, бо й сам Ніхалаки наклав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці носила синяки на тілі… А проте…

Гашіца вже не слухала. Ось вони завернули за ріг вулиці… Ось вже мигнули червоно осяяні вікна Йонової хати… В Гашіци затряслись коліна. Вона, вагаючись, зупи-нилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…

— Йди, йди… я тут зачекаю…

Гашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і від-чинила двері.

Аніка відчиняла саме скриню, мош Костаки виймав з печі жарину для люльки…

— Добривечір…

— Спасибі…

Гашіца поцілувала в руку спершу мош Костаки, потому Аніку і, не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї і заховалась за комин.

Старі здивовано ззирнулися, і одна думка разом шибнула їм до голови.

Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась й собі на піч до Гашіци, котра, мов звірок той, притулилась тремтячи в куточку.

— Ти чого прийшла? — суворо поспитала Аніка.

— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Гашіца.

— Мій син?.. А другі й ні!.. Знаємо ми вас, теперішніх дівчат!.. Геть з печі!..

— Не піду, хоч забийте… люди знають, що ніхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… по-сватаю… а тепер…— ридала Гашіца.

— Нунте ші Буковіна!..— гримнув ураз па цілу хату мош Костаки, що чув усю розмову.— А це що?.. Де Йон?..

І, відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задренчали:

— Йоне! ме-ей!..

Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош Костаки, червоний й лихий, вхопив його за плече і притяг до печі.

— Що се, сякий не такий сину?..— гримнув він у саме вухо синові й показав на піч.

Йон заглянув углиб і охолов, побачивши Гашіцу.

— Та це я… вона…— белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його в сіни й причинив двері.

Налякана Гашіца почула з сіней шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривався хрипливий голос мош Костаки.

— З дочкою ворога?… зводити дівчину!.. Я тобі виб’ю з голови інших дівчат… Нунте ші Буковіна!.. Завтра пошлеш старостів до мош Штефанаки.

За хвилину засапаний мош Костаки вскочив у хату, при-ступив до печі й крикнув:

— Йди мені зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!.. Чуєш?.. Так і скажи…

І, голосно відсапуючи, мош Костаки важко впав на лаву.

— Домне, домне! — стогнала Аніка, приголомшена не-сподіваною пригодою, та умовляла Гашіцу йти додому.

Але Гашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде з хати, поки не будуть послані старости.

Аніка мусила вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбулася пошепки під образами, загасила світло й собі лягла поруч з Гашіцею…

Йон ночував десь надворі; він довго не міг заснути, зга-дував нинішні пригоди, знівечені мрії про Домніку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночі…

Коли другої днини вранці Гашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її.

Але згодом, поньокуючи на коні, що бігали кружка на припоні по снопах пшениці, Йон скоса поглядав уже на Гашіцу, на її сильні жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снігом, увесь гарман, і чув, що в його серці тане завзятість, поступаючись місцем згоді зі своєю долею…

 

1896

 

 

 

Ольга Кобилянська

(1863-1942)

 

ЗА ГОТАР

нарис із сільського життя

 

Зима. Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив — виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: “Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом”.

Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить… може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що,— лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи… Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше — який хосен йому з того… А то акурат…

— Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа! — бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.

— Таже дав бог святий сніг, аякже,— відказав молодший.— А може, воно й добром вийде весною землі?

— А-i, “добром”, дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та грабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте — і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!

Молодий замовк.

Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.

Його товариш — старий балакун, сільський вартівник — поглянув боком на панотця і обізвався:

 

— Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей… і видимо: недалеко саду чорної Магдалени… саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо… дивимося…. се не з нашого села.

— І не з сусіднього! — закинув молодий.

— І не з сусіднього! — повторив старий.— Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.

— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.

— Таки так,— кажу.

— Може, замерз! — каже оцей.

— Або заслаб,— кажу я,— та й гримнув.

— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.

Оба селяни розсміялися.

— Може, хотів зігрітися! — закинув старший.— Та й збігла горівка в ноги й звалила.

По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:

— А далеко ще там до нього?

— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…

— Котрої Магдалени?

— Таже чорної, панотчику, чорної…

— Ага… ага! — обізвався панотець протяжно.— Чорної…— і замовк.

Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.

— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило,— почав оповідати старий вартівник.

— Від чого покривило? — спитав панотець.

— Хто може знати… Кудись ходив на роботу і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая,— то все лежить та й лежить… і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її, та й то вже так, як би не її вже було. Лише очима світить. Худе… жовте, і день і ніч нахукає та й кахукає. Біда!

 

— Ов!..— кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То… кажеш… її мала слабує?

— Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.

— Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.

— Чемна жінка, щоправда,— притакнули чоловіки,— лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держать її при собі. Така її вже партика на сім світі.

— Але-бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.

— Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий.— А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна, та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, “знають”.

— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо.— Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло… а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!

— Сила божа! — відповів побожно вартівник.

— Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? — кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.

— Видко, вже видко! — поспішили сповістити газди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.

— Ну, прецінь добилися?

 

* * *

 

— Хата Магдалени дивиться лицем у ліс,— сказав молодший.

— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село,— відповів старший.— За її же городцем уже готар. Оце. простягається сусідня толока. Її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали,— додав об’ясняючи,— що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.

Станули на місці.

Вокруг тишина і лиш гудіння лісом… Темний великан дише льодовим холодом і стоїть як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги “лицем звернена до нього” хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.

Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.

Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.

Сумний вид.

— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.

— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.

— Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні…— розказав нетерпеливо панотець.

Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.

— Рушається?

Несміливою рукою обмацував старший газда чужинця і доглянув.

— Живий! — кликнув.— Рушається…

Хвилина напруженого мовчання.

Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.

Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий… з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло… Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Газди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.

 

— Живий він, живий, панотчику,— впевнив, як передше.— Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли… Що тут робити?

— Що робити?

— Свічку принести, аби без свічки не вмер! — додав поважно молодший.

— Дурню! — залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.— Плентаються кудись! — процідив.— Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?

Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.

Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.

— За готар,— прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.— Затягніть його за готар… Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є…— і, відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.

Люди остановились.

Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:

— Понесем? — спитав.

— Ні! — відповів молодший.— Не на моїй землі лежить.

— І на моїй ні — раз; а по-друге, хто його знає, що він за один?..

 

* * *

 

О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині… сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.

Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство — корова, і не може успокоїтися.

— Виє, як би вовків зачула…— обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він.— Іди, жінко, глянь, як держить вона голову.

Куди б не простягалась рівнина… гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:

“За готар!.. За готар!..”

1902

 

Василь Стефаник

(1871-1936)

ЗЛОДІЙ

 

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…

Сопіли оба, були. помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

— Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

— Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:

— Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.

— Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше? Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу. Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

— Дай мені води, ґаздо.

— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає! Довга мовчанка.

— Ти, виджу, моцний, ґаздо.

— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.

— А натуру маєш мнєку?

— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

— То я маю вже тут загибати?

— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…

І знов тиша запанувала в низькій хаті.

— Затамуй собі кров.

— Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.

— Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.

— А бога не меш боятиси?

— А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

— Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

— Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

— А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.

— Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

— То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

— Вже йдуть.

— Славайсу.

— Навіки слава.

— У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

— Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

— Нема балакання, що треба. Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

— Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

— Та то оце він на землі?

— Він.

— Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

— Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

— Та чому не берете і єго за стіл?

— Каже, що не може встати.

— То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

— То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

— Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

— Ви ему не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

— Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

— Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

— Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

— Я не вступлюси з хати!

— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.

— Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

— Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

— Не хочу.

— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

— Я не хочу з вами напиватиси. Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.

— То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

— Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили. Михайло:

— Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

— Я зі світа.

— А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

— Ну, до якої віри пристаєш?

— То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

— Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

— А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.

— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

— Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

— Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

— Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, — сказав злодій до Максима.

— Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

— Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!

— А що ж?

— Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…

— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…

— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.

— Я палком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене. Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

— Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав-Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.

— Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.

— Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

— Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю — та й не дриґнеш!

— Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.

— Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

— Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

— Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.

— Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, — сказав Михайло.

— Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

— Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

— Доста вже, небоже, доста, пусти, най, я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, — кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

— Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.

— Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду…

— Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

— Та я то кажу, що я не до него, я… Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

— Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

— А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

— Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

— Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити! І кинулися на нього, як голодні вовки.

 

 

Володимир Винниченко

(1880-1951)

МОМЕНТ

(Із оповідань тюремної Шехерезади)

 

І раз Шехерезада так почав своє оповідання:

— Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось… З ким?

А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого… Словом, кажу вам, було це навесні.

А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

— Вьо! Ти!

А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був “парнишка” дебелий, “гвардійонець”, як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його “харцизники”, не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.

— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я.

Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.

— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.

— Були випадки?

Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном.

— А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

— Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити:

— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!

— Ну, то й мене не вб’ють! — постановив я.

І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і… я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось…

— Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна…

Я посміхнувся.

“Кукурудзяна” насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знов затупала байдуже й неуважно.

Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись вбік, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув:

— Границя.

Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце. Так. Аж ось він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно.

— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив:

— Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі… Ая!

Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна.

— Значить, просто йти на ліс?

— Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки. Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились.

Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув:

— Так ви таки зараз хочете йти?

— Таки зараз.

— Можуть убити.

— Не вб’ють.

— Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз.

Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувсь до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили.

Мабуть, ми їхали знов без дороги, бо мене хитало, як в колисці, об колеса шарудів бур’ян, і коняка часто зупинялась, десь хапаючи на ходу траву. І, пам’ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.

Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка.

Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з його гострим, ніби мертвим носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом, підстриженими вусами.

— Вставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір’я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю.

— В повітку! — хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас.

Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа… — уявіть собі!.. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста… Я мусив почувати себе ніяково.

— Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.

— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене.

— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.

— Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона.

— Угадали. А ви теж?

— Я теж.

Ми обоє чогось засміялись.

Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам’ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гуділа оса.

Раптом у двір, пам’ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали.

Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.

— Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялась вона до мене. — Ій-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер!

А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась, схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала:

— Ану, нате!

Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди.

Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима.

— От, тепер дуже гарно! — сказав я.

В сей мент в дверях з’явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив:

— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.

Ми приголомшено перезирнулись з панною.

— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.

— Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікать.

— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.

— Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу.

Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.

— Добре? — звернувсь я до неї.

— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.

— Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле і слідкувало за нами.

Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали… Стихло…

Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла.

— О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.

— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.

— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера.

Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав:

— Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі… А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете… Поспішіться!

Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одяглись.

— Ноги з-під свит видно… Нічого, — муркнув Семен… — Полем будете йти… Аби здалека не впізнали… Неділя, в полі нікого нема… Хай бог помагає… Хутчій!

Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались, помагали одне одному, і бігли, й бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь рівчачок, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, лишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу.

Пам’ятаю, — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі.

На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу.

— Душно… — хрипло промовила вона. — Далеко ліс?

— Он! — хитнув я головою наперед.

— Не треба вже бігти… — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.

Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль ввесь час випадав із-під свитки.

Ми озирались, але нікого не було на дорозі.

— Спочинемо… — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене і без посмішки сказала:

— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона.

Пам’ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.

— Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом, — Так. Тепер добре.

Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй… Не знаю.

Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас.

— Кордон у лісі? — спиталась вона.

— Здається. Так говорив Семен.

Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам’ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготались.

— Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна.

— Хм! — безпомічно озирнувся я.

— Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.

— Правильно!

Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе.

— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так… Сховайте ноги в пшеницю.

— Це — жито, — для чогось поправив я.

— Все одно. Ну, так…

Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.

Віз наближався… Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі.

— Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди!

І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки.

— Коли треба буде, дам… А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона.

Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо.

— Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:

— А вам для чого?

— Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш.

— Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.

— Через що?

— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім… Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да… Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім’я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась.

Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.

А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.

— Ліс… — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима.

— Треба обережно йти тепер… — одповів я.

— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно… Цікаво тільки дуже… — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.

— Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.

Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:

— Я не знаю, що треба сказати на це…

Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу.

Пам’ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою.

Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева і нишпорили між ними… Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, і чекала нас.

— Не видно нікого… — шепотіла панна.

— Не видно… — шепотів я.

І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілось… Але…

І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і ми в лісі.

Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив’язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв’ячків, мишей, колосків.

— Ходім… — прошепотіла панна.

— Ходім… — прошепотів я. І знов мені захотілось взяти її руку… Але… Ввійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники… Ліс стояв недвижно, чекаючи.

— Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб’ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі… — Вона сказала адресу і кілька раз повторила її. — Напишіть так: “Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”. Більше нічого… Чуєте?.. Зробите?

— Зроблю… — тихо сказав я, і… мені жагуче хотілось взяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві… Але…

— Ну, тепер ходім! — рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили… Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев… — Чуєте ж: “Як вмирають ті, що дуже люблять життя!” — раптом повторила вона.

Я мовчки хитнув головою.

Жито скінчилось. Починався ліс.

Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас в свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між дубами і ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.

— Сядемо… Треба роздивитись куди йти… — прошепотів я.

Ми ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли.

І стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні…

— Я нічого не помічаю… — прошепотіла Муся.

— Я теж.

— Мабуть, далі…

— Мабуть.

— Посидьмо ще трохи… Гарно тут… Спішити нічого…

І вона тихо, журно, лагідно посміхнулась до мене.

Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.

Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками.

В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя.

Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого — людини.

Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, “зо всім цинізмом”, вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: “На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралів, “уложеній о наказаніях”, ми маленькі, здорові, чисті циніки”.

Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шепта-лись між собою, оголені, білі берези.

— Душно якось… — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом.

А я мовчки дививсь на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити, бо… бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми… не сміємо.

— Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою.

Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно.

— Будете згадувати, як уб’ють мене? — прошепотіла вона.

— Вас не уб’ють!

— А я вас буду…

Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її.

Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище, частіше.

— Не треба… — прошепотіла вона.

— Вам неприємно? — глухо спитав я.

— Ні… так…

— Так чого ж не треба?

Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці.

Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали… А там, далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть… Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива…

— Мусю!.. — пригорнувсь я.

Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.

— Ні. Не треба…

— Мусю!..

— Ходім уже… Пора… — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходім… Пора…

Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його.

Темна глибина ждала нас.

Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне.

Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали і, хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали.

— Де ж саме межа? — питала Муся.

Я здвигував плечима і йшов.

І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб’ють, що ми несподівано наліземо на варту, побіжимо — і… все. Але, пам’ятаю, не було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одне величезне напруження, одне велике наближення до чогось фатального, неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим.

Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура і завмирали, великими очима дивлячись вперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу.

А ліс мовчав і ховав в собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно.

— Дайте руку… — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.

“Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя”, — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот.

Серед дерев засіріло.

— Ш-ш!.. — зупинились ми.

Якийсь просвіт… дерева рідше…

“Там!” — мовчки глянули ми одне на одного… Ступили кілька кроків і завмерли… Десь тукав дятел… Шашіль гриз дерево… Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав…

— Ш-ш!..

Ще кілька кроків… Просвіт більше… Засивіло небо… Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало…

Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.

Просвіт ширшав. Засиніло небо… далеко-далеко…

Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам’яніли… Довго лежали і слухали… Тукав дятел… Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула… Серце билось несамовито.

Знов поповзли… Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа… Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна порожнеча… Та чь. порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?

Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.

— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно… Ну!..

Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.

Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям гюбіди, побіди життя.

— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.

“Єсть!!” — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.

Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття “не треба”, “не можна”, це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.

— Сядем… — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.

Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.

— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.

Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила:

— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?

Я сказав і здивовано дивився на неї.

— Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?

Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут… — Вона показала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані.

Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.

Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.

Сонце пекло, шепотілись кущі.

Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком.

— Так буде краще. Прощайте… — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі.

Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.

Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.

Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

 

 

 

Михайло Яцків

(1873-1961)

 

ГОСТІ

 

         Підбіг до вікна і пробурмотів до жінки:

         – На маєш! Дідько гостей несе! Вийди до них!

         – Та вийди ти, бо я не вбрана.

         – А бодай то… Де моя краватка? Та зберися, бо заїхали вже на подвір’я! Бодай їхали вгору коренем… І не міг міст завалитися під бідством… Цілою хатою вибралися… Скоро світ – дідько їх надніс. І чим тут нині приймити ту саранчу!? Дай мені сурдут! Та вийди вже раз, бо чекають на возі і колотяться!

         – Та вийди ти, нехай хоч трохи попрячу в хаті!

         – На маєш – вона береся тепер замітати та застелювати барлиги! А бодай то…

         Вийшов.

– А-а! А-а! Гості-гості! Преці нагадалися! Ов, і Микольцьо, і панна Оля, і панна Маня, і Славцьо! А-а, витаєм, витаєм! Преці не забули за нас!

Цілувалися.

– А прошу, прошу, прошу ближче.

Підняли гамір, як хмара ворон.

                                                                                                                         1907

 

 

 

Микола Хвильовий

(1893-1933)

Я (РОМАНТИКА)

“Цвітові яблуні”

І

 

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я.

— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — …глуха канонада. Насуваються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, м’ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в “чека”.

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

— я — чекіст, але і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:

— Тут засідає садизм!

Я:

— …(мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складі.

Я:

— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.

Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:

— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —

— “розстрілять”,

завше мнеться, завше розписується так:

не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

Я:

— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?

Доктор (динамічно):

— Розстрілять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:

— Я з вами, докторе, не згодний.

— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…

— …”Розстрілять”???

І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

…Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.

….Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.

Я думаю “так треба”.

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.

Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —

— “розстрілять”,—

мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

“Але який вихід?”

— Який вихід?? — І я не бачив виходу.

Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

— Але я не бачив виходуі

Воістину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав: “коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини”.

Але я подумав:

— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

…Свічі танули.

Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

…До розстрілу присуджено,

— шість!

Досить! На цю ніч досить!

Татарин знову тягне своє азіятське: “ала-ла-ла”. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

…Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

— Тьма?

І я здавлюю голову.

…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

…— Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.

І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

— Ах, як я втомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

— Фантом? — знову здригнув я.

Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю.

Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.

— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

 

…Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

Мені доносять:

— Ідуть глухі нарікання.

— Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

Так:

будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

Так:

вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:

— Штаб Духоніна!

…А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:

— Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

— Куди?

Андрюша:

— На фронт. Я більше не можу тут.

Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає “своє право” купатися в калюжах крови?

Тоді я кричу:

— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

Доктор Тагабат динамічно:

— Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— Так його! так його!

Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

Доктор сказав:

— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

Я:

— Хто на черзі?

— Діло № 282.

Я:

— Ведіть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

…Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

Я:

— Ваша фамілія?

Зет!

— Ваша фамілія?

— Ігрек!

Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.

Я:

— Де вас забрали?

— Там-то!

— За що вас забрали?

— За те-то!

Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…

Я:

— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?

Мужчина й женщина:

— Так!

Я:

— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

Мужчина й женщина:

— Так!

Я:

— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з “чека”?

Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

…Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.

Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

Женщина сказала глухо й мертво:

— Слухайте, я мати трьох дітей!..

Я:

— Розстрілять!

Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:

— Далі!

Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:

— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

Я підійшов до вікна й сказав:

— Ведіть!

…В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.

Тривога.

В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

— Роз-стрі-лять!

але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

— Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне:

— Сину! мій м’ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

— “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер. ‘

— Чорт! — і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

…Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.

І я голови не загубив.

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

…Я за собою нічого не почув.

…Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нікуди.

III

…Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

…Ну да, я мушу бути послідовним!

…І цілу ніч я розбирав діла.

Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.

…І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

Хіба то моя вина?

…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

— Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

— Кого?

— Твою матір!

Я:

(мовчу).

Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рішуче не можна пізнати.

— Слухай. Навіщо ця мелодрама?

Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

Я (грубо):

— Провалівай!

Андрюша й на цей раз зблід.

Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.

Я:

— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

— Слухай!..

Я:

— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали.

  Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам’ятаю, як я попав до підвалу.

Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

— дегенерат.

— От так стража! Всі повтікали!.. хі… хі…

Я:

— Ви?

Він:

— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.

Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:

— “це сторож моєї душі” — і без мислі побрів на міські пустирі.

…А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.

…Але що ж я?

…Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,

і я остаточно збився з ніг!

Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…

…Я остаточно збився з ніг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

…Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

…Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

Я різко кажу:

— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тоді він іронічно й байдуже:

— Ну, і що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

Я:

— Будь ласка, покиньте кімнату!

Доктор:

— Ну, і що ж? Добре!

Тоді я не. витримую й шаленію.

— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

Тьма.

…— Конвой!

Вартовий увійшов і доложив:

— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

…Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

….В городі стояла енергійна перестрілка.

…Ми йшли по північній дорозі.

Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.

Позаду рипіли тачанки.

Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

Зате я відчував:

— там ішла моя мати

з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло:

— невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка? ‘

Може, треба інакше зробити?

—Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

…І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

…Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:

до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

— Ваша мати там! Робіть, що хочете!

Я подивився:

— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.

…Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.

…Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

І тоді ж, пам’ятаю —

з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.

Метнувся вогонь — раз,

два—

і ще — удар! удар!

…Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.

…Що це? невже знову галюцинація?

Я відкидаю голову.

Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревів у бору.

Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.—— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

“От дурень!” — подумав я.

…Потім скинувся:

— Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.

І раптом чую:

— Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

— переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни

 

 

Валерян Підмогильний

(1901-1937)

 

ПРОБЛЕМА ХЛІБА

 

Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіше застерігаюся проти цього поширеного забобону. “Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих”.

                                                                                                             Ніцше

Хто має вуха слухати, хай чує.

Вечір.

Допіру повернувся з гулянки.

Було цікаво. Я йшов, а обабіч вулиці розсілися велетенські стоокі жаби. То — будинки, що їх ніч і сплющила, й припосадила. І все місто здавалося святковим збіговиськом жаб із безкраїх трясовин.

Але справа така. В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги в справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливості. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту й головне обвинувачення клала на соціальні умови.

— Тепер,— казала вона,— дійшло до того, що жінки до краю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцеляріях вінчаються… Хто ж платитиме?

Вона призналася, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.

Ми ще довго розмовляли; я оповістив їй, що так само заклопотаний справою “легкого хліба”. Моя добра господиня, правда, дає мені рано і ввечері шклянку кави без хліба й цукру, але людина не може цим задовольнитися. А добути ще щось так важко тепер, що мені, справді, шкода часу. Що я винний, що хліб зробився такий важкий на здобуття? Я не потребую багато — аби підтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечері, міркувати й не вбачаю достатніх підстав на те, щоб відмовитися від цього через шлунок.

Вона дивувалася, що думки двох незнайомих людей можуть так збігтися. Точнісінько, як і я, вона любить почитати щось захватне, погуляти з чоловіками й часом навіть поміркувати.

Ми розійшлися, побажавши одне одному щастя в життєвих справах.

1 год. дня.

Так це правда, що геніальні думки спадають раптом! Оце допіру зібрався був вийти з хати, надів капелюх — і збагнув, що мені найбільше личить взятися до спекуляції. Це ж розкіш! Насамперед — вільний. Далі — мандруєш, бачиш багато, й за один раз можна стільки наспекулянчити, що на місяць вистачить. Справді, я жалкую, що раніше не догадався до цього взятися.

Ну, це вже вирішено — я спекулянт. Приємно, коли знайдеш вихід.

Їхати завтра ж! З голодного міста в той край, де хліб і масло дешеві, де картоплею годують свиней, де впиваються молоком і самогоном.

Треба поспішати, щоб сьогодні накупити “виміну” — пару хусток, ниток, сірників, черевики. О, я добре знаю, що “йде” на селі!

Гроші, щоб купити… Гроші… Так, доведеться щось спродати, чимсь поступитися з свого невеличкого майна.

Короткозорі люди звичайно починають спродувати одежу. Яке безглуздя! Бо що треба людині шанувати — так це одежу! Я розумію тих, хто каже про культ тіла,— людині немає іншої ради, як любити те, що їй неминуче дано. А той, хто хоч на хвилину здолає глянути на себе збоку, одразу примітить, що його тіло, хоч яке воно довершене, годиться хіба на жаль та на глум. Чурак, що до нього причеплено чотири палиці й насаджено кулю на підпорці — справді чудний, хоч як його виточуй.

Шкода й мови! Адже ж немає сумніву, що, мавши тіло жаби, людина любила б його так само, як і теперішнє, й так само вславила б його в мармурі, малюнках і слові… Отже, одежа — велика річ! Ми творимо її на свій смак, тимчасом як наше тіло — дарований кінь, якому не виходить дивитися в зуби. Убрання — це гарний нічний горщик, і хоч яка гидка буде його укладина, її, проте, краще ховати в гарному посуді, ніж у поганому, чи й зовсім виливати додолу.

Вночі.

Цілісінький день обмірковував справу з спекуляцією й щораз натрапляв на перешкоди. Я не маю лантухів; виявилось, що реченець моєї посвідки вже минув. А найголовніше — я зробив огляд свого майна і з сумом пересвідчився, що не маю чого продати.

Я зовсім засмутивсь був, але рятункова думка спала мені в голову: не так давно моя добра господиня показувала мені три золоті десятки, що вона їх переховала з добрих часів. Вона старанно загорнула їх у хусточку, пов’язала їх стьожкою й поклала в першу шухляду комода в куток ліворуч.

І от, коли моя добра господиня лягла спати, я, оце допіру, пішов і взяв їх. Ось вони, в моїй кишені. Тепер я спокійний.

Спати не хочеться. Одчинив вікно в садок, дивлюся і слухаю. Шуми клубочаться в далечині, і ніч нерухомо звисає з верховіття дерев, мов прозорі грона загусклого повітря.

Я рівняю день до ночі, день, коли люди метушаться, заклопотані посадами й працею,— до ночі, коли люди мають змогу спинитися.

Справді, жалюгідне твоє становище, дню! Бо все, здобуте вдень, буде віддано ночі. Ту силу, що виростає на хлібі, приробленому вдень, той досвід і знання, що його дає сонце,— ти, ноче, те маєш! Бо під твоїм тихим наметом працює вчений, мріє юнак і міркує мудрець. Все, що найглибше ховається в серці, вночі процвітає, і запашною квіткою розгортується на ланах ночі людська душа. Бо вночі кохають, грабують, змовляються, вночі розстрілюють навіть — і тобі, ноче, моя хвала!

Ти, мов добродійна чарівниця, затуляєш нам темрявою очі, щоб ми дивились у середину себе, як у льох, повний коштовного каміння. Ти даєш нам увесь світ під ноги, ти вчиш нас любити самих себе — і тобі, ноче, моя хвала!

Якби міг я притиснутись до твоїх грудей, ти відчула б мою душу, повну твоїх заповітів, і моє серце, велике, як твоє обличчя.

Я вже повертаюся з своєї спекулянтської подорожі. Але сумний мій поворот…

Події склалися для мене фатально. Ті речі, що їх інші вимінювали на пуд борошна, я віддавав за десять фунтів. Я не міг ані говорити з селянами, ані торгуватись. Мене охопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, і я постановив якнайшвидше здати свій крам хоч абияк, щоб закінчити цю брудну справу. І врешті дістав далеко менше, ніж міг би купити в місті за ті гроші без ніякого клопоту.

З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станції, мов робітник, що докінчує працю, яку йому загадано було.

А тут нас оточили червоноармійці й одібрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збирання харчподатку, і не можна було вільно возити харчі. Але дивно не те. Дивно те, що через годину дехто дістали свої харчі собі назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, жінки віддавались чи принаймні погодились оддатися.

А я благати не міг і найменше вже — віддатися!

І от голодний, без грошей, без харчів, я сиджу під жовтими деревами, й на мене стелиться їхній мертвий лист.

Вже дома. Доїхав щасливо, але пригода, яка цікава пригода!

Сидівши там, на станції, я, звичайно, захотів їсти. І дедалі, то більше. Треба було щось почати. Я пішов до вокзалу. Властиво, до того місця, де був колись вокзал і де тепер підвищувався тільки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось відступав — і вокзал зруйновано. Поруч із глини зліплено хижу, де стоїть телеграфний апарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собі землянки й там живуть. Маленьке півпідземне місто з своїми звичаями й законами.

Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотів їсти. Голод опанував мене, і я тремтів, як закоханий напередодні обіймів. Знічев’я з нудьги я пішов просто в степ. Потяг повинен був бути через шість годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два дні.

Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманітність нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у голові колючим ударом. Я йду, і повз мене поволі плазує земля.

Врешті я натрапив на баштан. Кавуни й дині лежали ще на огудині, й самий їхній вигляд зняв у мені всередині цілу завірюху. В роті пересохло і в голові потьмарніло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан.

Перший-ліпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не міг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле соковите м’ясиво та запихати собі в рот.

Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, і я витягся на землі. По обличчю мені котився масний піт, мішаючись з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав під палючим сонцем, часто змокрілий, заплющивши очі.

Не знаю, чи швидко я опритомнів. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого діда, що цюкав мене ціпком і скажено лаявся:

— А, ворюго, волоцюго…

Я вирвав йому з рук ціпок, не розуміючи, за що мене бито. Тоді дід кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув і, почуваючи, що млію, добув із кишені приховану на собаку каменюку та шерехнув нею діда по голові. Він захарчав і впав.

Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв’язав дідові руки очкуром і засміявся. От так пригода!

Тоді тільки я зрозумів, що дід-баштанник спіймав мене на злочині. Он і курінь, що я його не примітив раніше в улоговині. Тільки-но я побачив той курінь, а мене все затремтіло, і я знову відчув у собі голод, як важке жало. Там, у курені, напевно харчі!

Я біжма побіг — і не помилився. На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цілу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Підобідавши добре, я решту загорнув у хустку й пішов геть, наспівуючи.

Дорогою мені спало на думку, що личить перепросити діда за неприємності й з’ясувати йому якнайпростіше, що врешті ніхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, і коли вже нарікати, то тільки на життя. А ми, як ми розумні, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомоніти.

Приступивши до діда, я побачив, що він чисто плаває в крові. Годі йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землі відбулося ще одне загубство.

Ще я тримаюсь. Єсть ще з півпуда борошна. Їм я самий хліб, курю махорку, та й то обмежено.

Вночі.

Під час спекулянтської подорожі мені трапилася ще одна пригода, яку я вже забув і з наслідків її скористався оце допіру.

Справа така. Їхати мені випало ввечері та ще й на вагоновому даху — всередині вагонів було повнісінько, як оселедців. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарніле повітря обливало весь час обличчя, внизу наобабіч широкими просторами бігла земля, й було почуття вільного дужого лету під хмарами.

Я встав і заспівав. Мою пісню підхоплено на інших дахах та в вагонах, і потяг летів справді, як дивовижний співочий птах, повний сили й завзяття.

Я зліз, сп’янілий з руху, пісні, повітря й простору. Мене перегонили спекулянти й спекулянтки, і їхній вигляд викликав у мені ніби давнезні спогади про події, що відбулися допіру. І було гарно, ніби я не мав нічого ні позад себе, ані попереду, й мене брав сумнів, чи справді я єсть.

Ззаду покликано:

— Товаришу! Товаришу!

Я озирнувся. Товста жінка, зігнувшись під лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився.

Вона кинула лантух на землю майже плачучи. Вона, бач, забарилась у вагоні й не запопала вже носильника. Нести несила. Чи не послужу я? Вона заплатить…

Я нахилився, взяв лантух на плечі й поніс. Вона йшла поруч, оддихуючи, і не вгавала мені дякувати. Далі спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентів! Вона сама вчилася колись; гадала навіть до гімназії вступити,— та де там! Тепер вона торгує на базарі пиріжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловік, машиніст, то ще хоч як було, та й то п’яниця він був. Ох, бив її!.. Світу не бачила! А тепер одинока, як бур’янина в полі. Ой, життя!

Ми йшли довго, на краймісто, і вона весь час розповідала. Спинилися перед невеличким будинком. Скільки я візьму? Нічого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер із рідного батька беруть!.. Дуже просто. Ну якщо так, то хай я зайду до неї колись попоїсти пиріжків, увечері вона завсіди дома, якщо не їде куди по харчі. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, звуть Марта.

Сьогодні, гулявши, я згадав про це, і аж слинка мені покотилась, коли я уявив собі масні пиріжечки. Я ж їм самий хліб, курю махорку! Постановив піти.

Я застав її вдома, і вона зраділа невимовно. Вона й надії не клала, що я, студент, згадаю про неї, бідну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомі! Вона, бач, зовсім-зовсім самотня. Ой, життя! Вдень на базарі сама лайка, а ввечері дома однісінька як палець. Який же я любий! Ну хай же я сяду! Я, бач, не пішов на бульвар забавлятися з панночками, а завітав до неї, бідної спекулянтки! Пиріжечки ще в печі, зараз будуть. А чи не перекушу я чого-небудь? Може, оселедця з свіжою картоплею? Горілки, хай я вибачу, немає — хіба вона сподівалася такого гостя?

Я сів, приємно відчуваючи себе паном становища. Враз з’явився оселедець; і треба сказати, я пожер його з кісточками, як кроля гадюка. А вона сиділа й захоплено дивилася мені в рот, ніби я їй велику послугу робив, ївши,— і без угаву дивувалася, який то я любий хлопець.

По оселедці я далеко збадьорішав, а після солодких пиріжків і зовсім звеселів. Встав — почав походжати по хаті, жваво розмовляючи. Вона сиділа й щасливо дивилась на мене. Так несподівано я зробив радість цій жінці.

Вона була товста, неохайно вбрана, з грубими рисами обличчя. Тільки очі були тужні й здавалися гарними. Мені спало на думку, що вона зовсім не підходить до мого колишнього ідеалу дружини. Я, бувши колись зелений юнак, обміркував взагалі питання про дружину й дійшов висновку, що то повинна бути жінка гарненька, дурненька й не товста. Це ще більше звеселило мене.

Побачивши на стіні гітару, я спитав, чи не вона це грає. Ой ні, то її чоловік, машиніст, грав був. Він п’яниця був, бив її, але вона має жаль за ним. Мужчина хоч поб’є гірко, та й приголубить солодко. Погано без мужчини жити, та ще тепер, та ще молодій — їй же тільки тридцять п’ять. А я граю? Ну, так хай я заграю!

Я взяв гітару, заграв і заспівав. То співала моя душа, радіючи, що напхане черево не турбуватиме її хоч якийсь час.

Вона слухала й заплакала. Ой, як я нагадую їй її чоловіка! Він точнісінько так грав.

Довідавшись, що я їм самий хліб, вона трохи не зомліла. Врешті я пішов од неї, мавши чималий пакунок із харчами, пачку цигарок і запросини на пиріжки в неділю, конче в неділю, вона чекатиме.

На вулиці я щораз посміхався. Допіру справді відбулася казка, хоч і шлункова, та ще й повторитися мала!

Сьогодні неділя, день і для мене святковий. Минулі дні я ходив мов безнадійно закоханий. Часом мене опановувала млявість; я з тонкою насолодністю мріяв про масні пиріжечки, і, коли уявляв собі їхній смак, кров мені палахкотіла й бухала в голову. Я викликав їхній образ, і коли вони, мов живі, лежали переді мною, рожевенькі й гарненькі,— мені душу захоплював нестримний потяг до них, і я навіть написав на честь пиріжечків прекрасний сонет.

А сьогодні я мав їх фізично. Розкішна річ — фізичне посідання.

Уже вечір холодний. Вже незабаром зима, і всі знають про це, тільки, мов змовившись, мовчать і вдають, що ще тепло. Ще юнаки в білому, дівчата в прозорому й дерева вперто затримують решту листу. Смішно! Я надів пальто, от і все.

Я так і знав — була горілка. Запалено велику лампу, й стіл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й наділа корсет. Була баранина, кава й пиріжки. Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла.

По вечері ми сіли поруч; я взяв гітару й співав. Вона сиділа близько мене й, щасливо посміхаючись, хапала мій голос.

— Який же ви молодий, який молоденький,— захоплено казала вона,— ви мені чи не в сини годитесь!.. Дайте, я поцілую, як мати… Ви ж, мабуть, сирітка!..

Вона поцілувала мене в чоло, далі — в щоку, потім просто в губи й уже не раз. Я не пручався. Я розумів, що за пиріжечки треба платити, й тільки радів, що плачу такими дешевими грішми.

Пішов я від неї на ранок. Все було розв’язано: я житиму в неї ніби небіж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Мені все буде — і їжа смачна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.

Було холодно, і я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч мені ще не вірилось, що таке щастя відчинило мені браму.

“Як гарно,— гадав я,— що ми, люди, такі різні, що один з нас потребує зовсім іншого, ніж другий. Те, що для одного — завалящий крам, для другого — велика цінність”.

Мені не хотілося спати. Вдома я відчинив вікно й довго стояв біля нього. Надворі вогкий осінній ранок, і далечінь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, і чути, як падають їхні сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зима; бгається їхня душа й ховається десь глибоко від морозів. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.

Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взимку, як улітку, ще навіть радіючи з різноманітності. Ми підемо в театри, в гості, а тут мерзнутиме трава під снігом і спиняться річки. От і я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, і в твоїх сльозах є хоч одна й за мою зраду.

Воно почалося, нове життя! Яка радість, який спокій! Шлунок задоволено, і моя душа шугає над світом, як духотворець.

Тепер я більше ніж коли дивуюся з неспритності й неталановитості жінок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували. Протягом століть жінка була в такому становищі, як я тепер,— на утриманні,— мала змогу не турбуватися про хліб — і куди вона повернула свій дух? Чи піднесла вона свою душу на височінь? Чи утворила вона хоч що-небудь?

Леле! Вона була тільки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рівноправності. Я маю жаль до жінок,— вони нещасні: те, до чого їм треба було б іти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловік давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!

Я почуваю себе, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мене колише життя, що я бачу, і його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на височезній горі, й біля ніг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, і я можу обняти його, як брата.

Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруго продає пиріжки,— сварка, лайка, заздрість, брехня,— а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі… Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла і тіні.

Уже вечір. І в мені сутеніє, скрізь запалюються живі вогні, мов світляки серед лісу. То — спогади.

Я люблю цей час, коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт. І тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнє не існує. Ніби стежку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І щораз робиш це, ніби востаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.

Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дівчата, що я їх був кохав. Я здіймаю капелюха: прощайте! Ви несли мені радощі й болі, але я дякую вам за те, що ви були.

Я перегортаю сторінки минулого, і на душу мені ллється тепла вода. А душа моя прибирається в біле й збирається на похід по всесвіту, щоб бачити все й усе вмістити.

Сум кладе мені на обличчя м’які пучки. Хай же напахчить він мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрівець в оазі серед пустелі!

Бо то сум веде душу в безкрає!

                                                                                                                    1922

 

 

Степан Васильченко

(1878-1932)

ЦИГАНКА

 

— А поверніться, синки! Цур вам, які ж ви погані стали! — Так вітав школяр п’ятої групи народної школи Грицько Музиченко своїх наречених синів — Якова Кириченка та Андрія Грицюка, що після літніх канікул прийшли до школи.

Грицькові слова зразу звернули на себе увагу всіх школярів, що, не дивлячись на ранній ранок, немало снувало вже їх по шкі-льному подвір’ї.

— Бульба з синами зустрічається! — пішло по двору, і з усіх кутків зразу позбігалися хлопці й тісно оточили цікаву групу.

“Бульба”, чорнявий хлопець років чотирнадцяти, стояв серед двору, заломивши гордовито на голові шапку і взявшись у боки руками. Насунувши картузи на очі і для більшої картинності за-провадивши по пальцю в рот, проти його стояли з понуреними головами його сини — кремезний, суворкуватий Яків та тонкий Андрій.

— Не смійся, батьку, не смійся! — спідлоба позираючи на Грицька і не виймаючи з рота пальця, хриплим баском промовив Яків.

— А чого б і не посміятися!

— Пику натовчу, хоч ти мені й батько.

Далі і батько, й сини позасукували рукава, і починалася стара, всім добре відома історія. Публіка кругом сміялася, гомоніла й дожидала тільки моменту, щоб кинутися й собі в гурт і навалити “малу кучу, невеличку”.

Тим часом школярі до двору все прибували та прибували. Новаки в довгих батьківських піджаках, що досягали їм мало не до п’ят, у здоровенних чоботях, з примазаними оливою коструба-тими чубами, з цілими оклунками паляниць, груш, яблук у руках боязко вступали до двору і тихенько ставали по кутках.

Поважні второгрупники з оберемками книжок у торбах гордовито походжали перед ними. В тих торбах, опріч шкільних кни-жок, були напхані календарі, часословці, житія і які тільки знай-шлися дома інші книжки: бо треба ж їм усім показати, що вони не які-небудь перваки, а надто вже народ вчений.

Старші школярі увіходили до школи вільно, як до своєї хати, зразу знаходили своїх товаришів, починали гульню.

На хвіртці з’явилася нова постать, і цілий гурт хлопців з вигу-ками полетів їй назустріч. То був низенький, опецькуватий хло-пець з круглим, як паляниця, засмаженим і полупленим на сонці лицем; на йому довге бобрикове пальто й новенький козирок; з-під козирка, як солома, стобурчився нестрижений чуб.

— Василько! Піхтір! — радісно загомоніли хлопці, збиваючись круг його. Всі розпитували, сміялися, ляскали долонею його по спині, здіймали й розглядали новий картуз, смикали за пальто. Той стояв, безпомічно спустивши руки, не знав, кому з їх одпові-дати, й осміхався.

— Хлопці! — почувся дзвінкий голос школяра, що сидів на парка-ні й дивився на дорогу. — Наталка шумить! їй-богу!.. — Хлопці ки-дають Піхтіра й як галич летять до паркану.

По дорозі В школу підходила в червоному платтячку підліток-дівчинка. Вона, ще здаля зачервонівшись, усміхалася.

— Наталочко, здоровенькі були! — лагідно вітався до неї щуплу-ватий бідовий хлопчик, зчепившись на паркан. — Я ж думав, що то сонечко сходить, коли ж то наша Наталочка йде у новій сукні.

У двір увійшла п’ятигрупниця Наталка, тихенька дівчинка з великим гострим носом. Коло неї теж збігаються хлопці, обгля-дають, розпитують. До школи підходили хлопці — засмалені, сму-гляві, з полупленим видом, з чорними, потрісканими од літньої праці руками, і кожного з їх вітали школярі гучними викриками.

Прийшов Макар, митець на всякі вигадки, цікавий оповідач і великий насмішник; прийшли з сусіднього села славні “стрільці” й курії, брати Гаркавенки. Влетів у двір відомий усім забіяка Сивенко; він ще коло хвіртки зняв і кинув під паркан свитку, поплював у руки й полетів у той бік, де борюкалися між собою скілько душ школярів.

Кожний з хлопців приносив з собою до школи що-нєбудь нове, і загальний крик та гам усе зростав, робився повнішим, густішим.

Школа з своїм маленьким садком та подвір’ям, що була така сонна та смутна влітку, знов прокинулася, одмолоділа. Гомін досягнув уже того стану, з якого вчитель зразу побачив, що вся школа в зборі.

Задзеленчав дзвоник довго, дзвінко, весело. Так само радісно, як висипають з класу гратися, побігли школярі з усіх кутків двору до дверей і, товплячись в узенькому коридорі, сховалися в школі; сховався за ними й веселий гомін. На подвір’ї знов стало порожньо і сонно.

В другому класі дожидали вчителя з нетерплячкою, особливо ті, що цього року перейшли в цей клас.

Другий клас у двохкласовій народній школі різко одзначається од дрібнішого школярства. Тут хлопці проходять нові шкільні науки, читають більш серйозні книжки, знайомляться з російськими класиками, привчаються до літературної мови. Цілий лексикон нових виразів, термінів з тих наук, які вони проходять, ставить їх в очах дрібноти поважними і вченими. Поводяться між собою вони чемніше, з своїми непорозуміннями рідко звертаються до вчителя.

Нерідко у цьому класі виділявся гурток чим-небудь видатні-ших хлопців і засновував щось подібне до таємної організації з своїми маленькими шкільними таємницями. Тут затівалася найкраща гульня, писалися сатиричні вірші на шкільні пригоди, тут же робилися й найтрудніші задачі. Ватажки такого гуртка іноді прибирали собі назви найулюбленіших школярами героїв з про-читаних романів і повістей. На чолі такого гуртка стояв тепер Грицько; оповістивши себе перед школярами Тарасом Бульбою, а улюблених своїх товаришів — Якова та Андрія — за своїх синів, він намагався й у всьому товаристві завести козацькі порядки та звичаї, відповідно до Гоголевої повісті, що в свій час зробила на його надзвичайно сильне враження. В другому класі вчилося те-пер скілько душ підлітківдівчат, вони внесли з собою в школу нову течію, зацвітивши школярське життя свіжими барвами. Взагалі життя цього класу було цікавіше, ніж в інших школярів, і недаром хлопці з нижчих класів часто дожидають, мов свята, то-го часу, коли переведуть їх у другий клас.

Радо і привітно зустріли школярі свого вчителя. Вчитель теж привітний, веселий; жартує з ними, сміється.

— Романе, чи не в ченці це ти збираєшся, що викохав такого чу-ба? — звертається він до одного.

Роман підводиться, пригладжує рукою чуба

— Діжду неділі — при самій голові острижусь, — весело одповідає.

— Не вадило б і Василеві зняти свою скирту, — переводить учи-тель очі на Піхтіра. — Ну як, Василю, будемо жити в цьому році? Чи битись, чи миритись будемо? Ох, Василю, Василю… — легенько зі-тхає вчитель.

Василь покірно схиляє голову, смутно осміхається: він — второ-годник.

— А ось і Любов Михайлівна прийшли, — розглядає далі школярів учитель. Люба, найгірша в класі школярка, засміяна та забита в часи навчання, тепер, після літніх канікул, виглядає свіжіше, смі-ливіше; вона злегенька червоніє й вільно сміється.

— І я є! — обзивається, підвівшись з місця, веселий та жвавий Си-венко: йому бажається, щоб і до його промовив учитель слово.

— Бачу, бачу, — осміхається вчитель, — що ж, нікому ще не розтя-пав голови?

Вдоволений Сивенко зажмурює очі, сміється і з розмаху сідає на місце.

Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна; відносини щирі, і трудно згодитися, що колись, у середині року, не раз буде вчитель, почервонівши до ушей, тупати ногами, кричати, аж охрипне, викрикувати грубі слова. Начулися школярі, коли вда-рив дзвоник, — хотілося ще сидіти.

На другу лекцію разом з учителем увійшла в клас, зразу звер-нувши на себе загальну увагу, дівчинка панночка, в блакитному платтячку, з темною, густою, підрізаною косою, перепитою червоною як жар стрічкою. Всі школярі скинули на неї зацікавлені очі. Дівчинка темними жвавими очима оглянула клас і стала ближче до вчителя. “Не боюся!” — немов казав її сміливий вигляд.

— Оце вам нова учениця — глядіть, не обіжайте! — звернувся учи-тель до школярів. Потім показав дівчині місце в п’ятій групі на першій лавці. Дівчина сіла рядом з другими ученицями; цілу ле-кцію просиділа, не зворухнувшись з місця.

Макар легенько ліктем штовхнув свого сусіда Якова і, кинувши бровами на нову школярку, тихо промовив:

— Яка синиця… що воно таке?

Яків мовчки здвигнув плечем: не знаю, мовляв.

Усю лекцію раз у раз кидали хлопці зацікавлені погляди на нову товаришку і нетерпляче дожидали переміни. Тільки вспів учитель по дзвінку вийти за двері, її одразу обступили. Дівчина немов готувалася до цього; сама вийшла на середину класу, вирі-внялася і збиралася одповідати на всякі запитання. Хлопці не забарились довідатися, хто така вона, хто її батько, де живе, де була перше. Виявилося, що звуть її Галею, що батько її жив перше в городі, а тепер перейшов сюди за начальника станції. Одні з хло-пців розпитували, другі критично оглядали її сукенку, маленькі з шнурочками черевики, а деякі під лавою робили вже ревізію її книжкам та паперам. Дівчина виявилась сміливою, поволі одповідала, сама дещо розпитувала й спокійно жувала яблуко. Загальна прихильність була вже на її стороні. Тільки один Макар скептично ставився до нової школярки. Він у розмову не втручався, сидів мовчки, їв сало з хлібом, раз за разом поглядав на неї при-щуреними, насмішкуватими очима.

— Оце так бедеда! — кинув він у хвилину мовчання. Всі засміялись.

“Бедеда” мовчки повернулася до Макара, очі її блиснули жартливим огником, і несподівано для всіх з її руки полетів качан з яблука прямісінько в лоб Макарові.

Кругом голосно зареготалися.

— А що, Макаре, впіймав? — почулися голоси.

— Це бідова! Це тобі не Люба!

Макар опустив руки, кліпав очима й почував себе перед хлопцями погано.

Після останньої лекції, коли школярі з звичайним гомоном висипали з школи й розпустилися по шляху, од гурту одділився Грицько з своїми “синами”, та ще декілька старших хлопців, і, перелізши через тинок, пішли ставищем; посередині ставища простяглися довгою стрічкою густі лози. Хлопці прямували в кущі й про щось тихо радилися.

— Замітили, хлопці, — промовив один з гурту, — Андрій уже накинув оком на нову школярку?

— А вона, справді, ловкенька: говорить, як у дзвоник кує! — сміючись, одмовляє Андрій.

Грицько спинився й суворо посваривсь на його пальцем:

— Ой гляди, Андрію: не доведуть тебе до добра баби! Андрій мо-вчки посміхається: роля зрадливого сина Бульби йому дуже по-добається…

Підійшовши до найгустішого куща лози, хлопці стали й озирнулися кругом.

— Гай-гай! Та як же за літо поросла наша хата — і впізнати трудно! — промовив Грицько, оглядаючи в будяках та в кропиві місце між лозою.

— Підожди, — дасть бог, утопчемо! — спокійно вставляє Яків, сміливо пробираючись поміж буйними бур’янами та густим гіллям лози.

За ним один по одному всі сховалися в кущах. Через який час там блиснув огник, і крізь віти лози пішов синенький димок. То з одного, то з другого боку куща частенько висовувалась чия-небудь голова, боязко оглядала кругом місце й ховалася знову.

Лози димилися, немов там хто-небудь підпалив купу гною.

З перших же днів школа увійшла в свою звичайну колію: в кла-сі, як губка воду, втягували школярі нові для їх знання, а поза школою шуміло у їх своє життя. Нова школярка скоро потонула в шкільній юрбі. Прізвище “синиці”, яке зразу кинув був Макар, за нею не лишилося. Галя мала густу темну косу, чорні, як дві тер-нини, очі з довгими стрільчатими віями; мала смуглявий ніжний колір лиця, особливу гортанну мову, і її, не звертаючи ніякої ува-ги на такі принади, прозвали в класі циганкою. Це прізвище ско-ро стало заміняти їй власне ім’я у всій школі, і сама Галя за його нітрошки не ображалася. Щось третього дня Піхтір, затесавшись між дівчата, зігнувшись, сидів проти Галі, простягав до неї руку й улесливо благав: “Циганочка-махлярочко, поворожи мені!” І Га-ля не сперечалася, брала Піхтіреву руку й ворожила йому нулі, єдиниці, карцер та інші шкільні біди.

Хоч дівчата мали в класі свій куток, свої особливі таємниці, проте Галя, при своїй жвавій, громадській вдачі, любіше приста-вала до хлоп’ячого гурту. Часто між хлопцями, коли вони, збив-шись у тісний гурток, роздивлялися яку-небудь книжку або об-мірковували якусь шкільну справу, в самій гущині хлоп’ячих го-лів можна було бачити й смугляве ніжне личко з зацікавленими терновими очима. Навіть тоді, коли хлопці підіймали бучу, Галя виявляла охоту взяти найбільшу участь у ній, і тільки звірив-шись, що це для неї не дуже зручно, одходила, легенько зітхнув-ши, осторонь.

Одного дня якось дівчата зайняли собі куточок шкільного по-двір’я й там затіяли свою гулянку, коло їх терлося скілько душ школярів. Хлопці, не приймаючи участі в дівчачій гульні, сиділи недалеко од їх і, критикуючи, назирали за ними.

Особливо видавався між хлопцями Павлушка Янович — чисте-нько зодягнене, випещене, ледаче й капосне хлоп’я.

Він кидав на дівчат груддям, хватався за подоли одежі, кривив їх, висунувши язика. Коли пробігала мимо його Галя, Павлушка, улучивши мент, скоро висунув назустріч їй ногу. Галя перечепи-лася й з розгону впала лицем на сухий горбочок. З носа пішла кров і залила лице. Збіглися школярі. Галя помалу встала, скри-вилась, навіть хотіла заплакати, далі вийняла хусточку й стала витирати кров. Павлушка стояв осторонь і дурнувато осміхався.

— Іди, дурна, пожалійся вчителеві! Йди! Хіба ж то іграшки? — ра-дили Галю школярі. Всі визнавали, що вона тепер має право до-нести на Павлушку. Галя, втершись, мовчки вихватила з рук най-ближчого школяра бузкову лозинку й кинулася зразу до Павлу-шки. Той, насунувши козирок, подався навтьоки. Та Галя бігала добре — настигла скоро і стала стьобати його по шиї, по спині, по ушах. Павлушка зразу тонко заскиглив. Між хлопцями піднявся дзвінкий регіт. Жалітися вчителеві Галя не пішла, і це дуже впо-добалося хлопцям. її обступили, хвалили, радили, що вчинити з носом, що почав уже пухнути. Вона прикладала до носа якийсь свіжий листок, весело кивала головою й казала:

— Нічого: вже не болить!

Навіть Макарові сподобався такий учинок Галі.

— Не журися! — казав він, трахкаючи Галю по плечі. — До весілля загоїться!

А Яків казав Грицькові, весело потираючи руки:

— Молодець баба! Мабуть, душа в неї козацька! Чи так, батьку?

Кращою ученицею в класі Галя не була, хоч і вчилася не зовсім погано, і їй часто доводилося вести неприємні розмови з учите-лем. Учитель перші дні поводився з нею трохи делікатніше, ніж з іншими, дедалі ж переставав виділяти її серед інших, і їй не раз лучалося й без обіду бути, і чути од учителя образливі слова. Пе-рше їй було це трохи прикро, потім вона до цього звикла, не зве-ртала особливої уваги й стала добросовісно нести призначену їй в школі долю часто караного отряхи-школяра.

Андрій, що мав за свій обов’язок закохуватись мало не в усіх учениць, скоро на фоні шкільного життя з’явилася значна по-стать Галі, зразу залишив своїх перших коханок і став моститися до неї. Він писав їй любовні листи, писав задачі, зітхав привселю-дно й патякав усякі любовні дурниці, поки таки хлопці звернули на це увагу й почали дражнити його Галею. Йому цього тільки було й треба.

Наступили ті осінні тихі та смутні дні, коли сонце світить і не гріє, коли спадає з дерева останнє пожовкле листя і звисока над деревами та хатами блукає в блакитному сяєві, як намітка, біле бабине літо. Школярі дуже кохаються в таких днях. В літню ку-ряву та спеку вволю не нагуляєшся, не набігаєшся, — восени ж, коли свіже, трохи зимне повітря так приємно подихає на розго-рілі лиця, можна гратися, можна бігати, бурушкатися без кінця.

Городи та левади з своїм насоняшничинням, гнилими огірка-ми, качанами з капусти, такою чудовою зброєю до улюбленої школярської потіхи, війни; напівспустілі, вже обібрані й залишені хазяїнами сади, що в коліно засипані сухим листом, в якому так любо качатися та боротись, — всі такі місця в селі ясних осінніх днів, мов галиччю, сповняються шумливою дітворою й гудуть на все село дзвінкими, радісними їх перекликами.

Найкращим місцем для школярських зборищ була Мар’ївка, закинутий у гаю, поблизу озера, хутірець. У свято або у вільні бу-денні часи хлопці цілими зграями приходили сюди з села, влітку — купатися, брати гриби та ягоди, в інші часи — просто побігати та погратися.

Од самого обіду тут вже воювалися “козаки” з “ляхами”; за ватажка перших, звичайно, був Грицько, “ляхами” ж командував войовничий Сивенко. Після цілого ряду блискучих побід “козаків” над “ляхами” та “ляхів” над “козаками” і ті і другі любенько розмовляли між собою, розкинувшись одпочивати на високому зеленому березі озера.

Червоним великим колом заходило сонце. По обрію неба сірими та ліловими баранцями побігли волохаті хмаринки; над озером зашелестів очерет; з дерев стиха знімалися й задумливо падали на землю сухі листочки.

Андрій мовчки лежав на землі, заклавши під голову руки, і мрійно дивився на верхи струнких берізок, що помалу гойдалися над його головою. Йому тепер хотілося звернути загальну розмову на себе та на Галю, і він нарочито набрав задуманого, мовчазного вигляду. Хлопці не забарилися догадатись.

— Що це Андрійко наш так дуже зажурився? — промовив один з хлопців.

— Не знаєш чого? Циганочкою, мабуть, замарився: він же не бачився, бідненький, сьогодні з нею, — пояснив Грицько.

Андрій не зворухнувся з місця і ще глибше замислився. З місця тихенько підіймається Піхтір, крадькома підходе до його ззаду й хватає його за носа.

— Ах ти ж моя циганочка-коханочка! — вимовляє він, мов до маленького.

— Гей, бережися, Піхтіряко, бо будеш знати у мене циганку! — не міняючи пози, промовляє Андрій.

— Що Андрійко та циганка — хороша пара, — приспівує Піхтір над його головою.

— Піхтір! Не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, вдаючи з себе ображеного.

— Та де ж тут правду дівати, — обзиваються інші, — вона таки здорово на циганку скидається.

— Не кажіть так, бо я буду зо всіма з вами воюватись… Андрій раптом зіскакує й стає в войовничу позу. Хлопці цього тільки й чекали: збившись коло його, вони стали смикати його за одежу й дражнити на всякі лади. Андрій виломив лозину і став за ними ганятися. Хлопці не боронилися, тікали.

— Циганка! Відьма! Відюха, зарізала пітуха! — чулися з усіх кінців викрики.

Андрій міряв лозиною то одного, то другого. Піхтір, уже скоштувавши скілько разів по плечах, став оддалік і вигукував на ввесь гай, узявшись за ухо:

Та циганочка, та махлярочка, Вволи ж мою волю.

— Дак так! — киваючи з-за берези головою, докоряв Андрієві Грицько, — продати товариство, козацьку віру за бабу, та ще й за циганку!

— Та ще й за відьму! — підхватували інші. — Ти ж придивися до неї — в неї й очі відьомські!

— Андрій, подумай собі, схаменися!

Андрій кидався на всі сторони, роздавав гостинці й приказу-вав:

— Оце тобі відьма! Оце тобі циганка! Оце тобі відьомські очі! — Погнавшись за Грицьком, він замахнувся лозиною, щоб влучити по плечах, а різнув по уху. Грицько спинився, потім узявся рукою за ухо й мовчки одійшов убік.

— Що таке? Що вчинилося? — збіглися круг його хлопці. Грицько витирав на ухові кров. Андрій кинув лозину й чухав потилицю.

— Це вже чортзна-що! — промовив Грицько серйозно. — До його з жартами, а він з усеї сили січе по ухові.

— А навіщо ж ти кажеш — циганка! — не хотів все-таки здаватись Андрій.

— Ну і циганка, та ще й плащувата! — сердито промовив Грицько.

— Ну от і заробив! — у тон йому одмовляє Андрій. — Я розпалився й не бачив, по чому б’ю. На себе жалкуй — нащо дражнив?

— Та за кого ж ти стоїш? За бабу? — обурився Грицько. — Товари-ша проміняв на бабу… Ех ти, бабій!

— Ну, нехай і бабій.

— Коли так, од цього разу я з тобою не знакомий!

— Ну і добре.

Так виникла суперечка на принциповому грунті: посварилися.

Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.

— Я не за те серджуся, що він мені ухо розсік, — казав дорогою Якову Грицько, — то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!

Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тиж-нями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, при-йшли морози, випав сніг, зайшла інша робота: на льоду зашуміли ковзани, надворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що ста-лось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були “не знакомі”, хоч злості один до одного вони й не мали. Вдавати з себе ворогів — це особлива школярська, часом дуже цікава, гра; “вороги” поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити “ворогові” що-небудь приємне.

Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть вірші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихильному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояннячко їх з Галею й починались так:

Зайшло сонце за лісок, Надворі смеркає, Галя вийшла за порота, Його дожидає.

Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як давав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це каблучкою.

 

Отакая у нас в школі Новина настала:

За задачі Андрієчка Галя покохала, —

закінчувалися вірші.

Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.

Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахмітті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти здібності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з найкращих школярів, між хлопцями — найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей свого сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ласощі.

Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так турбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завтра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гор-довиті погляди.

Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані кра-мариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчив-ся на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне пе-ред нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. “Я с вами не знаком!” — одрі-же він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?

“Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться”.

Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася “чиста” пуб-ліка.

“А я, мабуть, не насмію піти туди!” — майнула в його думка.

“А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?..”

Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задирку-вато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутив-ся між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько смі-ливо глянув на його, немов хотів сказати:

“Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї да-си? Дудки, брат — права не маєш!”

Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.

“Мало тут усякої наволочі буває!..” — здавалося, казали його прищурені очі.

“Тож-бо то і є!” — подумав Грицько і заспокоївся.

Потім трохи постояв, пом’якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:

“Ну, бог з тобою — я вже і піду собі… ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся”.

Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблиску-вала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзве-ніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. “Здається, ци-ганка там”, — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.

З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, пе-вне, наймичкою.

Грицько підійшов і поздоровкався.

— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя. — А ми спускає-мося… ходіть і ви до нас!

Грицько став, не наважуючись підійти ближче.

— А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.

— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він доб-ре знав, що задача трудна.

— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся… Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось хо-діть-но сюди — ловко, аж дух забиває!

Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.

Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.

“Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз мо-жна”, — подумав він.

— Ану, сідайте, я розжену санчата! — промовив він, підходячи до дівчат…

Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.

А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії… Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє…

Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню… Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби… Мармурове личко схиляєть-ся близько, голова туманіє, забиває дух… Санчата скриплять і пе-рекидаються.

Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накрива-ються санчатами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвести-ся, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: “Може, це сон?..”

Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спус-тилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.

На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав “бабам” у класі руки, — тепер, немов соромля-чись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.

— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя. — Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Анд-рій…

Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько ос-тався сам і дивився їм услід.

“Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміха-ючись. — Тільки ні: я тобі не Андрій”. На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.

“Ну що ж — і зайду!” — подумав він.

“Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе”.

Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. “Та що це вона прив’язла до мене!” — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини вигля-дало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вга-дай, що я тобі хочу сказати, Грицю?

“Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. — Тільки ні…”

Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Гриць-кові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Через який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: “Ну, значить, закохався!”

Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграш-ки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, — зринуло і сховалося.

“Прощайте, хлопці, — тепер уже я не ваш!” — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.

Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школярки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся одежа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як колись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайомі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.

“Ну, от призналися ми, що ж далі? — думає собі Грицько. — А далі, — придумає він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо…” Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їхньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими варіаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.

“А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаючись і уважно дивлячись собі під ноги. — Чого ж, він гарний хлопець, мене, здається, дуже любить… Візьмемо!” — звертається він думками до Галі.

Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок вийшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.

Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.

“Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо…”

Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.

— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу навперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою.

Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.

“Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того… — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись… ні, стидно”. Чогось позіхнуло-ся.

“Полинули ми, та й полинули, та й полинули… — думає він і почуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам… їсти”. Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не вирядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось незручно бу-ло, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до батьківської будки; очі помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали…

Ніхто у всій школі не мав стільки прізвищ, як присадкуватий, кругловидий Василь Грицук: гупало, крутьоло, товкач, паровик — сипалось на його звідусіль, немов з мішка, і кожне з цих прізвищ було для його більш-менш характерним. Найчастіше взивали його Піхтірем, і ця назва незабаром у всій школі замінила йому його батьківську фамилію. Ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте йому більш, ніж кому іншому, доводилось лежати на самому спо-ді “малої кучі, невеликої” й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів.

Учитись було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг — усе це йому осточортіло до нудоти, і коли б не товариство, він давно кинув би школу. Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої найкращі почуття, свої думки й мрії.

Товариші часом були не од того, щоб пожартувати з його, проте мали за вірного товариша, допомагали йому в ученні, приневолювали навіть братись за книжку.

Піхтір має здавати лекцію по історії, і товариство присудило йому не йти сьогодні після обіду на лід, а сісти за роботу. І Піхтір скорився, хоч уся душа його рвалася з сумної хати на те шумливе снігове свято школярське.

Тепер лежить він у своїй кватирі, що з Яковом наймають у тітки Титарчихи; ноги закинув ліжкові на бильця. Розгорнута кни-жка зсунулась у його з грудей, а сам він поки що справляється з іншою роботою. На “лисиці” під стелею Титарчиха поклала пучок сухих васильків, і Піхтіреві забажалося, що б там не було, збити їх звідти, не встаючи з ліжка. Раз по раз гнепить він по “лисиці”, аж стіна ходором ходить і тіпаються сухі квітки, як у птаха крила. Тихо в хаті. Вікна муруються снігом, вечоріє. Із темряви налинули до Піхтіра тихі мрії про товариство та про вільне життя. Тепер він думає про Грицька, до якого так близько схиляється його душа. Розм’якло, розніжилось Піхтіреве серце; вже не знає він, що б краще й зробити вірному товаришеві. І заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, які замахнулися вже на його ножами; тоді сам вибігав із-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк, а Грицька виводив з гаїв додому. То відразу залітали вони вдвох з Грицьком на далекі-далекі острови в окіянах і починали там жити, як жив колись Робінзон з П’ятницею.

А в хаті темніше, все темніше. Світла не хочеться йому запалю-вати. Візерунки на вікнах здаються Піхтіреві за високі гори, за хмари, за соснові бори; голчасте проміння од зірок золотить їх верби, і ліниві Піхтіреві мрії живішають. Піхтір дозволяє собі на який час, щоб Грицько вмер. Насипали йому могилу, посумували трохи товариші та й забули. Не забув тільки його Піхтір. Кругла пика його спала, сам він зблід, схуд. Дивується вчитель, дивують-ся товариші, що це подіялось з Піхтірем, де поділися його смішки та жарти. А деякі з хлопців тихо говорять між собою: “Як він любив покійного Грицька, як любив, — дивіться, як він одмінився, засумував”.

У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очі спливають сльози, і починає він грюкати в “лисицю” так люто, що бряжчать шибки й посуд на миснику.

Під дверима регіт, галас, і в хату разом з Холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.

— Хлопці, гляньте, як Піхтір історію вчить! — почув Піхтір над собою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.

— Вставай, окаянне Піхтірище! — гупнув його межи плечі Макар.

Піхтір кинувся й став протирати очі.

— Ху, чорти! Так гарно задрімав був, а вони розбудили, — брехав він, потягаючись.

— То оце так ти учиш історію? — обурився на його Макар. — Бач як начитався, аж очі обараніли!.. Я ж тобі, припутенське опудало… Хлопці! — скомандував він. — Загнемо йому “карпа”! — Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.

Піхтір вже не боронився, тільки стогнав…

Хтось запалив світло. Душ з п’ять хлопців мостилося коло столу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лампу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, і через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери…

Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.

— Здається, що в цій задачі одвіт невірно, — стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зітхнув.

— Ну, сідай… — їх голови схилилися над столом, і Макар став пошепки проказувати Піхтіреві, задачу.

Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про інше, перевівши ліниві очі кудись у куток. Макар помітив.

— Та слухай же, марюка! — з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Коли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очі, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.

— Миша! — радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток.

Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, поблискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку… Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припічках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з’явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.

— І хай бог милує й не допускає, — стиха побожно промовила вона, оглядаючи куряву. — Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники! — Далі її рука надзвичайно проворно вхопила віник.

Хлопці кинулися врозтіч.

— Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма! — почала вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись, потім відразу замовк і зашумів на піч. Усі інші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пелену, довго вичитувала Титарчиха хлопцям, стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лампу на піч і, докоряючи стиха один одному, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хотілось.

— Якби ще хоч маленьку лірку завести! — став благати хлопців Піхтір. — Ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.

— Хто й всидить тихо, як не Піхтір! — казали другі, проте всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись, і почали лагодити ліру. Розпустивши сорочки, посідали всі на черені в кружок, як старці на ярмарку. Макар усередині. Підібрали тони, і ліра стиха загула. Макар угнивим голосом почав тягнути мелодію:

Як був собі Лазор, Та я його знав, Була в його сіра свита, А я й тую зняв…

Ще тільки Макар пустив під лоб очі, готуючись співати, як Піхтір почув, що в його починає щось кихкати усередині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були імпровізовані розмови поміж співами.

— Ярешко, — починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, — коли вже ти оженишся?

— Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, — передражнює Макар заїкуватого рябого Яреська.

— А кого посватаєш? — питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.

— Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.

Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.

— А придане буде, Яреську?

— А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.

Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, починає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Садять у боки, в спину, — він кавкає, пирскає, проте вдержати реготу, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з ко-мина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та, зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу розлізлись по кутках і закихкотіли…

Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-віку не стане більш що-небудь розказувати.

Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи.

Один із “стрільців” обіщав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лампу, позбивались до гурту. “Стрілець” закинув ноги на комин і починає розказувати.

Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Пі-хтір нащось погасив лампу. Затарабанило знову дужче, нетерп-ляче. Більш сміливі злазили з печі й тягли за собою інших. Щільно тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.

— Хто там такий? — строго питає передній. Знову застукало.

— Хто такий? — усі разом гукнули хлопці.

— Та відчиняйте мерщій, баби! — почули вони знадвору знакомий голос.

— Це ж Яків, — радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили лампу, одіперли двері.

Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з палицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.

— А що я сьогодні, братця, бачив! — трохи згодом почав він роз-казувати. — Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них — коли, хто б ви думали? — Павлушка й Андрій.

“Чого ви тут?” — питаю. “В нас, — кажуть, — отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити”. Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, — зітхнув він, — бере баба над козаком гору. А моду яку вже заводять, — почав він знову, — чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь — на “ви”.

— Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші “стрільці”, — обізвався Макар. — Дівчата щебечуть до їх привітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.

— Ні, нема правди на світі, — казав, розбуваючись, своєї Яків. — Аж нема, батьку? — спитав він Грицька.

Грицько почухав голову й перемовчав. Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку книжечку й кинув Грицькові.

— Читай, батьку! — промовив він і став гріти спину коло комину.

Хлопці кинулись до книжки.

— Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде! — кате-горично одрубав Яків. — Наша, козацька книжка!

— Та вона, либонь, і написана по-нашому, по-козацькому! — промовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.

— Це “Катерина”!.. Ой ловка ж, ловка! — зашуміли деякі.

— Цить! — скомандував Макар. — Хто знає — наперед не кажи!

З комина зняли лампу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих со-рочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патлаті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Грицьків голос, та знизу під піччю розспівався цвіркун.

Щодалі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чиєсь дихання розгоралося й палило зблизьку, як полум’ям, Грицькові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною сорочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.

 

Візьми, боже, мою душу,

А ти, вода, — тіло…

Шубовсть в воду… попід льодом.

Геть загуркотіло, —

дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір’я головою й заревів на всю піч. У всіх очі потьмарились, у деяких бриніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.

— Чого ревеш, дурний Піхтіряко, — казали йому, зводячи його голову, — бач, який він у нас тонкослізний!

— Не лізьте до мене, одчепіться од мене! — схлипуючи, казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице…

В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.

Перший раз засиділись хлопці до півнів.

Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з’являлася на дверях — таємничий ліхтар піднімався знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, — звичайно, більш за школярські справи — вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися не-звичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними перед яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли ж з ким?

Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.

Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, — зате прийме близько до серця його справу.

І він постановив усе розказати Піхтіреві.

Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торішнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхтірем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йому в вічі й тихо сказав:

— Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.

Піхтір насторожився.

— Тільки ж ти нікому не скажеш? — спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.

— Нікому в світі! — гаряче одповів той, почуваючи, що зараз дізнається про щось дуже цікаве.

— Забожись!

Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.

— Ну так знай же: я люблю Галю!

Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.

— Та брешеш? — придушеним шепотінням всилу вимовив він.

Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.

— Ну що ж — і вона тебе? — не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.

— Не знаю… хто її знає… Ти ж знаєш, що коло неї Андрій…

В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджолами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу неуважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба ди-вився на неї довго і серйозно.

“І що він, що він знайшов у їй! — думав Піхтір. — Смаглява, як ци-ганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки — що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством і признатися, що баба взяла над ним верх!” І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!

Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.

— Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався? — спитала Галя.

Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.

— Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!

— На! — промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечі.

— Отже хоч що, а люблю!

— Два, — одлічив Піхтір дужче.

— Хоч бий, хоч ні, — а люблю!

— Три! — гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.

— Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить! — лагідно промовила вона, трохи скривившися.

— Знаєш, за віщо це? — спитав Піхтір. — Не знаєш? Догадайся! — І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.

Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.

Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, смутний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько підійшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і питала:

— Ти щось знаєш, Піхтірчику, — скажи, що ти знаєш? Піхтір мовчки одвернувся од неї й поволі одвів її голову од себе.

— Не лізь! — сказав він.

— Піхтірчику, голубчику, скажи — я завтра тобі шоколаду принесу, — улесливо приставала до його Галя.

Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, добродушно на весь рот посміхався й, хитро прищуривши очі, базікав, позираючи знизу на Галю:

— А ти, мабуть, і справді відьма — в тебе й очі якісь циганські. Ой і хитра ж ти!..

Потім їх голови стуляються і розмова робиться тиха, таємнича.

Галя, боязко озираючись на всі боки, нишком казала щось Піхтіреві на ухо. Піхтір раптом схопився і строго насупив брови.

— То ти мені кажи, їй-богу, кажи, — це ти правду кажеш?

Галя ще нижче схилила голову й зашепотіла тихо-тихо.

Через який час Галя, вирвавши клаптик паперу з зшитку, писала щось на йому, закриваючись хусткою, а Піхтір уважно дивився через плече. Потім Галя згорнула папірець і оддала Піхтіреві. Ударив дзвоник, і хлопці розсілися по своїх місцях. Мугикаючи щось собі під ніс, Піхтір з байдужим виглядом пройшовся разів скільки мимо лавки, де сидів Грицько.

Улучивши час, він непомітно для товаришів сунув папірець Грицькові в руки й тихенько промовив:

— Од Галі… вона тебе любить.

У Грицька зачервонілися щоки, уші, заблищали очі.

— Та брешеш, Піхтіряко! — радісним голосом прошепотів він.

— Хай мене вб’є золотий хрест!

З тим же байдужим виглядом Піхтір пішов на своє місце.

Немов який дорогоцінний камінь, держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи товариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, інші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, тихенько розгорнув під лавкою папірець, положив його собі на долоню і, схиливши голову, став читати.

На папірці нашвидку було написано: “Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви го-рдий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л… в… Галя”.

Серце Грицькове радісно стукало, і щоки палахкотіли.

Перечитував знов і знов.

Звернув увагу на літери, що стояли вкінці, — л… в…

“Це, мабуть, означа любяща вас”, — догадався він і навіть засовався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він напам’ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йо-му такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись, певне, робилася задача.

— Чим ти тут бавишся? — почувся за плечима у його спокійний голос учителя.

Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як давненько вже у його за спиною стояв учитель і приглядався до папірця.

Грицько зразу зскочив з місця, мов підкинутий якоюсь силою, і міцно зім’яв у руці цидулку; спершу він почервонів, потім зблід, потім знов почервонів.

— Ану, дай мені, що там у тебе за цяцька! — промовив учитель, простягаючи руку.

Грицько навіть нестямивсь, що робить, механічно подав йому зім’ятий папірець.

Увесь клас звернув на його зацікавлені очі. Піхтір, глянувши на Грицька і зразу догадавшись, у чім діло, тихенько завив, заплющив очі, закусив губи і так закам’янів. Галя затулилась хусткою, прищулилась коло стіни, немов пташина перед бурею.

Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.

— Умгу, — протяг він, — чи ти бач, які ніжності! — Потім зробив су-воре лице. — Ах ти ж шмаровоз, шмаровоз! Шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! — Потім витріщивши страшно на Грицька очі, він трохи помовчав і різко кинув: — До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. — Потім по-волі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя.

Галя зразу встала, ні жива ні мертва.

— А ви, судариня, — на “ви” учитель звертався до школярів тіль-ки в особливих випадках, — чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер поки що сідайте, мадмуазель, — додав він.

В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.

Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.

Над його головою перший раз прошуміла буря.

І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця лекції, мов підбитий птах.

Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір’ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:

— Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! — Більш Андрій нічого не міг і додати.

— Здурів на старість старий біс! — перемовчавши трохи, промовив Яків байдуже. — Я давно помічав, що у його отут щось неладно. — Яків покрутив пальцем коло лоба. — Так… — додав він трохи згодом, — пропав батько ні за собаку, а шкода… другого такого батька вже й не знайти — гарний був батько…

— А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй-богу! — роблячи серйозне лице, сказав Андрій.

— Положим, Андрій, ти брешеш, — задумливо казав Яків, — ти все ото більш “дурака валяв”, ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.

На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учительські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев’яні східці. Не одному школяреві після гарячого вчинку приходилося прогулюватись на гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.

Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п’ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш поспішав по східцях у курник.

— Не журися, батьку! — крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився б тепер одбути кару за Грицька, йому, Піхтіреві, невдивовижу це, а інше діло Грицькові.

Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.

“За віщо він так осоромив мене? — думав Грицько. — Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі — шмаровоз! сопли-вий!” Краска сорому зачервонила знов йому лице.

Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір’я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.

“Шмаровоз”, — пригадалися йому слова вчителя. “Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені пара?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка… Ну і бог з нею — нехай шукає собі іншої пари”.

Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. “Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, — а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там… матері он нема за що навіть чобіт купити.

Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. “Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку”, — пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися… Ех, і вчитись буду я! Поступлю в технічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом… Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене, — буду со-бі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде”.

Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.

“А може, я й екзамену не здержу в технічне! — подумалося йому. — Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію — чого я там не знаю? — У пам’яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. — Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! — подумав він. — Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Да-вайте мені найтруднішу задачу в світі — зроблю! Валя з блискучими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч би, наприклад, оту…”

Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.

Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки…

Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.

— За віщо це тебе? — спитав сторож. — Хвалили, хвалили Музиченка, а то на тобі: зразу в курник!

Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.

На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.

— А я мало не проґавила вас! — несподівано почув він за спиною знакомий голос.

Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.

— Ви на мене сердитеся? — просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.

— За віщо мені на вас сердитися? — одповів Грицько.

— Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. — Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. — їсти хочете? Нате! — промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. — Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.

Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.

— Ви думаєте — боюся, що ото він мамі розкаже? — казала Галя. — Нехай розказує: анітрішки не страшно.

— А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що… — Тут Грицько згадав про “Огородника” і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.

— І зовсім нічого, — казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, — я сама колись розказувала мамі про вас.

І що ж вона? — зацікавився Грицько.

— А нічого. Тільки каже, — Галя соромливо осміхнулася, — каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько — найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! — казала інтимно Галя про вчителя. — Скільки витерпіла я, бідна, од його!..

— І я не думав, що він такий… грубий, — промовив Грицько.

Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:

— Чорт носатий!

— Руда собака! — таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді — хай йому враг — і на екзамени не з’явлюся.

Грицькові стало чогось шкода.   

Пригадалось, що й він останній рік у школі.

— Куди ж ви тоді думаєте? — спитав він.

— Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.

— Напишете мені листа, як будете в городі? — спитав він.

— Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

“Чого ж це ми ні слова про “теє” не споминаємо?” — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

“Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!” — думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м’якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

“Це ж вона поцілувала мене!” — подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож…

Над Мар’ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп’явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.

— Яків! — після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.

Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.

— Яків! Хочеш говорити? — спитав Грицько.

— Н-не хо… — ліниво протяг той.

Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.

— Яків!.. Про що ти думаєш? — спитав знов Грицько.

— Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлячись на небо. — Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?

— Там інші зорі.

— Ну, а за іншими?

— Там знов зорі.

— Зорі, та й зорі, та й зорі… а краю немає?

— Немає краю.

— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.

Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він си-дить не в гаю над водою, під темним небом, а у великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.

За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці нули їм услід.

— На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.

Умгу… — буркнув Яків.

— Цілуватися будуть…

— Нн-да…

Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.

Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:

 

Чорнії очі, чорнії очі,

Темні, як ночі, нені, як день.

Ой очі, очі, очі дівочі.

Де ж ви навчились зводить людей!..

 

Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною од-далася десь за озером і стихла.

— Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Пам’ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!

— Та ну! — здивувався Грицько.

— Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе… Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось… і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею… З вас гарна вийде пара!

Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:

— Усе теє треба забувати… Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі… не важне… а головне у мене зовсім не те.

— Ну, а що ж? — тихо спитав Яків.

— Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб… ех… не вмію я вимовити тільки! — прибавив він, зітхнувши.

— Колись був у нас на станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда… Все за бідних людей стає, а сам — пан! Каже — заховали правду та й держать під замками!

— Яка ж то правда? — тихо-тихо спитав Яків…

Високо піднявся над Мар’ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою… А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ…

Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.

Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз’їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.

Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.

Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.

Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.

Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.

— Ну, батьку, годі вже нам сердитись — може, я винний трохи, може…

— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. — Що було, те минулося…

— Але ж, батьку, признайся, — осміхаючись, казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старо-му Тарасові Бульбі!..

Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.

 

 

 

Григорій Косинка

(1899-1934)

 

СЕРЦЕ

 

Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.

Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить…

Гарячий серпневий день приском пломенів над рікою Збруч; червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню ніби навмисне, щоб не висохла —така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка!

І ріка ліниво, журно якось плющить рудою осугою аж до Дністра… Вона плющить отак споконвіку на землі українській, як тавро те — Збруч-ріка!

Кому не служив у минувшині Збруч?…Трохименко звів свої очі до сонця знічев’я: зацікавився, чого воно раптом потьмарилося?

Ні, все ніби гаразд: сонце світить, як і світило, Збруч, де замаскований лежить на березі Трохименко, так само плющить поміж стернями, як і плющив, а більше-жодних змін на дільниці вартового червоноармійця.

Сонний, тихий українсько-польський кордон!… Трохименкові навіть лежати нудно, така навкруги тиша. Минув уже місяць, як він прибув над Збруч з далекого Амуру — там були жорстокі бої, небезпека, смерть, а тут — золоті пшениці, сиві жита і — сонце!

Він, розваги ради, з погордою порівнює повноводу Біру на Амурі з мізерним Збручем: “Ото річка, я розумію, — хоче він сказати комусь, — а Збруч-рівчак якийсь замулений…”

Дивно, йому снилися сьогодні жовто-зелені води ріки Біри. Темний, густий-густий ліс, росяна трава на заливних лугах і чорні, з потрісканою корою, берези… Десь горіла тайга. А під березовим пеньком — його так яскраво бачив Трохименко — лежав мертвий китаєць. І Біра запінена заливала тому китайцеві рота водою…

“Бій, мабуть, під Чорняєвим снився мені”, — подумав Трохименко.

Підсунув рукою польового бінокля, обережно протер йому лупаті очі і, в сотий раз, може, оглянув лінію кордону.

Десь далеко, випроставши спину, стояв по тім боці ріки вуйко; у білих штанях, постолах, в якомусь каптурі без рукавів, — вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита. Він стояв і пильно мантачив бруском косу, а коли скінчив мантачити, тоді застромив того бруска в дерев’яну кобуру при боці й пальцем по лезу коси…

“Чи гостра ж коса?” —промайнуло в Трохименка запитання.

Родом з Черкащини, він здивований був з бруска вуйкового: хто мантачить бруском косу? На Черкащині засміяли б такого ветхого косаря! Так незручно носити того бруска при боці, важко; вода, мабуть, хлюпає з кобури, а він ще й досі мантачки не придбав собі!… Порадити б йому мантачку… Мантачка — куди зручніша!

Отак розумуючи, Трохименко весело засміявся: йому було видно невдаху-косаря до найменших дрібниць.

— Іч, на сонце позирає,— приказував він, спостерігаючи вуйка, — дощу, мабуть, боїться в жнива… Одразу видно тобі нашого чоловіка!

Справді, заскаливши трохи око, вуйко підвів голову —дивився й собі на потьмарене сонце; з піднесеною вгору головою він стояв хвилин зо дві, щось притакнув і понуро схилив чоло до землі.

Далі зручніше повернув під руку кісся,— коса ясно заблищала проти сонця, а вуйко на всю руку, розгонисто й широко почав класти новий покіс.

У Трохименка, коли вуйко закошував нову ручку, зринуло дивне бажання: пожартувати з ним.

Гукнути б йому отак, по-парубоцькому, на всю горлянку, як то робив колись Трохименко на селі: “Не давіть, дядьку, на п’ятку,-однаково олія не потече!”

І звідки йому такі дикі мислі, з обуренням подумав Трохименко.

Йому навіть смішно стало, що в нього зринула така думка.

Зразковий червоноармієць з прикордонного корпусу, вій прекрасно знав, що гукнути на такій відповідальній варті, як його варта, міг би лише божевільний. Сам сміявся з вигадки своєї й жартома приказував:

— Косіть, вуйку, на здоров’я… Косіть собі з ланом-богом!…

Дивився пильно на соромливі кущі червоної шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сиві жита далекі — скрізь оглянув до дрібниць свою дільницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша.

Аж дивувався: в чому річ? Сьогодні ж повинні приїхати над Збруч гарцежи польські, так принаймні казав Трохименкові начальник застави. Більше того, начальник застави передав, як йому — Трохименкові — слід поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипіти над рікою свої прокльони Україні.

— Не зважай… Хай собі побавляться у непереможну націю, а ти — пильнуй варти. От і все.

І Трохименко з великою цікавістю чекав на гарцежів, адже з ними завжди наїздить багато вельможного панства, — а тоді така весела варта, як ніколи!

Він уже не раз бачив тут, на українсько-польському кордоні, випещених панків з панянками — о, то все біла кість наїздить над Збруч!

Вони завжди ловлять очима далекі вежі Кам’янця-Подільського… Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть свої пісні і будуть співати їх урочисто, з блискучими очима; жовнір польський буде ласкаво, винувато усміхатися, раз у раз підбігатиме від однієї групи до другої, і, заклопотаний, він показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом і серпом…

— Дивіться, пани ласкаві, дивіться… Більшовицький стовп.

— Кордон, панно…

Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє —на прощання — кинути якийсь проклін дикій, варварській країні —сусідці.

Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого… Хвилястий степ, сонце.

Вартовий жовнір видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі утра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.

На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.

— Шарх, шарх…-долітали іноді дзвінкі звуки коси.

— Ет, чорт з ними: приїдуть — добре, не приїдуть — ще краще… — міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.

Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни… Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем… Отже, вартуй пильніше!

Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов’язково — такі є точні інформації…

І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з’явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони — нема та й нема!

Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.

— Виходить, помилився товариш Катінкін,— вирішує остаточно Трохименко.

Він бере до рук рурку телефону-подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?…

“Ще на догану наскочу, — сам собі розраював, — на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?…”

У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:

— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?…

Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.

Перед очима йому —праворуч —стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи…

Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками —пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни —дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.

І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.

А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…

— Минка,-вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?

Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!

Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.

Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, — а хтось вигадав кордон над Збручем!…

Смішно, пастухи — по обидва боки річки — бояться підходити близько берега, але вона — Минка-ніколи!

Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені —плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!… Дивишся-ворушиться камінь, горбиться, а ближче —на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…

Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,-а хто ж інший насмілювався?…

Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,-сказати не можна!

От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня-рох-рох-рох-рушила вже під стайку кіп.

— Ачу, дурна, назад, — вдруге чує Трохименко Минчин голос. — Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?…

Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.

Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?…

“Хороше, розумне дівча,— настирливо вривається Трохименкові думка.-Диви, пасе ті поросята, як мати діти…”

Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!

Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот,— бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині дубівки-ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли…

“Ех, і діла ж були!” — задоволений, урвав він свої дитячі згадки.

Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини… Особливо горя.

І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: “Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи — за життя своє — не доп’є, не доїсть, не доспить… Хіба Минка, свині пасучи, виб’ється коли із тих злиднів?”

Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає…

“Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне… Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!”

Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.

Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів… Хай усі будуть рівні!

Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.

Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив’язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту…

Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки.

І цікавився, чи свої свині пасе Минка?

Родом Минка — ця гінка й розумна на свої літа дівчина — з Гаврилівців — села хоч і стародавнього на Поділлі, проте вбогого; Гаврилівці, як розповідав Трохименкові якийсь дивак професор з Кам’янця-Подільського, один раз тільки зажили собі на віку слави: пограбували польського посланця, що їхав до якогось там турецького паші…

Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам’янецький!

А свині Минка пасе одному дядькові — такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом,— Юхим Запара.

Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати — разом з Минкою — полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.

У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…

— Ачу! Здохла б ти йому на радість,-втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.

Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята — чи біжать вони слідом за нею.

Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…

“От морока Дівчині…”

Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:

— Варта 3128?

— Так.

— Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.

— Слухаю.

І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.

Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!

Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії —уявляв собі —от-от повинні з’явитися гарцежи —тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта — без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!

— У них, здається, маневри… — звучали ще слова начзастави.

І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.

З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!

Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста

— Не втічеш, голубе… ні,-підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.

Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках “стій”, хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок — випустити кулю, а ще гірше — не влучити, пустити її в небо синє…

Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.

То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулі вгору, то все — дурниці, не варті серйозні уваги.

Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу…

Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.

…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.

— От історія! Сказати комусь соромно навіть — свиню замість шпигуна хотів забити!…

І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися-незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.

На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:

— Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?

А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.

— Палю, пацю… вилазь уже, — вговоряє Минка свиню, а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.

На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мінку нарошне загнати в річку свиню?…

І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.

Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий— польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.

Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?

Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Катінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.

А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського-підсунулася аж під самий берег.

Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.

Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга-польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:

— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?…

Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.

Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям — не зважати на перешкоди; очі-сині, ніби вкраплені з небесної емалі —світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б’є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.

Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина —і вона вискакує на територію польської держави.

— Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена? — кричить не своїм голосом перелякана Минка

— От історія! — вдруге говорить сам до себе Трохименко. — Таки матиму догану, як пить дати —матиму…

І він ще пильніше вдивляється, що там діється — по тім боці Збруча — з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…

Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.

Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється — враження, ніби він збирається рушати до Минки.

Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?

Адже він добре бачив, як вона — бідна дівчина — гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?

Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.

— Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її — прокляту —між вуха! — суворо, по-діловому дає він пораду Минці.

— Справедливо, — піддакує на жовнірові слова Трохименко. — По-людському, без хамства…

І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.

А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте — перелякана й розгублена — дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.

І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…

На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка,— зацікавили вуйка надзвичайно.

“Ая… не впасла свиню мала… А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?” — так міркував собі вуйко.

І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає… І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!

…Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських… Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під’їздив до білявого жовніра

Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце — навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: “Чому не йдете до матері?…”

“Нарешті кінець з цією скаженою свинею,-подумав червоноармієць.

— Скоріше наганяй її, прокляту, у воду”,-намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.

У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя — навпаки — випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, — робила тим стеком півкола в повітрі.

“Непоганий улан…” — насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…

Панна під’їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.

— Що то бовваніє? — бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.

Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.

Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!

— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра-біжить купатися!…

— Так, спека…— нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.

У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:

— Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?

— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… — не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.

Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.

— Ми, на жаль, забуваємо, — чув він, — а треба пам’ятати…

Ми покликані…

А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:

— Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. Naszych ojcdw nie raz poswiecana.

Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.

— Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам’ятала, а то… стоїть, слухає, — незадоволено реагує Трохименко.

Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові… Ніби вчителька в школі — аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пилььно слухає… Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.

Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.

У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?…

Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки… Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…

— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пуската…— кричить розпатлана Минка

Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова

Панна мовчки б’є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:

— Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, — захлинаючись сльозами, голосить Минка.

Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці… А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку-на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!

— Хами, пся крев! —голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.

Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву…

Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.

— Так… Так,— механічно повторював Трохименко.

Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.

— Довго пам’ятатимеш, хлопко…

Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня…

Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.

— Пані, я не дозволю… Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір.— Це— злочин, це…

Але його слів не чув уже Трохименко.

…Будуть, будуть пани магнати

Батьками орати, матерями волочити…-

врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

— Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи…— шептав він, підсовуючи рукою рушницю.

Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.

Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…

Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…

…До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.

Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.

Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові…

— Хай буде кара, хай суд військовий,-махнув у відповідь рукою Трохименко. — Серце в мене таке, товаришу Катінкін…— тихо додав він.

На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускати на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.

 

 

 

Олесь Гончар

(1918-1995)

 

ЗА МИТЬ ЩАСТЯ

 

У тропiчному мiстi Рангунi, де молодi смаглочолi солдати стоять з автоматами на постах у своïй джунглянiй зеленавiй одежi, в мiстi золотих пагод – храмiв, що пiдносяться в небо стогами жовтогарячого жнив’яного блиску, в мiстi, де рано нiч настає i в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профiлем камеï, а на сценi, вiдданiй схiдним розкошам пластики, спiвають руки танцiвниць, тчуть пiсню кохання пiд звуки дивного iнструмента (назва якого так i зосталась тобi невiдома!), — в той жагучий, по – тропiчному паркий рангунський вечiр з фантастикою музики, краси i мрiй пiднебесних згадалася чомусь Ця давня iсторiя, iсторiя iнших широт…

Лiто було, перше повоєнне лiто, виноградники зеленiли, i першi снопи виблискували в полях.

Слiпучий день, коли свiтяться стернi, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого мiстечка, артилерiйськi трудовi нашi конi тюпачать. Тiльки не гармату тягнуть за собою, не в артилерiю впряженi, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на нiй в пiлотцi набакиренiй, в медалях на всi груди сидить Дiденко Сашко, артилерист. Про демобiлiзацiю думає хлопець, не iнакше. Бо всi ми в цi днi тiльки тим i живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невiдома, туманна. Насвистує, наспiвує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливається, лiто горить, пашiє, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Пiд час вiйни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночi, у хвищу, в завiрюху, не раз кортiло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всiх Карпатах. Але тодi не можна було. Тодi люди жили нишком, потайки, покрадьки. Переднiй край галасу не любить. Зате зараз Дiденко, виïхавши за межi табору, має волю гогокати на всю душу:

— Го – го – го – го – о – о!

— Спiваєш? — смiючись питає зустрiчний водовоз iз сусiднього полку.

—А що — погано?

— Нi, не погано. Так i вовк у степу спiває.

— Давай удвох!

— Давай!

I вже у двi горлянки:

— Го – го – го – го! Го – го – о – о!

Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз’ïдуться, а найдальшi женцi, випроставшись, весело поглядають на шлях.

Нiхто не вiдгукується на Дiденкове гогокання.

А хмiль сонця нуртує душу, i в голову лiзе всяке таке, що чув про любощi фронтовi, про знайомства в медсанбатi, а то й з мiсцевими грiшницями, — таланить же iншим! А йому — що йому випадало? Гармату тiльки й знав у життi, з нею пройшов пiвсвiту, перемiсив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за гарматним боєм нiколи й на дiвчат було озирнутись. I ось тепер в’ïжджає в палаюче лiто на своïй водовозцi, спраглий, самотнiй.

Стерня, свiже литво полукiпкiв, снопи i снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив’яним сонцем.

А один полукiпок ще не вивершений, ще без корони, I щось — як живе полум’я! — яскраво майнуло й зникло за тiєю золотою спорудою. I ось уже видно руки загорiлi, що до – вершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукiпок останнього снопа,— i вiн так весело, задерикувато вгору стирчить!

А жниця вийшла iз–за полукiпка i, ще й звiдси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймнi йому здається. Кофтина палахкотить на нiй. Червона як жар. Волосся темнiє, вiльно спадаючи на плечi. Ноги загорiлi блищать. Ось уже глек у неï в руцi, i жниця, вiдкинувшись, нахильцi з того глека п’є; i навiть п’ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона смiливо всмiхається до шляху, нiби пiд’юджує, припрошує тим усмiхом табiрного водовоза: Iди, напою й тебе…

I ще двi чи три молодi жницi з’являються бiля ïï полукiпка i давай жартувати, давай пiддражнювати солдата. Регочуть, на мигах щось показують, спокушають натяками…

Але тих вiн мов i не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоïть помiж ними, хоча й не бере участi в ïхнiх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмiшкою покликала його перша.

Насмiшницi шаленiють, аж вищать, мелькають пеленами, — що ж ти, мовляв, за герой, що боïшся й позалицятися?

— Тпру!

Кидає вiжки, зiстрибує, i вже трiщить цупка стерня пiд чобiтьми, жницi шугають хто куди навтьоки, розлiтаються зi смiхом, з лукавим переляком, тiльки вона одна зостається стояти — незворушно стоïть пiд своïм тугим золотим снопом.

I хоч це ж вона перша посилала усмiшку йому на шлях, i солдат бiг сюди теж настроєний на веселощi, на пустощi, але зараз смiху не було на ïï устах, не було жарту в ïï поглядi. Щось iнше було. Щось iнше свiтилося з глибини аж присмучених, карим сонцем наллятих очей… Ах, цi очi, що в них затаєна безодня жаги й нiжностi, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тiлi, цi зрошенi жнив’яним потом, напiввiдкритi, напiвоголенi перса… Нiщо не боялось його, все нiби ждало цiєï митi, цiєï зустрiчi з ним, нiби навiть довгожданим.

Вказала на глечик мiж снопами,— напийся, мовляв. Дiденко подякував, але до глечика не торкнувсь.

— Звати як тебе? Марiчка? Юлiчка?

Вiями на мить затулилась вiд нього:

— Лорi. Ла – ри – са.

Золоту соломинку знiчев’я крутила в руках. Дiденко обережно взяв у неï ту соломинку, — вiддала, не опираючись, лише спаленiла щоками, зашарiлася густо. Вiдчуваючи, як дух йому перехоплює нiжнiстю, взяв руку ïï, маленьку, тверду, у свою — велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не вiдпручувалась, а широко вiдкритими очима, ïх наллятою яснотою мовби дякувала, що вiн з нею такий ласкавий.

— Лариса… Лариса…— стиха повторював вiн.

А вона дивилась на нього так спрагло, нiби все життя ждала саме його.

У чорнiй хвилi волосся, що розсипалось по плечах, помiтив срiбну ниточку, i це вразило: що так рано ïï посрiблило? Яке горе, якi смутки? I сповнився ще гарячiшим почуттям до неï, бажанням оберегти, прихистити ïï.

Були сказанi якiсь слова, — вiн сказав ïх по–своєму, вона по–своєму, — i хоч це було як мова птахiв, i говорилося не для того, щоб зрозумiти, одначе й це щасливе лепетання ще бiльше зближувало ïх.

Десь косу лунко клепав косар, i перепел профуркотiв у повiтрi, нiби важкий осколок, а бiля неï сонцем пахли снопи, i вона йому теж пахла сонцем i снопами. Руку ïï все життя не хотiлось би випускати зi своєï, безодня очей заваблювала, густовишневi губи були так довiрливо близько.

Солдат припав до них.

Вона нiби тiльки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками i, вiдхилена на снопи, вiддарювала його жаркими поцiлунками спраглостi, вдячностi й вiдваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обняло, заслiпило. Снопи розлазились, розтiкались пiд ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горiлиць — жарка, незнайома! — i очi ïï були повнi щасливого п’яного сонця.

Ще не випустив вiн ïï з обiймiв, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, i солдат, озирнувшись, угледiв, як смерть до них наближається у виглядi незнайомого, чорного, в жилетцi, з блискучим серпом у руцi. Догадавсь: чоловiк! Бо тiльки чоловiк мiг наближатись з почуттям такоï несамовитоï правоти. Бiг просто на Дiденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевiльною каламуттю в очах…

Смерть! — промайнуло Дiденковi. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерiзаним горлом… Почуваючи за собою зiщулену жiночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свiй важкий трофейний пiстолет…

Пролунав пострiл.

Того ж дня Дiденко вже сидiв на гауптвахтi.

Гауптвахта на узлiссi стоïть.

У минулому лiс цей був власнiстю якогось графа, а тепер його нiбито вiдкупило за скiлькись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лiсi табори. Тут ми живемо. В глибинi лiсу — вже наша солдатська цивiлiзацiя: посиланi пiсочком алеï — лiнiйки, грибки, червонi кутки, цiлi квартали чепурних офiцерських та солдатських землянок. I ясна рiч, що для землянки гауптвахти (чи губвахти, чи просто губи) тут не мiсце: ïï винесено осторонь, геть аж на узлiсся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе, мiцно сидить у землi, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи суворiсть давнiх своïх пращурiв — один iз тих сторожових куренiв, що ïх колись ставили запорожцi де–небудь на Базав–луку або на Вовчих Водах. Дверi важкi, з дубових неструганих обаполiв. Засув на дверях i пломба, наче тут склад з вибухiвкою. I нiякого вiконечка, лише вузенька над дверима щiлина – прорiзь, на амбразуру схожа, щоб миска з пiсною кашею раз у день крiзь ту амбразуру пролiзла.

Той перший, що прийшов допитувати Дiденка, був певен, що причина всьому — вино. Винних льохiв у мiстечку багато, зараз господарi саме допивають торiшнє, звiльняють тару пiд молоде. Трапляється, що й бiйцi десь пересидять у льоху, в прохолодi, найпекучiшу спеку.

— Краще не крути, Дiденко: в пiдвалах перед тим побував? — I скалками примружених очиць дрiбнозубий допитувач проймає Дiденка, вважаючи, видно, що бачить його наскрiзь. — Вiдомо, що вони навмисне споюють наших… Кажи: хмiль винуватий?

— Хмiль, та не той, що ви думаєте, — вiдказував солдат.

— А який? Який? Ну?

— Не нукайте, бо не поïдете,— спокiйно вiдповiдав Дiденко i не бажав бiльше нiчого для його протоколiв розповiдати. Хоч як той сiкався, а цей сидiв насупившись, а часом навiть починав мугикати пiсеньку про Лизавету з кiнофiльму.

Перед землянкою гауптвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де вiдбуваються вiйськовi нашi учби, стоять спортивнi пристроï, рiзнi там кобили та козли, через якi солдат мусить стрибати; ще далi за толокою, скiльки зглянеш, тропiчно зеленiють виноградники — то вже не наша зона.

Доки ми муштруємось на плацу, доки, впрiваючи пiд нещадним сонцем, вицибуємо, мов гусаки, сюди–туди, в’язень з гауптвахти невiдривно стежить за нами. Скiльки не тривають заняття, все виглядає з прорiзi над дверима бiлий Дiденкiв чуб. Iнодi навiть чуємо його пiдбадьорливi вигуки:

— Давай, давай, гвардiйцi!

Чи варто й говорити, що симпатiï солдатськi цiлком на боцi ув’язненого. Сашко, це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на губу! Має вiд нас вiн передачi, має цигарки i ковток iз баклаги, бо що з того, що вiн пiд замком, а ти вартуєш його, — хiба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано i чужих рiк, i карпатських туманiв, i плацдармiв палаючих, де трималися до останнього, розстрiлюючи фашистськi танки в лоб… Якби воля хлопцям, вони б, напевне, й дня не тримали Сашка Дiденка в цьому арештантському куренi. Бо чи таке воно й страшне, що вiн накоïв, — один пострiл, а перед тим мiльйони, мiльярди пострiлiв було зроблено по людинi! Не крав, не грабував, з табору самовiльно не вiдлучався, а що тому ревнивцевi, якого десь чорти пiд руку пiднесли… то не в зуби ж було йому дивитись!

Ларисою звати ïï — це єдине, що знали ми, Дiденковi друзi, про його любов. А вiн, хоч теж тiльки один–однiсiнький раз бачив Ларису, мiг розповiдати про неï до ранку. Яка то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати крiзь ту амбразуру його спраглi, закоханi розповiдi про неï, про свою Ларисочку. Нам аж дух перехоплювало, коли йшлося про отi снопи золотi, полум’я кофтини, палаючi вуста… А очi! ïï очi ясновологi, карим сонцем наллятi… Тiльки чому в них були ще й смуток, згорьованiсть? I вже спiльно витворювалось легенду ïï життя: за нелюба вiддано. Бо ж, напевне, безприданниця, вроду тiльки й мала, ось i дiсталася дукачевi, жмикрутовi старому, що свiт ïй, молодiй, зав’язав… Буйними барвами солдатська уява малювала, як безрадiсно жилося за нелюбом молодiй жiнцi i як потiм збурунилась ïй душа, коли побачила оцього бiлявого артилериста, що шляхом на водовозцi проïжджав… Побачила й з першого погляду: вiн! Той, що його менi доля послала!

— Оце женщина! Ось за кого варто в огонь i в воду! — так говорилось про неï коло гауптвахти. Спалахнула, мов полум’я, зневажила всi умовностi, безоглядно вiддала солдатовi свою любов. Вiн переможець, а вона хiба ж не рiвня йому? Хiба не здобула перемогу над своïм рабством сiмейним, над плiтками, забобонами, хiба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неï понад усе?!

— Не кожному таке випадає,— казали Дiденковi друзi. — Це тобi нагорода за все!

— Орден вiчного щастя,— жартував котрийсь, а Сашко усмiхався.

Чули ранiше хлопцi, що любов змiнює людину, що в коханнi душа людська розквiтає, а тут це диво звершувалось на ïхнiх очах. Був, як усi, ïхнiй друг i ось враз iз звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царiв, королiв! I це був ïхнiй Сашко Дiденко! Наче напоєний чарами, тiльки й жив вiн тепер своïми золотими видiннями, отими снопами, ïï красою, тiльки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєï циганочки (так вiн свою мадярочку називав)…

— Головне, щоб водовозку менi знов повернули, — казав вiн до вартових. — Одразу ж на галопi до неï! Сiдай, моя мила! Сядемо поруч на водовозцi i гайда через усе мiсто: дивiться — це наше весiлля, це вже ми з нею муж i жона.

Вартових тривожила його безогляднiсть.

— Закон цього не дозволяє, — стиха заперечували йому.

— Який закон? — дивувався артилерист, наче з мiсяця звалився.

— Не смiємо брати шлюб з iноземками… Такий закон.

— Проти любовi закон? Не може бути такого закону! Який дурень вигадав? Побачите, я свого доб’юсь…

Зауважимо, до речi, що Сашко Дiденко виявився в цьому провидцем: вiдмiнено було цей закон. Але сталося це далеко пiзнiше.

Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму куренi невгамовний Ларисин коханець, а розводящий на змiну одним вартовим приводить iнших, щодалi суворiших. Декотрi, особливо з свiжого поповнення, стоять на вартi строго статутно, з в’язнем не братаються, сказано ïм, що вартують важливого злочинця, — яке тут може бути панiбратство? Грудка кашi, кухоль води — оце тобi належиться, i не бiльше. I ïм аж дивно чути, що вiн пiсля цього ще й мугикає, нiщо його не страшить, сподiвається, видно, що скоро випустять з гауптвахти…

Дiденко й справдi жив у цi днi незвичайно: отi снопи золотi, вони i вночi, у темрявi землянки, йому сяяли, — не пiдозрював хлопець, якi хмари збираються над ним.

Той трагiчний випадок, що скiнчився смертю старого ревнивця в лiкарнi, незабаром набув широкого розголосу в краïнi про нього зчинила страшенний галас преса на Заходi. Бачите5 мовляв, який розбiй чинять окупацiйнi вiйська, серед бiлого дня на жнивовищi вбивають чесних католикiв, Ґвалтують ïхнiх дружин. До командування, яке й не заперечувало, що вчинок сам по собi непрощенний, iшли депутацiï, вимагали винуватцевi найтяжчоï кари.

Усе складалося не на користь Дiденковi… Краïна iшла назустрiч своïм першим пiслявоєнним виборам, боротьба партiй загострювалась, i всюди на розбурханих передвиборних мiтингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про нього галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мiтингiв на мiстечковiм майданi, де рiзнi партiï схрестили своï мечi, сама Лариса гукала у вiчi лiдерам: Лицемiри ви, брехуни! Це мiй грiх, а не його! ïï не слухали, а розлюченi родичi та родички чоловiковi ледве коси на нiй не обiрвали. I обiрвали б, якби не заступився старий священик, душпастир ïхнiй, якому вона перед тим сповiдалась.

— Оmnia vincit amor![27] * — гукнув вiн до розлютованого натовпу, i хоч його й не зрозумiли, але це подiяло, як заклятая, врятувавши Ларису вiд самосуду.

В такiй атмосферi, гарячiй, щодень роздмухуванiй, коли в дiю непередбачено вступили новi сили, коли життя Дiденкове вже, як соломину, закрутило бурями iнших пристрастей,— справу його розглядав вiйськовий трибунал.

За те, що вiн вчинив, Дiденка було засуджено до найвищоï мiри покарання — розстрiлу.

Тепер тiльки одна людина в державi могла помилувати його.

Справа пiшла до Москви.

Доки ждали вiдповiдi, Дiденка тримали все в тiй же землянцi на узлiссi.

Здається, й зараз засуджений ще не до кiнця збагнув, що його жде. Вся ця iсторiя з убивством, судом i вироком стосувалася нiби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозумiння, що має ось–ось розвiятись.

I хоч тепер безтурботного мугикання його бiльше не чули, проте й духом гвардiєць не падав, тримався з спокiйною гiднiстю, тiльки, видно, сон втратив, бо з самого рання, коли ще й заняття на плацу не було, вiн уже — як штик: стоïть i невiдривно дивиться крiзь свою бiйницю на плац, на виноградники.

Що ж, був хмiль, а тепер — похмiлля.

Одного ранку, коли тiльки зазорiло на сходi, а хащi виноградникiв ще темнiли у сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглiв… вона. З’явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна — справдiшня виринула з туману, з росяноï виноградноï гущавини. Не пломенiла тiльки на нiй кофтина, як тодi, була темно вбрана, боса, зарошена, i волосся на головi кучмилося недбало. Опинившись на безлюднiм плацу, озирнулася i, наче знала давно вже, куди ïй треба, попрямувала швидкою скрадливою ходою мавки просто до блiндажа гауптвахти.

Вартовий, новачок iз числа поповненцiв, днями лише присланий у полки, був не з тих, щоб пiдпустити незнайомку до об’єкта.

— Стiй!

Розпатлана, задичавлена, вона зiщулилась i ще бiльше прискорила ходу.

— Стiй! Стрiлятиму!

Клацнув затвором, i бровенята його так нахмурились, що не можна було не зупинитись. Певне, хлопчина–вартовий догадався, хто вона, став проганяти i, хоч як жiнка благала, заламувала руки, вiн таки вiдiгнав ïï геть назад, за табiрну зону. Проте й там нещаснiй жiнцi, мабуть, чути було, як гатить у дверi ïï в’язень, як аж здригається землянка вiд його несамовитоï грюкотняви, вiд зливи проклять, що вилiтають з амбразури.

Цiлий день вiдганяли ïï вартовi, але що вiдженуть в одному мiсцi, вона виринає в iншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незнищимий дух цих розбуялих i нiби вiчнозелених виноградникiв.

Надвечiр варту посилили, проте саме тепер, коли в нарядi випало бути артилеристам, найщирiшим друзям Дiденковим, вони, взявши перед розводящим грiх на душу, дозволили закоханим побачення.

Мов з хреста знята — така була вона, коли пiд поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жiнка з темним проваллям очей, що горять, як у хвороï, а ось йому, Дiденковi, була вона зовсiм iнакша, бо, припавши до амбразури, бiдолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити її.

Лариса простягла йому крiзь амбразуру своï руки, темнi, буденнi руки, що, видно, бачили всяку роботу, i вiн, вхопивши разом обидвi, нестямно став обцiловувати ïх. Вартовi з делiкатностi повiдвертались, але все одно чули то голос ïï, що лебедiв щось нiжне, то голос його, повен жаги i пристрастi, аж не вiрилось, що це тi ж самi вуста, якi щойно лайку вивергали, тяжкi прокляття шпурляли всьому свiтовi, тепер гарячим шепотом тануть, захлинаються ласкавiстю солов’ïною:

— Зiронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рiдне моє!..

Де й бралися в нього, грубого артилериста, цi слова–пестощi, цi ласкавi спiви душi, спiви до неï, єдиноï, що й справдi мовби зробила його щасливим, пiднесла своєю любов’ю на якiсь досi не знанi верхогiр’я… Що знав вiн досi, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморiд вiйни, снаряди тiльки й умiв фугувати, смерть одну тiльки й бачив, а вона, ця любов несподiвана, з’явилась, мов з неба, i сонячним духом снопiв — подихом самого життя — тебе обдала, сп’янила навiки…

Вартовi через якийсь час стали нагадувати Ларисi, що вже годi, пора, мовляв, але вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усiм тiлом до амбразури, втопивши в нiй своє худе, обвите кудлами лице… Що вона бачила там? Синi краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкi вилицi посiрiлi — це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте ïï найдорожче — один тiльки раз вiдпущене ïй на землi.

Запустивши руки у вiконце, долонями гладила Дiденковi його посiрiле в сутiнках обличчя, велике, мiцне, одне з тих облич, що ïх переводять у гранiт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на цi розчуленостi, дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — i вiн, i вона.

Наче передчували те, що вже насувалось.

Вночi було одержано вiдповiдь: вирок залишається в силi. Пiдлягає негайному виконанню — на очах вiйськ i цивiльних.

Тепер врятувати Дiденка могло тiльки чудо.

Дощило, i передосiннi хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на iншому глухому узлiссi, над яром, щоб разом з цивiльними, родичами загиблого, взяти участь у цьому останньому ритуалi. Представники мiсцевоï влади теж прибули сюди — всi у чорному, мовби на знак жалоби.

В старих армiях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить пiп або пастор на останню розмову. Тут цього не було, i тягар такоï мiсiï лiг на комбата Шадуру, колишнього Дiденкового командира. Старий артилерист, що вiдмiряв, як i Дiденко, пiвсвiту разом iз своïми гарматами, де на стволах уже й зiрки не вмiщались, зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв i, втягнувши голову в кiстляво пiднятi плечi, присiв скраю на холодному земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почати, як вiдпускати грiхи цьому клятому Дiденковi, якого вiн навiть любив, адже добрий, надiйний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось — згорбившись, стоïть його артилерист без ременя, в безмедальнiй, непiдперезанiй гiмнастерцi — гiмнастерцi смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатовi якось i самому не вiрилось у реальну доконечнiсть i неминучiсть того суворого присуду. Але ж доручено. Врештi–решт мусив щось казати… Що ïм, смертникам, кажуть у такий час?

Понурився Шадура–комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собi пучку й Дiденковi подав, i вони мовчки закурили, як наче десь на вогневiй мiж двома боями.

— Ну от, Дiденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совiсть, нiхто не дорiкне. Я пам’ятаю, як отам пiд дотами… I пiд Верблюжкою… I пiд Бартом, пiд Естергемом — усе пам’ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут… Що ж це виходить? На смерть за Батькiвщину йшов, а тепер сам заплямував ïï? — Вiн глянув на Дiденка, ждучи заперечень, але той мовчки горбився пiд накатом землянки, трiщав цигаркою.— Що ж ти мовчиш?

— А що казати!

— Тисячу разiв життям ризикував ти за неï в боях, тисячу разiв мiг за неï головою накласти. То хiба ж тепер злякаєшся? Якщо справдi заплямував i кров’ю тiльки й можна ту пляму змити — хiба не змиєш?

I знову ждав Дiденковоï вiдповiдi. Засуджений мовчав, понурившись.

— Ця жiнка… Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Дiденко спрагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню.

— Я люблю ïï.

Комбат зiтхнув, кашлянув, i знову вони помовчали.

— Треба ж було ïй пiдвернутись тобi, — з досадою сказав комбат.

— А я не шкодую.

— Тепер уже однаково — шкодуй не шкодуй… Шадура глянув на годинник.

— Ви ж мене знаєте, товаришу комбат, — Дiденко раптом розхвилювався.— Вiтчизну, те, що є найсвятiше в людини… Хiба ж я хотiв зганьбити?! Та коли вже так виходить… Коли виходить, що тiльки смертю й можна ту пляму змити… То що ж, я готовий.

За пiвгодини по цьому засуджений стояв перед вiйськами над яром, i темнi хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворiй тишi останнi слова, коли зненацька пронизливий, як пострiл, жiночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар.

Що пiсля цього додати до цiєï iсторiï? Як чудо сталося? Як здригнулись серця вiд ïï зойку — зойку безоглядноï туги й любовi, i як опустилися дула гвинтiвок, i всмiхнулись полегшено тi, що прийшли сюди бути свiдками страти? I як вiн, помилуваний, ступив вiд своєï смертноï ями назустрiч товаришам, друзям, командирам, назустрiч ïй, своïй безмiрно коханiй, що, розкинувши руки для обiймiв, сяюча, бiгла–летiла в щасливих сльозах до нього? I як цiлу нiч пiсля цього разом веселились вiйська, й виноградне мiстечко, й найщасливiшi в свiтi — вiн i вона?

Та тiльки чуда не сталось. Скрик був, i хвилинне замiшання, i жiноча в лахмiттi постать справдi була вихопилась з виноградникiв, майнула перед ошелешеними вiйськами — та тiльки на мить. Порушений лад скоро було вiдновлено.

Хмари над яром пливли, як i пливли. Сталося все, що мусило статись.

 

 

                                                  1964

 

 

 

Марія Цуканова

(1905-1998)

 

ШОВКОВА РУКАВИЧКА

 

І

  • Ось як треба розпалювати пічку,— сказав Гудима, кладучи поліно у відчинену грубку.

Полум’я, пританцьовуючи, з веселим тріскотінням охопило сухе дерево і кинуло червоно-жовтий відблиск на його різкі риси обличчя і чорне, помітно посріблене сивиною волосся. Підштовхнувши тонкими, гнучкими пальцями далі поліно, він випростався і, зіщуливши усмішкою очі, подивився на мене.

— Бачу, що маєш досвід у цій галузі,— відгукнувся я трохи досадливо, бо мені досі ніяк не щастило розпалити цю злощасну грубку.

Гудима всміхнувся доброзичливо і трохи втомлено, як людина, що багато знає і вміє, але вже не пишається з того.

— На півночі вміння керувати вогнем є одним із засобів зберегти життя,— сказав він,— тому немає нічого дивного…

І, одвернувшись, він схилився над своєю валізою, з якої щойно до цього викладав речі.

Я зустрівся з Гудимою випадково, на станції невеличкого міста, де працював інженером на одному із заводів. Гудиму теж було призначено сюди як хірурга до військового шпиталю. Я приїхав тиждень тому, вже мав своє мешкання і запропонував Гудимі спинитись у мене до того часу, поки не приїдуть моя дружина й донька.

Ми не бачились із двадцять років, час досить довгий на наше життя, і, як завжди в таких випадках, з цікавістю вдивлялися один в одного.

Спочатку мені здалося, що Гудима мало змінився. Постать його лишилась такою ж стрункою, як і за молодих років, обличчя сухе, худорляве, з різкими рисами було те саме, але що далі вдивлявся я, то виразніше знаходив щось нове, незнайоме мені. Ніби переді мною стояла людина, зовні дуже подібна до товариша моєї молодости, але зовсім інша. Чорні блискучі очі, колись глумливо прижмурені, тепер дивились м’яко, лагідно; погордливо складені уста згубили свою різкість, і усмішка була зовсім нова — доброзичлива, трохи втомлена, а широке опукле чоло прорізала глибока зморшка, що надавало йому виразу постійної задуми.

Мимоволі думка моя перекинулась на нашу молодість, з її безжурними надіями, невгамованою радістю і завзяттям, перед якими, як нам тоді здавалось, мусіли впасти всі перешкоди.

Двадцять років тому ми мешкали разом у студентському гуртожитку, хоча вчилися в різних інститутах: я — в технологічному, Гудима — в медичному. По закінченні ми розійшлись, але я був свідком його швидкої блискучої слави як лікаря-хірурга. Пробувши декілька років асистентом відомого професора, Гудима зробив склад¬ну операцію серця, про що тоді багато говорилось і писалось, і після чого його ім’я стало відомим на весь край.

Здавалось, слава і всі радості життя, пов’язані з нею, широко відчинили для нього двері, коли раптом він кинув усе і поїхав кудись на далеку північ. Я тоді працював в іншому місті і не був свідком цієї події. Говорили щось про романтичну історію, але я не йняв тому віри. Занадто мало романтизму було в натурі молодого лікаря, до того ж дійсного факту ніхто не знав. Спочатку було багато розмов, кожний висвітлював усе по-своєму, але надалі, як це завжди буває, про Гудиму забули, і ім’я його також швидко, як з’явилося, зникло з обрію.

Я згадав це, дивлячись на Гудиму, і мені захотілося заглянути в минуле цієї людини, побачити його життєвий шлях, напевне, незвичайний і цікавий.

— Все ж таки,— вголос сказав я,— цікаво зустрінутись після двадцяти років розлуки. Кожний з нас пройшов більше половини шляху, зазнав незгоди. А пригадуєш, як колись ми мріяли приборкати життя і сісти на нього верхи?

— Ми були занадто самовпевнені,— поважно відгукнувся він,— але життя має свої закони, і правий той, хто скоряється, а не йде проти.

Я з цікавістю подивився на нього і, щоб викликати на розмову, сказав:

— Колись ти говорив інакше.

Гудима відповів не відразу, задумливо перебираючи свої речі, потім усміхнувся своєю новою лагідною і втомленою усмішкою.

— Що ж, — сказав він,— я вже відійшов від того стану, коли соромляться визнавати свої помилки. Так, тепер я вірю, що законом буття керує вища сила, і закон цей настільки мудрий, що перед ним можна лише схилитись, хоча б на перший погляд його проява здавалася жорстокою і несправедливою. Але це тільки наслідок порушення закону, що примушує оглянутись і побачити свої помилки. Інколи якась маленька деталь, настрій, необережно сказане слово, навіть погляд, може виштовхнути з колії життя і відкинути геть на новий шлях. В моєму житті таким чинником стала ця маленька річ…

Я мимоволі, слідом за Гудимою, перевів погляд на його руки, що в них він тримав маленьку скриньку.

Гудима замовк, замислившись, потім швидко і допитливо подивився на мене і, мабуть, помітивши мій зацікавлений погляд, усміхнувшись, сказав:

— Хочеш подивитись, що це?

І, не чекаючи відповіді, відчинив скриньку.

Признатись, те, що було в скринці, заінтригувало мене. Річ, яка відіграла ролю в житті людини, мусіла бути незвичайною. Принаймні я чекав побачити якийсь хірургічний прилад, що можливо спричинився до невдалої операції, і тому приніс зміну в його житті. Яке ж було моє здивування, коли я побачив звичайну рукавичку, що її Гудима обережно вийняв зі скриньки. Це була жіноча шовкова рукавичка брунатного кольору, оздоблена ясним шовком. Маленька і безпорадна, вона так затишно лежала на його великій долоні.

Я подивився на Гудиму. Глибока ніжність і сум зробили його лице незвичайно м’яким і ясним. Він деякий час мовчки дивився на рукавичку, потім обережно поклав її на місце і зачинив скриньку.

— Ти мене заінтригував,— сказав я.

— Що ж,— відповів він,— коли маєш охоту, можу розповісти. Інколи хочеться згадати вголос минуле, а товариство старого друга якнайкраще сприяє цьому. Але ми забули про грубку.

І він, схилившись, узяв ще поліно і поклав його на жар.

 

II

 

— Молодості властиве ідеалістичне сприймання дійсности,— почав Гудима трохи згодом, коли ми зручно сіли біля грубки. — Далі життя робить людину рутинером і егоїстом. Цього не можна було сказати про нас. Наша молодість розквітла серед бурі революції, в якій, здебільшого, треба було розраховувати на власні сили, зробила нас властолюбними, занадто впевненими в ці свої сили. Матераялістичне вчення і, як наслідок його, атеїзм лише поглибили ці риси. Ми ні в що не вірили, не визнавали ніяких моральних законів. Особливо яскраво це позначилось на мені. Природа обдарувала мене здібностями. Те, що іншому давалося наполегливою працею, я досягав легко, майже граючись. І я почав переоцінювати свої сили. Вважав себе паном свого життя і зневажав тих, кого зустрічала невдача.

Накресливши плян, за яким мав здобути успіх і славу, я провадив його в життя. Медицина була лише засобом для цього. Я не замислювався над тим, що маю принести користь людству, полегшувати його страждання. Людина була об’єктом моїх експериментів і лише з цього погляду цікавила мене.

Таке ж ставлення в мене було і до жінок. Називаючи їх «товаришем», я в глибині ставився до них зневажливо, вважаючи дале ко слабшими, створеними лише для фізіологічних функцій. Жінки, з якими мені доводилось зустрічатись, стверджували цей погляд. Це були, здебільшого, студентки-комсомолки, що не мали ніяких моральних понять, що дивились на розпусту як на товариську послугу або як на звичайну фізичну потребу. Я не зустрів жінки, яка б чинила мені справжній опір, і вважав, що маю право лише вибирати. З кохання я, звичайно, теж сміявся. Закоханість була одним із проявів сентименталізму, негідного розумної людини.

Але десь у глибині мого єства жила потреба родини. Я не відкидав її, вважаючи за цілком реалістичну настанову. Родинне життя сприяло здоров’ю, а разом з ним — праці.

Я не вважав себе розпутним, тобто не зловживав своїми зв’язками з жінками, але обережність, пов’язана з такими взаєминами, небезпека захопити хвороби, з якими я був як лікар докладно ознайомлений, завдавала занадто багато клопоту. Я волів мати біля себе постійно здорову і чисту жінку. Я навіть не заперечував проти дітей, хоча не відчував до них особливої любови. І у вільні від роботи години я шукав ту, що була б гідною мені дружиною, шукав чисту здорову дівчину.

Доля пішла мені назустріч і в цьому. Я вже зазнав тоді слави як хірург і вважав, що твердо йду вперед накресленим шляхом.

Одного разу я вертався з клініки додому. Був чудовий осінній день. Сонце світило так лагідно, привітно, ніби хотіло на довгі похмурі дні лишити по собі ніжний спогад. Я звернув трохи вбік, щоб пройти парком, який розкинувся недалеко від клініки.

Золота осінь має свої чари, мабуть, тому поети так багато пишуть про неї. Ідучи алеєю, я прислухався до таємничого шелестіння листя, дивився на дерева, загадкові й чарівні в своєму золотаво-рожевому вбранні, і мене охопило почуття дивного спокою, задоволення і легенької туги за чимсь невідомим і прегарним, туги, що сидить у кожній людині, навіть зовсім далекої від ідеалізму.

Я звернув з алеї і сів на пень за кущем, з насолодою вдихаючи чисте повітря. Але мій осінній настрій раптом порушило шарудіння листя під чиїмись ногами. Я незадоволено оглянувся і крізь кущі побачив двоє дівчат із згорненими паперами під пахвами. Вони спинилися недалеко від мене і сіли на лавці. Я не бачив їхніх облич, тільки спостеріг, що одна з них чорнява, а друга — русява. У чорнявої волосся було підстрижене, у русявої на плечах — дві товсті коси.

Тоді серед жінок була мода на стрижене волосся і, може тому, я любив у жінок коси.

— Ну, годі,— сказала чорнява,— бо спізнимось у кіно.

— Посидьмо ще,— обізвалась русява.— Подивись, який гарний день… яке сонечко.

У русявої був приємний, ніжний голос.

Чорнява звела розмову на кохання, на хлопців, що мали зайти по неї в кіно. Але русява слухала її неуважно. Вона несподівано переривала свою подругу зауваженням, що полетів якийсь незвичайний птах, про те, як гарно освітлені гілля дерев. Видно, думки її були далеко від хлопців і кіно. Мені це сподобалось. Захотілось побачити обличчя дівчини.

Незабаром чорнява встала і, повернувшись лицем до мене, потягла подругу за руку. У чорнявої було гарненьке лукаве личко, одне з тих, що подобаються хлопцям саме в часи юности і яке надалі робиться звичайним і буденним. За нею встала і русява. Я уважно вдивлявся. Русява спинилась і нарешті оглянулась навколо, і я побачив її обличчя.

Було воно майже зовсім дитяче, з м’якими, ще не зовсім виразними рисами, але миловидне… Особливо мені сподобались її очі — великі, широко розплющені, наївні і здивовані.

Дівчата пішли, не звернувши увагу на мене. Я й собі встав і, вийшовши на алею, подивився їм услід. У чорнявої були короткі г ноги, чого я не любив у жінок, і качина хода. Русява була трохи тоненька, але збудована гарно, і так легко ступала стрункими ногами.

Я вирішив ще зустрітись з русявою та придивитись до неї і вже хотів іти додому, коли побачив книжку, що лежала на лавці, яку, видно, забули дівчата. Це була найкраща нагода для знайомства. Я вирішив використати її і, наздогнавши дівчат, спитав, чи не вони забули книжку.

Чорнява кинула на мене лукавий, кокетливий погляд, а русява зашарілась, засоромилась і розгубилась, бо книжка, як виявилось, була її. Я пішов поруч дівчат, але книжку повернув не відразу… Це була збірка поезій Сосюри, яким тоді зачитувались дівчата. Перегортаючи сторінки, я звів мову на поезію. Говорила здебільшого чорнява. Русява засоромлено мовчала. Інколи, прислухаючись до нашої розмови, вона повертала до нас широко розплющені і, як я тепер розгледів, сині очі, напіввідкривши трохи завеликі, але гарно вирізьблені уста. Видно, розмова цікавила її, але, зустрівши мій допитливий погляд, вона червоніла, ховала очі під довгими віями і одверталась.

Я звернувся до русявої з якимсь питанням, але відповіла чорнява. Русява тільки почервоніла. Вона, видно, не звикла до товариства ч ловіків і була трохи дика, але це мені теж сподобалось. Я постановив ближче придивитись до неї. А поки що з розмови з чорнявою довідався, що русяву звуть Юлією, що живе вона разом з матір’ю, цього року лише закінчила школу і працює в плакатному бюрі. Про щаючись біля трамвайної зупинки з дівчатами, я жартома сказав, що сподіваюсь побачити їх другого дня в парку.

Але наступного дня пішов дощ, безупинний, нудний, який буває восени, і я не пішов до парку. Надалі мене захопила робота, і спогад про дівчину з русявими косами потроху згасав, хоч думка побачити її й ближче пізнати не зовсім лишила мене.

Якось до клініки привезли нову хвору. Це була ще досить молода, але знесилена хворобою жінка. Оглянувши її, я побачив, що справа безнадійна. В неї був рак шлунку, причому хвороба охопила корінцями суміжні органи і про операцію годі було й думати. Тоді саме захоплювалися лікуванням радієм, і я приписав їй промені, хо¬ча зазделеіідь знав, що ніякої надії на одужання немає. Могло надійти лише тимчасове полегшення.

Коли я йшов після огляду коридором, зі стільця, що стояли попід стіною, підвелась якась постать і несміливо попрямувала до мене. Це була русява дівчина з парку. Вона назвала прізвище хворої, яку я щойно оглядав, і просила сказати, чи небезпечно вона хвора.

То була її мати.

Я повів дівчину до кабінету і, посадовивши у фотель, сів напроти. Вона дивилася на мене великими, широко розплющеними очима, тривожно і благально. Я не назвав хвороби її матері, але сказав, що хвора вона серйозно, і потішив, що спробуємо лікувати її радієм.

На прощання я запропонував Юлії заходити до мене, обіцяючи інформувати про стан здоров’я її матері, і з того часу особливо уважно заходився коло хворої. Я застосував усе, чого досягла медицина, і незабаром хвора відчула полегшення.

Юлія заходила щодня, і я мав нагоду придивитись до неї. Вдача її цілком відповідала моєму ідеалові жінки. Це була тиха, замріяна дівчина, трохи смутна через хворобу матері, але смуток цей не робив її нудною, а скоріше вбирав поетичним сяйвом.

Потроху вона звикла до моєї присутности, хоча лишалась мовчазною, але мене слухала з побожністю, і це мені імпонувало. Коли ж стан здоров’я матері поліпшився, і очі Юлії спинялись на мені з виразом радости і подяки, я відчував, що частина цих радощів переходить і на мене, хоча разом з тим мене охоплював пострах, бо я знав, що поліпшення тимчасове.

Далі стало гіршати. Хвороба пішла вперед широкими кроками, які я не в силі був уже стримувати. Юлія не відходила від матері; я дозволяв їй весь час перебувати біля хворої, і вона лише зрідка ходила додому.

Ці дві істоти, видно, надмірно любили одна одну. Я бачив, які страшні зусилля робила хвора, щоб стримати стогін і сховати від доньки свої муки. Дівчина теж удавала біля матері бадьору, але на самоті обличчя її ставало таким змученим, нещасним, а очі спинялись на мені з одчаєм і благанням. Тут я вперше відчув лють безсилля: мої знання здалися мені занадто малими. Я міг лише пригасити біль і робив це, впорскуючи пантапон.

Останні дні цієї страшної хвороби завжди викликають бажання кінця. Юлія помітно схудла і, здавалось, згасала разом з матір’ю. Я силоміць змушував її відпочити або щось з’їсти.

Нарешті прийшов кінець. Приїхала якась родичка Юлії, і я дуже зрадів з цього, бо вона взяла на себе турботи щодо похорону і господарства.

Поховавши матір, Юлія щодня ходила на цвинтар, а я з клініки заходив за нею й одводив додому.

В думках я вже вважав її своєю нареченою, хоча ми ще не говорили про це. Але одного разу, коли ми сиділи на цвинтарі, я вирішив зачепити це питання.

Весна саме збиралась на силу. Трава і гілля дерев вбирались свіжою і чистою зеленню, що весело і безжурно гралась у проміннях сонця, ухиляючись від пустотливих обіймів вітру. Радісно і заклопотано цвірінькали пташки, будуючи свої кубельця. І лише тиша та врочистий ряд пам’ятників нагадували про вічний спокій.

Я подивився на Юлію. Вона сиділа, задумливо розплющивши свої великі сині очі; промінь сонця грайливо пестив її волосся, що визирало з-під шапочки, ніби запрошуючи взяти участь у пробудженні природи, в її творчому прагненні дати нове життя.

Дивна, незвична ніжність заворушилась у мені. Я обережно взяв її за руку. Вона злегка здригнулась. Я побачив, як на її очі набігла сльоза і діамантом скотилась по щоці.

— Ну, годі… годі…— лагідно сказав я.

Уста її затремтіли, і вона по-дитячому пробурмотіла:

— Я зовсім сама…

— А я? — сказав я.— Ви забули про мене.

Вона нічого не відповіла, спустивши вії.

— Хіба я чужий? — вів я далі.— Ось заспокоїтесь трохи і одружимось. Згода?

І тому, що вона мовчала, я повторив:

— Згода?

Вона почервоніла і ледве чутно відповіла:

— Так.

З того часу вона стала моєю нареченою.

Моє життя від того не змінилось. Я, як і раніш, заглиблювався в роботу. Весна і осінь вимагають від лікаря напруженої праці, бо саме в цей час хвороби виявляють себе у всій силі. До клініки прибуло чимало хворих, що вимагали моєї присутносте. Особливо багато тур бот завдавав мені відомий співак, тенор, що приїхав на гастролі до нашого міста і потрапив до клініки після гострого нападу апендициту. Хворий був дуже вередливий: звикши почувати себе в центрі уваги, він і в лікарні вимагав того ж. Операцію робив я, і хворий перебував під моїм доглядом. Він увесь час викликав мене, лякаючись різних небезпечних, як йому здавалось, ознак, скаржився на біль, на безсоння, хоча операція пройшла добре і ніяких ускладнень не було.

Не зважаючи на все те, була це дуже симпатична істота, навіть в його вередуваннях було щось принадне й по-дитячому миле, хоча він мав уже понад сорок років і встиг набути товстенького прошарку жиру, але його повне обличчя, обрамоване ясним закучерявленим волоссям, було ще гарне, а усмішка зовсім молода і задьориста.

Розмовляючи з ним, я розумів його славу як відомого спокусника жінок. Жінки просто гинули через нього. Наші сестри і санітарки одна перед одною намагалися догодити йому, і треба сказати, що, не зважаючи на своє вередування, він до кожної знаходив якесь привітне слово й усмішку і щедро розкидав навколо грошима. Часто, розсердившись на нього за несподіваний виклик (бо він відривав мене від роботи), я в розмові з ним забував про свій гнів і з охотою слухав його веселих оповідань. Він любив життя і вмів брати від нього радощі. Любив сцену, натовп, оплески, любив гарних жінок. Жінки, як він висловлювався, давали йому натхнення і почуття вічної молодости.

Він не був одружений, бо не вмів бути вірним і, сміючись, розповідав мені про свої любовні пригоди, яких мав безліч.

Непомітно ми потоваришували, якщо можна назвати товаришуванням наші відносини. Занадто відрізнялись ми вдачами й поглядами на життя, та й роками він був далеко старший від мене. Але розмова з ним розважала мене. Мене цікавило його легке ставлення до життя. Він не хотів думати про старість, хоч вона вже насувалася.

Вийшовши з клініки, він деякий час лежав дома й майже щодня викликав мене до себе, як і раніш, знаходячи в собі всілякі тривожні симптоми; але мій огляд відразу ж заспокоював його, і він так само легко переходив до веселого, безжурного настрою.

Ці безжурці розмови, затишна відпочивальня, що нагадувала відпочивальню легковажної красуні, з квітами у вазах на тумбочці, з косметичним приладдям на трилляжі, з розкиданими на шовковій ковдрі листами, писаними жіночою рукою, мережана білизна, пахощі дорогих парфумів,— усе це, досі незнайоме мені далеке життя, про яке я лише читав у дореволюційній літературі, вабило й часом обгортало безтурботно-лінивим спокоєм… Навіть старий служник, що ходив за співаком, нагадував мені типових старих ла кеїв дідичевої родини з романів. Трохи сутулий, готовий запобігливо вклонитись, з низьким чолом, над яким стирчало коротко підстрижене сиве волосся, дурнуватою усмішкою й відданими собачими очима. Зустрічаючи мене, він завжди пошепки розповідав, як його пан спав, їв, які одержав листи, хто в нього був, і запобігливо витирав стілець, на який я мав сісти.

Захопившись хворим співаком, я не забував і про Юлію. Ми з нею часто ходили до парку, бо весна стояла тепла, і я вимагав, щоб Юлія якнайбільше дихала свіжим повітрям. Вона поправилась, порожевіла і, здавалось, потроху забувала про втрату матері. Під час моєї літньої відпустки ми мали одружитися і виїхати до Криму відпочити.

Якось мені впало в око, що Юлія вбрана дуже бідно, і з того часу я почав дбати про її туалету, бо моя майбутня дружина мала бути добре вдягнена. Я замовив їй у модного кравця костюм, купив капелюх, черевички і був цілком задоволений, коли вона з’явилася в новому вбранні. Вона виглядала дуже елегантною. Черевички так підходили до її струнких ніжок, а білий капелюх підкреслював юну свіжість личка. Лишалось ще купити рукавички, і я вибрав їй брунатні, під колір костюма, оздоблені шовком.

Але з рукавичками нам не пощастило. Якось Юлія кинула їх в моєму кабінеті на письмовий стіл, і одна з них потрапила на каламар. Юлія відразу ж схопила рукавичку, та було пізно, і на великому пальці позначилась чорна пляма. Я, сміючись, потішив засмучену Юлію, що на темній рукавичці чорнильну пляму не дуже помітно, а врешті обіцяв купити нові, ще кращі.

Тим часом мій хворий тенор одужував і починав ходити по хаті. Інколи я розповідав про нього Юлії. Вона слухала мене з цікавістю, але особливого захоплення не виявляла.

Якось зайшовши до Юлії, я застав її дуже схвильованою. Вона сиділа за столом і читала якісь листи, але почувши мої кроки, похапцем схопила їх і кинула до шухляди. Коли я спитав, що то вона читала, Юлія почервоніла і щось невиразно пробурмотіла. Я не надав тому особливого значення, але все ж помітив, що того дня вона була якась розгублена, схвильована і неуважна…

Наступного дня мене викликали до співака. Я вже звик до його примх і не турбувався, але по дорозі до клініки зайшов до нього.

Старий служник, як завжди, здіймаючи з мене пальто, оповістив останню новину. Цієї ночі в його пана була якась панночка. Я зморщився. Мені було зрозуміло, чого його пан почував себе недобре.

Тенора я застав у ліжку. Він виглядав утомленим, трохи розгубленим і незвично задумливим. Вітаючись, я з докором сказав:

— Знову жінка!..

Він, зосереджено думаючи про щось своє, обізвався:

— Це було зовсім інше…

Оглянувши його, я не знайшов ніяких ознак погіршання стану його здоров’я. Зміна була лише в тому, що тенор не виявляв охоти розмовляти. Поспішаючи на роботу, я не замислився над цим і, вийшовши до кабінету, сів писати рецепт. Я вже скінчив писати і збирався підвестись, коли випадково побачив на столі рукавичку. Це була жіноча рукавичка брунатного кольору, оздоблена ясним шовком. Щось ніби вдарило мене, я взяв рукавичку в руки і побачив на великому пальці знайому чорнильну пляму. Це була Юліна рукавичка.

Не знаю, чи довго я стояв, вражено дивлячись на рукавичку. Коли ж підвів очі, то побачив старого служника, що запобігливо стояв переді мною.

— Напевне панночка забули. Дуже поспішали на роботу. Незвичка… Заснули. Навіть їсти не схотіли.

— А… Яка вона із себе? — удавано байдуже спитав я.

1 служник охоче розповів, що панночка із себе гарненька, з двома русявими косами, одягнена в костюмчик брунатного кольору і в білу шапочку. По всьому видко було, що панночка, яка провела ніч у тенора, і Юлія — одна особа.

Я різко жбурнув рукавичку на стіл, але згодом, роздумавши, узяв її знову і поклав до кишені.

Коли я ввійшов до відпочивальні, тенор спав. Уві сні його обличчя здалося мені старим, негарним, з яскравими ознаками бурхливого життя. Я з огидою одвернувся і, не будивши його, пішов геть. Я відчував у собі якесь холодне напруження, але ще хотів перевірити. Можливо, це була помилка, збіг обставин… аджеж однакових рукавичок багато.

Після роботи Юлія, як завжди, зайшла до мого кабінету. Мій погляд лише на мить спинився на її обличчі, але я встиг спостерегти, що вона зблідла і виглядає втомленою… Далі я допитливо й напружено подивився на її руки. Вони були без рукавичок.

— А де рукавички? — не стримавшись, брутально спитав я.

Юлія подивилась на мене, зашарілась, полізла до кишені і, нарешті, витягши одну рукавичку, розгублено пояснила, що другу вона загубила.

Деякий час я мовчки дивився в ці наївні дитячі очі; промайнула думка, що дівчина, яка вміла так удавати, мусіла бути дуже розпутною. Я відвернувся, відчуваючи роздратовання й огиду, і холодно сказав, що сьогодні ввечері зайнятий і не можу зайти до неї.

Вона постояла трохи, видно хотіла щось сказати, але не сказала і пішла.

Ввечері я пішов до тенора. Розрахував, що, не чекаючи мене, Юлія піде до нього, і хотів остаточно переконатись, хоча вже майже не мав сумніву. 1 дійсно, тільки я завернув на вулицю, де мешкав тенор, як побачив попереду себе струнку постать у брунатному костюмі і білій шапочці. Це була Юлія.

На мить мені перехопило дихання. Я притишив ходу, слідкуючи за нею. Вона спинилась біля знайомих дверей будинку, де жив тенор, подивилась на нумер і зайшла всередину.

Більше сумніву в мене не було. Юлія пішла до нього.

В першу мить мене охопило бажання піти слідом за нею й жбурнути в це брехливе личко рукавичку, але я схаменувся. Одна думка, що тенор, розповідаючи комусь про свої любовні пригоди, сміятиметься з мене, як сміявся, розповідаючи мені, з інших невдалих коханців, охопила мене вогнем сорому і люті. Я не мав бажання виступати в ролі Отеяло, тим більше, що не вважав себе закоханим. Це була моя перша життьова поразка, але я не збирався схиляти перед нею голову.

Прийшовши додому, я написав до Юлії листа, в якому радив бути уважнішою і не губити рукавичок у своїх коханців. Далі сповіщав, що повертаю їй слово, бо тепер про одруження не може бути й мови. Листа я того ж вечора надіслав до неї.

Другого дня, виходячи з роботи, я зустрів її в коридорі. Вона зробила до мене рух і ніяково та розгублено спинилась, дивлячись великими переляканими очима.

Але цей несміливий погляд, ця дитяча безпорадність, яка нещо¬давно зворушувала мене, тепер викликала в мене огиду і злість. Я мовчки, не привітавшись, пройшов біля цієї брехливої істоти, яка так спритно дурила мене.

За декілька днів я знайшов у себе на столі лист від Юлії і, не читавши, кинув його до шухляди.

Тенор теж викликав мене до себе, але я не пішов, посилаючись на брак часу. Я не міг бачити цього старого розпутника, хоч мав би дякувати йому, бо він вчасно допоміг мені пізнати цю негідну дівчину, яку я досі ідеалізував. Але ображена гордість, самолюбство чоловіка, що його зрадила жінка, відкидали логічний висновок. Я ненавидів співака. Тепер у моїх очах він утратив свою привабливість, і я бачив у ньому лише блазня, розпутника, нікчему.

Незабаром надійшов час моєї відпустки, і я поїхав до Криму відпочивати.

Курортне життя відразу поглинуло мене. Пляж, море, чисте повітря, сонце — все це охоплює, вабить, оновлює. Я вправлявся в плаванні, відчуваючи, як м’язи набирають пружности і сили; підставляв під промені сонця засмагле тіло, і з задоволенням помічав погляди жінок. Врешті одна з них зацікавила мене, не стільки тому, що була вродлива, скільки завдяки успіхові, що мала серед чоловіків. Вона завжди йшла в колі закоханих прихильників, і саме тому я вирішив випробувати на ній свої сили. В цьому змаганні я вийшов переможцем, і незабаром вона стала моєю коханкою.

Деякий час, зустрічаючи заздрісні погляди суперників, я відчував задоволення, але одного разу…

Ми вирушали на прогулянку в гори. Пройшовши трохи крутими стежками, ми обрали затишне місце й сіли на камінь відпочити, ведучи далі вертку курортну розмову, яка йде між чоловіком і жінкою, що стали вже близькими, але ще не пізнали один одного.

Я схилився до неї, а вона кокетливо і з викликом злегка відхилилась, прижмуривши очі, в яких я побачив уже знайомий заклик. Я обняв її, і вона пристрасно охопила голими повними руками мою шию, відхиливши голову та підставляючи поцілункові припухлі від спраги пристрасти уста.

Гі обличчя було зовсім близько від мене. Я виразно бачив фарбу на бровах і віях, широко роздуті ніздрі, темночервоні, мов окривавлені карміном уста, крізь які блищали гострі білі зуби… І раптом в пам’яті виринуло інше обличчя, з тонкою ніжною шкірою, вкритою пушком юности, широко розплющені сині очі, обгорнені довгими віями, граційний маленький ніс, шляхетні рожеві уста… Щось ніби вдарило мене. Але привид уже зник. Переді мною знову було лице моєї коханки. 1 несподівано я відчув непереможну огиду до цих вульгарних начорнених вій, до пухких нафарбованих уст, до низького чола, до цього чужого мені обличчя. Я відштовхнув її, пояснюючи тим, ніби почув чиїсь кроки, і незабаром повернувся додому.

Але на самоті мене охопила туга. Даремно я брав книжку, даремно скеровував думку на щось інше — переді мною настирливо маячив образ моєї колишньої нареченої. Я згадував її усмішку, ніжну, невпевнено-зворушливу і юну, хвилясте пасмо волосся, що прикривало рожеве вушко, тонку, але граційно збудовану шийку, і відчув непереможне бажання вкрити пристрасними поцілунками це обличчя, відчути близькість цього юного ніжного єства. З якою жагою в цю хвилину я припав би до її уст, що їх торкався обережно, майже братнім поцілунком… Потім я згадав її тонку ручку, обтягнену брунатною рукавичкою, і мене всього прорізав гострий біль.

Вона, в чистоту якої я так повірив, яку вважав найкращою зі всіх дівчат, що я їх зустрічав, вона провела ніч у старого розпутного парубка, який, безперечно, не був таким йолопом і фантастом, як я. Я уявляв, як цей гладкий співак тримав в обіймах її тіло, солодко пив поцілунки, і відчув, що непереможна лють охоплює мене, туманить очі. Я схопив палицю з надписом «Крим», що лежала на столі, і зламав її. Це змусило мене трохи отямитись. Я покликав на допомогу всю свою волю, в яку досі вірив, свій розум, що доводив безглуздя мого настрою, і ліг у ліжко.

Але туга моя не зникла. Думка про Юлію настирливо, ніби глузуючи, поверталась до мене, і я несподівано, яскраво і чітко зрозумів, що обрав Юлію не лише розумом, що вона була мені потрібна, що вона була єдиним близьким і милим для мене єством, що я… кохав її.

У цю довгу безсонну ніч я вперше спитав себе: а чи вона кохала мене? 1 не міг відповісти. Я не знав її. В неї було своє життя, свої думки, бажання, якими я не цікавився. Коли ми бували вдвох, здебільшого говорив я. Вона лише слухала, уважно, мов школярка вчителя. І з мене було досить цього. Я вважав, що роблю її щасливою, обравши за дружину. Але чи дійсно це було для неї щастям? В ній мусіла прокинутись жінка, і — прокинулась. Вона покохала… так, безперечно покохала того співака… І ніколи не кохала мене…

Але вона мусіла сказати мені про це. Мусіла! 1 не сказала, тобто — збрехала… Своїми невинними очима, своїм виглядом вона обдурила мене.

Я знову відчув, що мене охоплює лють. Я задихався. 1 разом з тим я подумав, що вона могла б і мене покохати… але я нічого не зробив для цього. Нічого!

Змучений цими несподіваними думками, я заснув перед світанком. Мені приснилась Юлія. Вона сумно дивилась на мене широко розкритими очима і з докором сказала:

— Ви не схотіли навіть вислухати…

Але коли я прокинувся, всі вчорашні думки здались мені смішними, наївними, дурними… Це була слабість, з якою я мусів боротися.

Цілий день я провів, як і до цього, але ввечері знайома туга прийшла знову. Я згадав наше знайомство, зустрічі, розмови, згадав її задоволене личко, коли вона вперше одягла новий костюм. Тоді, зустрівши її вдячний погляд, я, сміючись, сказав, що вона мусить мене поцілувати, і вона вперше поцілувала мене. Невміло, невпевнено і засоромлено, ледве доторкнувшись устами до моєї щоки.

Яке б щастя приніс цей поцілунок мені тепер! А тоді… тоді я тільки засміявся.

Але разом з цим я подумав, що того, другого, вона, напевне, цілувала зовсім інакше, і відчув, що мене знову охоплює несамовита лють і біль.

Так минав час. Удень, як і завжди, я розважався біля моря, а ввечері тинявся по кімнаті, шукаючи порятунку. Декілька разів уночі я остаточно вирішав їхати додому, побачити Юлію і з’ясувати все… Але вдень гордість, ображене самолюбство змушувало відкидати це рішення.

Нарешті, щоб позбутися цього страждання, я поїхав з ескурсією по Криму.

Восени я повернувся додому. Сідаючи на площі біля станції до трамваю, я побачив пожовкле дерево й згадав, що рік тому, саме в цей час, я вперше побачив Юлію. З думками про неї я одімкнув двері свого мешкання і ввійшов до кімнати. Поставивши валізу, не роздягаючись, я підійшов до письмового столу і, ніби злодій, потихеньку відсунув шухляду. Там лежала брунатна рукавичка і нерозрізаний лист. Вагаючись, я взяв той лист і, потримавши трохи, рішуче розірвав конверта.

Лист був довгий, написаний нерівними від хвилювання літерами. Місцями чорнило розпливалось — мабуть, на нього впали краплі сліз. Щось здригнулося в мені. Я почав читати, і раптом літери застрибали в моїх очах. Я жадібно прочитав його один раз, другий і, нарешті, розгублено сів на стілець.

Юлія писала, що дійсно була в тенора в ту ніч, але він був її батьком. Вона несподівано для себе довідалась про це з листів матері, і пішла до нього. Вона вважала, що повинна віддати ці невідіслані листи і хотіла побачити батька, що його ніколи не знала. Тенор дуже схвилювався, почував себе погано, і вона залишилась біля нього на ніч.

Другого дня вона хотіла розповісти мені все, але я зустрів її так холодно, і вона не наважилась… А надалі я не схотів вислухати її. Наприкінці Юлія писала, що я був завжди такий добрий до неї і до її матері, і що вона кохає мене. Вона з першої зустрічі покохала мене, але не насмілилась сказати про це.

Вперше в житті я розгубився. Це було так несподівано. Але потім мене охопила хвиля безмежного щастя і каяття. Вона кохала мене! Вона була безвинною! І я… я міг мати сумнів! Я міг запідозріти цю чисту дитину… Не дізнавшись, не розпитавши… В той час, як вона сиділа сама, мов пташеня, ображене і покинуте,— я розважався, їздив, робив гидоти…

Я закрив лице руками. Тільки тепер я зрозумів, наскільки ліпша, вища духово від мене була Юлія. Я в одчаї подумав, що не насмілюся доторкнутися до неї, подивитись в очі… Але згадав, що вона кохає мене, може, чекає… і, мов шалений, зірвався зі стільця і вибіг на вулицю.

Я не міг дочекатись, коли побачу її, коли попрошу вибачення. В уяві я вкривав поцілунками її ручки, притискав до грудей голівку, називав пестливими йменнями, якиму не називав досі…

Задихаючись, я спинився біля її дверей і несміливо постукав.

Ніхто не відповів. Тоді я постукав гучніше. Вікно не було освітлене, і я, вирішивши, що Юлії немає дома, вже хотів зійти з ганку, щоб зустріти її на вулиці, коли з дверей поруч вийшла сусідка. Не пізнавши мене в темряві, вона сказала, що в цьому мешканні ніхто не живе, але, придивившись, здивовано сплеснула руками.

Хіба я нічого не знаю?.. Та Юлія ж померла!.. Два тижні тому. Застудилась, захворіла на крупозне запалення легенів і померла. Вона занадто часто ходила на цвинтар, а літо було сире, холодне…

Гудима встав і пройшовся по кімнаті, потім спинився біля валізи і, поклавши руку на маленьку скриньку, в якій лежала рукавичка, заговорив далі.

— Це все, що лишилось у мене від Юлії. Ця рукавичка спричинилась до найбільшого горя, але вона змусила мене оглянутись і зрозуміти. Переді мною немов розірвалась завіса, і я побачив увесь свій егоїзм, всю нікчемність своєї життєвої теорії, своєї самовпевненості. Життя мало свої закони, і якими жалюгідними, непотрібними були мої вимоги до нього! Я стояв перед проваллям, до якого мене вів матеріялізм. І тоді я звів на інший шлях, у далині якого сяяла невмируща ідея вічної, непереможної любови.

Гудима замовк. Я не заважився порушити мовчання.

Сутінки повагом обгортали сірим покривалом речі й високу постать біля валізи.

Десь за вікном загуло авто…

 

 

Юрій Мушкетик

(1929-2019)

 

ГУЛА

 

         Того не виповісти, як хотілося Захаркові, щоб у них була корова. Хотілося до гарячого марення, до чорних сліз, до лютої заздрості. Й не через те, що тоді мати б ставила йому на вечерю питун молока, а в неділю варила вареники з сиром. Вареники з сиром мати іноді варила і так – посилає Захарка до молочарні – і він приносить відро перегону. Йти по перегін дуже соромно. Звичайно, перегін купують й інші селяни, одначе здебільшого для телят і свиней, хоч хтось, може, теж оддавить з нього сир, але про те не знає ніхто. Коли ж Захарко несе перегін, йому здається, що всі тільки й думають, як він їстиме вдома ті сколотини, адже корови у них немає. Перегін собі на їжу – то крайня бідність, а для Захарка несосвітний сором.

Найбільшою мукою були для нього вечори, коли на купі колод під Гриценковим парканом збиралися всі хлопчаки та дівчата з їхнього кутка й розпочинали розмову про те, хто сьогодні пас череду, чи добре напасли, чия то ряба втікала городами додому, кому гнати череду завтра – вся балачка тчеться довкола товару, й тчеться поважно, статечно, як те й має бути поміж справжніх хазяїнів. Тільки Захарко сидить мовчки, тільки він не хазяїн. Хлопці гомонять, помахують кийками, вони з ними розлучаються лише на ніч. Кийки здебільшого грабові, ясенові, вимережані в хрещик і змійку, засмалені на вогні, обшмульгані долонями до блиску. Розмови ті безконечні, а саме пасовисько – ціле царство. Там деруть качині та перепелині гнізда (позавчора Млинків Женько зрізав з гілкою і приніс на колодки гніздо ремеза – конопляну рукавицю, повну маленьких синюватих яєчок), грають у масла, в лиса, плетуть з лози канчуки, ловлять у ковбанях, сколочуючи воду до чорного, в’юнів, змагаються, хто далі пустить струмінця.

На село з імлистою прохолодою спадають вечірні сутінки, в стрісі Гриценкової клуні куйовдяться горобці, пастушки добалакують, чого не добалакали за день, і скрізь по дворах помукують корови, нетерпляче помекують телята, подзвонюють у дійниці тугі цівки молока – то особлива музика, і вся вулиця, все село пропахло густими солодкими запахами молока. Й сидить, зібгавшись у чорну грудочку, вилущений з тієї дитячої й не зовсім дитячої розмови Захарко, й солодкий запах молока гірким клубком стоїть йому в горлі.

То було несподівано, як сплеск ще не видимого духового оркестру з-за рогу. Натираючи часником до уїдливого щипоту в носі житнього осушка та підсовуючи до себе глиняну миску з борщем, батько мовив:

– Все, Орисю, квит. Маємо чотириста, яка вже буде. Можемо впустити момент – Махтей каже: ниньки корови подешевшали, а далі знову ціна підскочить. Продам гармошку…

Мати так і скинулась за столом:

– Не продавай.

Батько усміхнувся трохи сумовито:

– Якщо обійдемось… – І враз повеселів: — Он уже й пастух підріс. Парубок, одинадцятий пішов.

Захарко слухав, і серце танцювало йому в грудях Хотілося сказати батькові щось хороше й не знав що. Гарний у нього батько, особливо коли отако усміхається: молодо, білозубо, трохи хвацько. Він і в житті такий: жартівливий, задьористий, нікого не боїться, любить боротися на вигоні з парубками, і його ніхто не подужає. А подужає – однаково вивернеться. От тільки прозивають батька не знати за що Цапком; і він, і Захарко, і мати Орися, і навіть мала Катря – Цапки. На кутку мають прізвиська всі, декотрі гірші за їхнє. Є Гнююшні, є Сопляки і навіть Пердилки. Батько ж тільки сміється на своє прізвисько. І який би він не прийшов утомлений: з роботи, знайде часинку посидіти з дітьми на призьбі  й розповість, що робив, що бачив, іноді й вигадає щось, але так, що навіть Захарко не завжди дотямкує, що то вигадка; в неділю пограється довше, розкутурхаються всі троє, розджохаються, батько дасться повалити себе  на моріг, і тоді вже їм з Катрею воля: гуцикаються і підскакують на ньому, й верещать, аж поки Катря не почне лоскотати в батька попід пахвами, і він, регочучи, скидає їх – качається по траві. Мати свариться, звісно, не насправжки: «Ось я візьму віника», – а вони казяться. А тоді батько підведеться – розпашілий, розкучманий, дістане з кишені штанів рогового гребінчика й розчеше чорного смоляного чуба. Чуб – неслухняний, не прилягає, стоїть дибки, наче темний ліс. Обличчя в батька смагляве, кругле, очі темні, сусіди жартують, що то темна ніч парувала їх з матір’ю. Орися теж смаглява, довговида, чорноока, худа, тонка в стані, й сусід, дядько  Махтей, у якого жінка хорує на ноги й не виходить з хати, часто каже: «Ти, Орисю, все наче сімнадцятка. Тобі б за добрим чоловіком, за статком…» І очі в Махтея тоді стають як вимазані в олію сливи, ще й з них курить якийсь димок. Нехороші очі в дядька Махтея, заздрісні, непривітні, а коли він сердиться або злякається, чогось раптово, стають схожі на поросячі. Махтей – здоровецької статури, просто велетень, але Захаркового батька боїться. Орися на ті Махтеєві заверти хмурить тонкі серпасті брови й опускає голову. Вона тиха, лагідна, ніякова, до всіх привітна, печально-усміхнена, чимось схожа на божу матір на іконі, у тієї таке ж довговиде, гостреньке внизу личко, серпасті брови й глибокі, стражденницькі очі. Обоє таять у очах якийсь біль, якусь муку, якесь печальне знання про світ. Мати нікому не каже крутого слова і навіть з сусідками за своє не вміє сваритися, постоїть-постоїть серед двору, махне рукою й піде до хати. «У нас з тобою, жінко, по півхарактеру, – сміється Григорій, – бо ж мій один на двох. І в якому зіллі ти. така виросла?» – «У тому, в якому ти й здибав», – одказує Орися з сумовитим усміхом.

Батько та мати ще розмовляли про післязавтрашній ярмарок, про те, що треба буде попросити підводу, взяти корові на пробу корму, але Захарко вже не слухав того. Все в ньому танцювало, в грудях грала якась дивовижна солодка музика, а сам він уже летів з кийком по дорозі, через Глинища, Тарганову Греблю і Рокити на пастівник. Він не пам’ятав, як минула субота, довго не міг заснути, а коли заснув, приснилася йому та ж Тарганова Гребля й червона, аж вогняна, корова з великими та гострими, наче списи, рогами, яка поважно й велично йшла попереду череди. То була їхня корова, на її рогах висіла його полотняна, з зеленою шлейкою торбинка.

Коли Захарко прокинувся, матері та батька вдома вже не було. Він подосадував, бо хоч вони ще звечора сказали, що в місто його не візьмуть, сподівався якось упроситися на воза. А тепер день тягнувся, неначе циганське «прощайте» (мамина примовка), ні кінця йому ні краю.

На вулицю Захарко не пішов, хоч кортіло похвалитися перед хлопцями, що і в них буде корова, але й боявся – а раптом батьки не куплять. Пам’ятав, як бідкалися батько та мати, що мало грошей, що, може, доведеться купити тільну теличку. Теличку? Нехай. Захаркові аби було що пасти. Позамітав у хаті, у сінях, навіть дірявий, що попрогнивав, ганок продряпав і промів стежку від хати до воріт та від воріт до великого, старого, що трохи похилився на один бік, хліва. Бавився з Катрею, а тоді кинувся, що це ж приведуть батьки корову, а її нічим годувати. Рвав на межі траву, начухрав соняшникового листя, настриг ножем моріжку біля колодязя – там він високий, бо виливають воду. А сонце ще тільки-тільки зіп’ялося на Махтеєві груші, заплуталося в каряччі, нахромилося на гостряки й зависло там. Діти пообідали холодною юшкою, а тоді Захарко вирішив піти назустріч батькам. Ішли довго вулицею – село розтяглося вподовж греблі, хати то тулилися купами в зелені верб та вишневих садків, то порозбігалися по пустирях, де на горбках городи, а по долинках кропив’яні, бузинові хащі, плесця боліт в лепешняку й осоках, Катря вже й нюняти почала – мала ж бо, восени виповниться п’ять, – й саме тоді вони вийшли за село. Там простір, зелені вруна молодої озимини розбіглися в обидва боки, хмарів ліс на виді, старий Чумацький шлях – у дуплистих вербах: подзьобана копитами коней дорога, дві колії і стежка, що в’ється попід вербами, по ній ходять у місто пішоходи і їздять велосипедами. Захарко і Катря йшли йо колії, він – по одній, вона – по другій, нога за ногою, нога за ногою, й доплелися до горбка, на якому стояла зелена альтанка, обсаджена чорнобривцями, поставлена для відпочинку, але в ній ніхто ніколи не відпочивав, а відпочивали під вербами.

Перепочили там й додибцяли до дерев’яного містка, що перекинувся через рівчак-річечку. Тут і посідали над водою, поспускавши ноги. Річечка жебоніла, прозора вода метляла попід берегами зелені нитки водоростей, сплітаючи їх у коси, закручуючи в ковтюхи, туди, під зелені коси, пурхали маленькі, наче срібні іскорки, рибки, а потім несміливо випливали знову й грали на бистрині, зненацька з-під широкого листка вилізло зелене жабеня й сіло над водою, підняло вгору кумедну мордочку. Захарко знайшов патичок, кинув на жабеня, й воно шубовснуло в потічок. За мить вилізло знову, а в наступну, підлякане грудочкою землі, зробило над водою сальто й пірнуло в потічок. Воно мовби дратувалося з ними. Діти загралися – прогриміла одна підвода, друга, – аж тоді кинулися, як почувся з воза жіночий стривожений голос:

– Та це ж наші!

Захарко зірвався на ноги, кинувся до воза. Батько натягував віжки, хомут налазив на голову чалій кобильчині, та перебирала ногами, а поруч чалої стояла… прив’язана до голоблі корова. Захарко поглянув на корову, і йому мовби холодної води линули за шию. Й що довше стояв, то більше на нього лилося крижаної води. Такої корови він не бачив ніколи. То була не корова, а драбина. Три кістки позаду, схожа на пилку хребтина, штахети з ребер і знову три кістки, нижче них коробка… без рогів. Захарко не повірив очам, забіг наперед. Ні, був один ріг, правий, тільки закручений дугою, ріс він прямісінько в праве око корови. Він би його виколов, та був надпиляний.

– Гула, – сказав батько. – Гула корова. Це коди рогів немає або вони отако в очі ростуть. А її й називають так – Гула.

А що вже була в засохлих кизяках, ковтюхах, у якомусь струп’ї, – навіть масть важко визначити. Ряба, червоно-ряба, брудно-ряба? «Засміють хлопці, – з жахом подумав Захарко. – На смерть засміють».

Катря вже повискувала на возі, поліз на полудрабок і Захарко. Либонь, саме мати вловила в ньому переміну, сказала заспокійливо:

– Важко з весни вийшла. Та нічого, підгодуємо. Купили в знайомого дядька з Ріпок. Казав, добра корова, кормів тіко не стачило. Оддав за чотириста, батькові й гармошку не довелося продавати. Тепер я вас, мої дорогенькі, молочком одпою.

Увечері мати подоїла корову. Надоїла питун молока, розлила в три чашечки: дітям і батькові, а сама стала в порозі й зажурилася. День була корова недоєна, й лише питун молока.

Але далі корова роздоїлася. Й молоко було жирне, і набрала Гула на тілі. Мати підгодовувала її соняшниковим та кукурудзяним листям, бурячинням батько запарював збоїни з дертю. Кізяки на ребрах і крижах батько та Захарко пообдирали шкреблом, а тоді довго терли солом’яними верчиками, і шерсть на Гулій заблищала.

І стала б вона схожою на корову, якби тільки не ота голова, наче коробка. Ще виявилося в неї на хребтині тверді горбики, вона ними дуже мучилася, терлась об ворота, й врешті батько розгадав, що то личинки оводів. Паслася у лісі, оводи навідкладали яєць, і тепер під шкурою в коров’ячому тілі розвинулися білі лялечки. Батько придавлював горбика пальцями, і обкров’янена лялечка завбільшки з жолудь вилазила нагору та падала корові під ноги. Гулій боліло, але вона терпіла, тільки переступала розбитими ратицями, вигинала спину – розуміла, од якого лиха рятує її господар.

Вулицею проходив Махтей, він зупинився навпроти дощатих воріт і сказав:

– А шкура на товар вже не годитиметься.

– Аби твоя згодилася, – сказав батько, й Захарко засміявся, а Махтей плюнув під ноги й великим, у засохлих кінських кізяках чоботом відчинив хвіртку й вже зі свого двору кинув:

– Дурак.

Через два тижні Гула пішла в череду. Й одразу поставила Захарка на найнижчий щабель ієрархічної пастухівської драбини. Корова виявилася такою плохою, що поступалася всім іншим коровам, навіть задрипаній Катричевій Козі, навіть телицям-перволіткам. Пастухи люблять зводити між собою корів, то й забавка, маленьке возвеличення одного перед одним; корови чмихають, аж хилитається трава, і враз з коротким ревом стинаються лобами, яка яку попхне, та й перемогла. А буває й повалить або шмагоне рогом по боці. Здебільшого до такого пастухи не  допускають, розганяють корів кийками. Хіба що заходить на великий спір. Коли йдеться про честь табуна, кутка або й села. Майже поруч, розділені визначеною од віку демаркаційною зоною – гривкою нескошених рокит, пасуться череди Дудаківки і Стожар, пастухи стоять на могилах

і гукають:

Дудаки, дудаки

Всі до ’дного дураки.

 

Одначе криком багато не втнеш, тоді й доходить до з’ясування через череди, чиє зверху. З кожної череди займають по одній корові вже гаразд знають, яка корова в череді бере гору над усіма, – й підганяють до тієї ж демаркаційної лінії. Іноді відбуваються спражні побоїща. До корови, яка перемогла, пастухи ставляться по-особливому. А також до її господаря. Саме такою коровою й марив Захарко. А отримав Гулу, яка боїться навіть телят і пасеться збоку від череди. Через те часто відстає, заблукує, й зашмалений кийок найчастіше лишає чорні мітки саме на її боках. А Захарко тоді:

– Ти за що її б’єш?!

– А чого вона дринзає, як холерна…

– Вона що, в шкоду пішла?

– Та вона за тим рогом нічого не бачить, – мовби вносить примирення, а насправді насміхається ще хтось із хлопців.

– Ти дивися, бо я тобі роги направлю.

– Ти мені? Ах ти, Цапок…

Захарко часто приходив додому в синцях. Він не піддавався навіть старшим хлопцям, і од того його пастухівське життя стало особливо важким. Потьмарів, втратив для нього колишні барви й пастівник. Власне, постівник барви не втратив. Рано-вранці роси на траві як великі перли. Але які вони холодні, аж зашпори заходять у пальці. В чунях на босу ногу теж не набігаєшся – натреш ноги. Нарешті за Гайвороновими соснами зійшло сонце, покотилося по гостряках рогозу, роси так і заграли, так і бризнули червоними іскрами, одначе не скоро ті іскри нагріються, не скоро осяде на дно болітець туман, що річкою тече поміж очеретами, не швидко нагріється земля й можна буде на неї присісти. А коли прогріється й на пастівнику терпко запахне полином і дроком, тебе незборно починає хилити в сон, а корови тільки розпаслися й так і зирять, щоб шаснути в шкоду. «Сховав, сховав», – похваляється в долинці перепел, і Захаркові здається, що хтось і справді сховав щось од нього в житті. З недалекого бору цідиться ще нічний, пропахлий глицею холодок і манить тебе в густі малинові та суничні нетрі, куди тобі приступу немає.

Подрімати вдається тільки в обід, коли худоба тирлує. Вона здебільшого тирлує біля Лисянського болота, декілька корів і телят лежать на горбочку, інші ж залазять у болото, й з ситнягу стирчать тільки роги. Потім доводиться їх виганяти звідти, бо стоятимуть там, сховавшись од оводів, до самого вечора, й поприходять додому ненапасені.

Гула в ситняг не залазить ніколи, блукає поодаль, через те Захарко й поспати не може. Розплющить очі, а корова вже під бором. «А щоб тебе вовки з’їли», А вони, кажуть, у бору є.

День на пастівнику довгий-предовгий, повільно вкорочується, а потім так само повільно довшає власна тінь, корови на вечір стають норовисті, ті, в котрих удома лишилися телята, раз по раз зриваються втікати. Врешті рушила кичівська череда, за нею куликівська, можна рушати й собі. То найкращий час. Череди йдуть одна за одною, важкі білі стовпи куряви стоять у повітрі й лягають на озимину, на картоплі, пилюка повисає над дорогою сірою завісою, але йти крізь ту завісу легко, ноги в теплому поросі ступають мовби самі по собі.

– Куди, Красоля?! І ти, Вишня, не напаслася, бодай тебе чорти вхопили.

Найненажерливіші, найшкодливіші корови намагаються ухопити жмут в полі або соняшникову голову на вгороді за плотом.

– Гей, Мура, цабе Квітка.

Люди стоять біля воріт, чекають череду, шанобливо вітаються з пастухами.       

Мати з Катрею теж стоять біля хвіртки, мати хоче погладити йому голову, але він ухиляється, батько вмивається біля колодязя.

Цяпкає в дійницю молоко, біля хліва з мідним питуном у руках стоїть Катря, на стовпчику городніх воріт обплівши його чорно-білим хвостом, сидить Лисько, з хліва долітає ласкавий материн голос.

Захарко довечерює картоплею та кисляком і поспішає на вулицю, на колодки.

А вранці мати торсає його за плече, каже сердито й крізь сльози:

– Сам хотів корови.

– Була б корова, – Захарко вже від столу, од миски з гарячою юшкою.

– Молоко в неї гарне.

– Так клята ж…

– Невже?

Захарко махає рукою. Хіба розкажеш матері, яка важка на попас Гула.  Її турляють в череді всі інші корови, заганяють у чагарі, в далекі рокити, вонаякась причмелена: забачить щось далеко-далеко й чимчикує туди, їй, бач, цікаво, любить усілякі блискучі речі, не боїться машин, тракторів, витріщиться на щось і стоїть, і тоді в неї такі кумедні очі, що всі лягають з реготу. Або схарапудиться хтозна від чого – від раптового крику, від свисту, задере хвоста й гайда до лісу. Тоді її й собаками не переймеш.

А вдома тиха й покірна, Катря й та лазить у неї попід мордою та смикає за кривого рога. А Гула ще й полиже шерехатим язиком їй руки. До матері Орисі, до батька, до Захарка Гула теж так і тягнеться, все підставляє вуха, щоб почухали, і ні в дворі, ні у власному городі не зробить шкоди. Мати не нахвалиться перед сусідами коровою, і вже й Захарко тільки так, при хлопцях, замахується на Гулу кийком, насправді йому шкода Гулої, шкода якось так, буцім вона все розуміє. І в своїх коров’ячих думках докоряє йому. Мама аж одмолоділа за Гулою. Несе вона дійницю од хліва, не затуляє, як інші молодиці, фартухом од пристріту, а показує всім і всім дає покуштувати молока. Сусідки тільки цокають язиками й кажуть, що Гула удійна через те, бо так її напасує А Орися цідить у сінях молоко й тихенько наспівує про Галю, яку «козаки забрали з собою». У тата всі пісні веселі  бадьорі у мами ж – сумовиті й печальні. Вона й веселе співає так, що за серце бере печаль. Трапляється, посідають вони удвох з батьком посеред двору на засланому ряденцем спориші, візьмуть на руки дітей та й поведуть у два голоси «Ой не ходи, Грицю» або «Із-за гори сонце сяє», й тоді обов’язково виходить на мамине – по-сумному. Повиходять з хат сусіди, постають біля воріт та й заслухаються. Так вести пісню в два голоси не вміє більше ніхто. Найкраще ж у них виходить «Де ти бродиш, моя доле», співаючи, дивляться одне на одного, й Орися мовби розквітає, мовби підноситься над гарячими мальвами, над сливовим садком, й така вона тоді гарна, що навіть у Захаркову душу чомусь напливають сльози, і йому стає хороше й соромно. Хороше й соромно водночас.

Востаннє батько та мати співали в неділю, двадцять другого червня. А двадцять третього батько пішов на фронт. Як виходив з двору, мати вхопилася за його плечі й голосила, і кричала на весь куток.

– На кого ти нас, чотирьох, покидаєш!

Захарко в ту мить не звернув уваги на її слова, тільки пізніше пригадав їх і зрозумів усе. Через два місяці в нього з’явилася ще одна сестричка – Пріся. На той час Захарко пас уже не тільки свою корову, а й Махтеєву, і тітки Оришки. Пастухів поменшало, старші хлопці замінили косарів, причіплювачів, їздових у колгоспі. І відлетіли кудись, мовби й не було їх ніколи, веселі пастухівські грища – в ножа, у масла, в перестука. Хлопці гралися у війну, кожен намагався роздобути хоч якогось трофея: нестріляний патрон, гарматну гільзу, мішечок з порохом чи хоч старий мати гроші. Говорили про війну, яка, як здавалося їм, точилася далеко-далеко, за горами, за синіми лісами. Та й газети писали про Львівський та Новоград-Волинський напрямки. Насправді ж її велетенське сталеве колесо з залізною невідворотністю накочувалося на їхній край, на їхні Стожари. І незабаром на їхніх курних дорогах замигтіли машини у в’язовому та осиковому гіллі, гармати на гумових колесах і гармати на колесах дерев’яних, які тягли змилені коні, йшли закурені, запилюжені, з чорними вирвами очей солдати.  Спочатку на захід, а потім із заходу на схід. І були вони зморені й розгублені, бо опинилися в оточенні.  Бої село обминули, гриміло за Дудаками, і за Щучиним, і в Креслянських лісах, а потім затихло й там, а через три дні хтось приніс у Стожари звісту – в Щучиному німці. В їхнє село німці приїхали аж через два тижні, зігнали сход, оголосили, що надалі селяни працюватимуть в общині, призначили старосту й трьох поліцаїв.

Село принишкло… й нишком тягло все, що ще можна було взяти з поля та з лісу. Кожне тягло собі в нірку, з вікового досвіду знаючи, що таке війна і голод. Косили по долині зчорнілу од дощів люцерну, косили, жали, виривали, гребли граблями поклякле, побите дощами й градом, потоптане, з вилущеними колосками жито, возили з буртів буряки, а з лісу деревину. Возили возами ті, хто встиг захопити, упіймати в полі конячину, носили ряднами, ліжниками, просто віжками. Косила, гребла разом з іншими людьми й Орися. Несе вона з поля перекляклу пшеницю, її зовсім не видко під горою-рядниною, метляється внизу при самій землі крайок чорної спідниці, й мелькають чорні, худющі, неначе дві палиці, ноги. Принесе, виб’є солому палицею, й лишиться на рядні жменя зерна. Витрусить його, погодує Прісю, що аж заливається од плачу, й знову в поле. Прісю гойдає в колисці Катря. Прижене Захарко з поля корову, мати і йому тиче в руки мішок:

– Ходім, синку, по буряки.

Захарко огинається, ноги йому гудуть – набігався за чередою, в животі буркотить від голоду, та мати мовби не бачить того.

– Зима йде: що будемо їсти?

Захарко все ще моняється, мати гримає, свариться, а сама одвертається і витирає крайком чорної хустки під очима. Либонь, туди попало остюччя.

За кілька днів наїхали щучинські поліцаї, розігнали жінок, що гребли пшеницю, пристрелили просто в голоблях Грицикового гнідого, що пер воза зі згребинами, а самого Грицика побили шомполами. Загадали всім на пшеницю та буряки, але вже для общини. Йшли на ті роботи люди неохоче, пшениця та буряки так і лягли під сніги.

Мати бідкалася, що настарали тільки півтора мішечка збіжжя й дуже мало було корму для корови. Копичка люцерни в засторонку, копичка просянки, візків два поганенького, з долинки, з лепешняком і осокою сіна. Щоправда, встигли вихопити картоплю, частину зсипали в погріб, частину прикопали в ямі на городі. Яка не буде скрута – відіб’ють яму аж весною. І знову вся їхня надія на Гулу, що спокійно жувала в стійлі жуйку і думала якусь свою коров’ячу думу, не відаючи про круговерть, в яку потрапили її господарі, а з ними й вона сама. Дні стали короткі, вечори довгі, з ними подовшало й смутку та безнадії в хаті. Від батька вістей не було од самого початку.

Прядучи вечорами при сліпачку стару куделю, мати раптом знову почала наспівувати, але зовсім інакше, якось протяжно, задумливо й трохи суворо, либонь, вона сама не помічала, що її спів так одмінився, та й не помічала, що співає, бо, вловивши здивований погляд Захарка або Катрі, замовкала. До сліз вона себе допускала рідко, раз чи двічі притиснула до грудей чорняві голівки й мовила гірко-гірко: «Бідні ви мої», – вона знала, що на ній на одній тримається усе небо, увесь світ, у який мають врости діти, й тепер мала пильнувати, мала їх берегти. Вона посуворішала, натяглася в ній якась тонка-претонка, але міцна струна, на ній і трималися вони всі, все їхнє життя. Тепер вона рідко потурала дітям, ділила все рівно: по роках, по роботі, обділяла тільки себе, але тут вже вступалися за неї діти, якась вища справедливість осяяла і їх та вела по глибоких снігах життя. А сніги ті лежали важкі й сині, вище тинів, вище воріт, врівень зі стріхами. Важкі сніги сорок другого. Саме тоді почали долинати до стожарівчан чутки про партизанів. Там вони обстріляли обоз, у Нерчиковому гаю підірвали ешелон, а через два тижні новий вибух струснув Нерчиків ліс, його відлуння докотилося аж до Стожар. І тоді в районі з’явилися німці. Від села до села покотилися чутки: розстрілюють кожного, кого застали біля залізниці або біля містка, у лісі чи біля лісу, вішають за найменшою підозрою, спалюють цілі села. Одного разу німці проїхали через Стожари: попереду на конях, повісивши на шиї карабіни та гвинтівки, гойдалися в сідлах верхівці, за ними на санях їхали поліцаї, в кінці сунуло кілька машин з німцями. Того разу каральний загін у Стожарах не зупинився, пройшов далі. За два тижні по Новому році німці спалили Дудаківку. Все село до останньої хати, – останньою підпалили  контору на вигоні, куди зігнали всіх, хто випадково зацілів, кого не встрілили одразу. Страх і туск охопили Стожари. Декотрі люди почали подаватися в ліс, а коли неподалік за селом партизани підірвали місток на річечці (той самий, де Захарко з Катрею зустрічали батьків з коровою), в ліс повтікали всі стожарівчани. Дядько Махтей (його не взяли до армії через грижу) втікав у ліс саньми, але Розсад не взяв, і вони добувались до Чистих гал самі. Орися забрала увесь, який був, печений хліб, набрала пшона, картоплі, зв’язала все це у два мішки, перекинула їх в’юком через спину Гулої й потягла її за налигач, прив’язаний до одного рога. Захарко підганяв корову лозиною. Катря пленталася позаду й рюмсала. Потім і її мати посадовила на Гулу. Корова йшла слухняно, похиливши голову.

Попід самим лісом, де найкращі сінокоси, стояло з десяток стогів, під ними й тирлувалися стожарівчани. Орися вирила в стозі глибоке кубло, позаганяла туди дітей, поклала загорнуту в ліжник Прісю, корову прив’язала до верболозини, – верболозом був обкладений стіг. Насмикала Гулій сіна і вже потому полізла в кубло сама.

Спочатку дітям було навіть весело в тому кублі. Цікаво, таємниче: сухо, затишно, шипіла суха поземка попід стогом, тихо жувала сіно Гула… А потім почалися заметілі, вдарили морози. День і ніч у шорсткому, колючому дуплі, без гарячої страви, без хліба. Рятувало молоко – тепле, густе, пахуче, воно й тримало їх на світі. Гула старанно жувала жуйку, справно віддавала молоко, здавалося, вона розуміє своє призначення. На третю ніч дехто із стожарівчан подався на село. Переночували, обігрілися, зварили страви й вернулися на гала. На четвертий день поклала Гулій на хребтину зв’язані в’юком мішки й Орися.

Так вони мандрували цілий тиждень: день на галах, ніч удома. Й виморилися вкрай діти, й схудла, майже перестала давати молоко Гула, глибше взялися темною смагою Орисині губи. Й почало перегорати молоко в неї самої, Пріся не хотіла брати грудь, слабувала животиком.

Якогось одного надто холодного, прозорого ранку Орися вийшла з хати й похитнулася, їй здалося, що сніги коливаються, небо перехилилося і сунеться на неї. Вона вхопилася за одвірок. Те тривало хвилю й минуло, але Орися злякалася, що може впасти на лісовій дорозі.

– Не підемо сьогодні в ліс, – сказала Захаркові, тільки він міг щось зрозуміти. – Он уже й Махтей не їздить, і Коробочка, й ще багато людей. Та й Гула підбилася, підрізала снігами ноги. – Гула повернула голову, Орися саме доїла її, й дивилася великими сумними очами.

В обід Орися вчинила тісто, вклала на печі дітей і сама прилягла біля них на одну лише часиночку, але так було затишно на печі, так тепло дихала черінь, що вона незчулася, як заснула.

Пробудилася од якоїсь тріскотняви і з досадою подумала, що наклала сушитися в піч хмизу, не чисто вимела жар і хмиз спалахнув. Таке вже бувало. Але в наступну мить зрозуміла, що тріск інакший, кинулася до вікна й побачила, що по вулиці біжать люди. Вона хапала дітей, кричала на них, щоб швидше одягалися, кутала в ковдру Прісю, котра прокинулася й заходилася плачем, тягла з жердки кожушки, а з-під лави чоботи та валянки. Захарко теж осягнув небезпеку, Катря не розуміла нічого, крутила головою, пхикала. Орися з дітьми вибігла на ганок. Люди тікали в бік соснового бору, що починався в долинці за селом, десь близько ударив голосний постріл, над хатою промайнула зшаленіла зграйка горобців. Орися потягнула дітей на стежку в городи – звідси ближче до бору, але по стежці назустріч бігли стожарівчани – розгублені, перелякані, гукали, що там німці. Орися зупинилася, притискаючи до грудей Прісю, подивилася в бік синьої хмарки бору й побачила на снігу ланцюг чорних постатей. Вони, здавалося, не йшли, вмерзли в сніги, а може, не йшли справді. Протилежний край села, Чапліївка, вже горів, палав, звідти долинали крики та постріли. Й звідти бігли люди, й спрямувалися в усі боки, й падали, підтяті кулями. Ще Орися бачила, як вирвався з воріт верхи на гнідому огирі Махтей – в розстебнутому кожушку, без шапки, з перекошеним обличчям (покинув жінку й дітей), – і помчав по снігу понад болотом, сніг аж вихрив під копитами коня, Махтей уже доскочив до верб біля копанки, і враз од верб застрочило, й Махтей снопом повалився з коня. Все це в одну мить. Орисю охопив відчай, тримала на руці Прісю, тримала за манюню руцю Катрю. А вже хтось упав на вулиці, ті, що прямували до лісу, розбігалися по городах. Ламкими ногами Орися подибала до погреба. Мало вірила в той рятунок, але куди було податися? Погріб стояв у кінці саду за малинником, що здичавів і розрісся хащами, під карякуватим низеньким в’язом, звичайний земляний погріб з дерев’яним погрібником, критим очеретом. Одчиняла важку, з густою щіткою паморозі зсередини ляду, впихала дітей, влізла сама, головою притримувала ляду, опустила її. Катря плакала біля її ніг, Захарко вже сидів у кутку на картоплі. Він добре орієнтувався в чорній ямі погреба, мати посилала його сюди майже щодня. Картопля була поділена на три поодгороджувані дошками купки: велика – на їжу собі, трохи менша  – насіннєва, і дрібна – на корм корові та курям. Ще в погребі лежало трохи моркви та буряків, з десяток корінців хрону та стояла бочка з квашеною капустою. Орися опустилася на картоплю, діти позлізалися до неї, тислися, шилися під кожуха, як курчата під квочку. Квочка, та може заховати курчат од шуліки, а що робити їй? Плакала Пріся, вона дала їй грудь, й мала зацмокала, замовкла.

– Мамо, – квилила Катря, – а нас жаба не вкусить?

Це Захарко лякав її жабами.

А нагорі то притихало, то ляскало, а потім щось загоготіло, затріщало, й Орися зрозуміла, що то горить їхня хата. Зрозумів це й Захарко, стиснув кулачки й прошепотів:

– Наша хата.

Вони вже й не пам’ятали, скільки сиділи в погребі, в Орисинім серці проклюнулася якась надія на порятунок, і саме тоді вона відчула давкий запах диму. Подумала, що то забиває од хати, але враз затріщало над самою головою, і страшно, червоно ощирилися щілини між дошками в ляді, й за мить погріб наповнився димом ущерть. Погрібник, либонь, загорівся од хати, а може, його підпалили запалювальною кулею, і загорівся в’яз над ними. Катря закричала, схопилася на ноги, Орися її смикнула й похлинулася кашлем, почали кашляти діти, й кричала, аж розривалася Пріся. Орися мочила їй губи молоком, накривала личко хусткою, але вже й сама не могла дихати, гукнула:

–  Вилазьте.

Захарко над силу підважив головою ляду, зверху посипалися іскри та попіл, і він прудко вискочив нагору, упав у сніг. Мати викинула Катрю, далі подала Захаркові Прісю, крайок ковдри, якою була закутана дитина, спалахнув, і вона гребонула на неї жменю снігу. Й вже тоді оглянулася й не побачила ні хліва, ні хати, а тільки дві купи палаючих головешок і ще безліч кострищ далі по селу, та довгі, під небо, язики диму, в її голові билася думка: куди податися; в цю мить праворуч у кінці вулиці продиркотів автомат, Орися потягла дітей поза погрібником, який догорав, до високого замету, що його намело поверх малинника. Влізла в замет, вибивала кубло, а коли вилізла, то побачила, що посеред городів, що збігалися межами з двох сторін, їхав верхи на коні німець з гвинтівкою на плечі. Він був ще далеченько й дивився в бік горішньої вулиці. Орися кинула в снігове кубло Катрю, подала Прісю Захаркові, який стрибнув з розбігу, – малинові хащі були його дитячою схованкою, там грався з хлопцями, і в ту мить побачила, що німець повернув голову в її бік. Гаряче гостре вістря пронизало її всю, але вона не гаялася й хвильки, щось поза нею самою виважило все, вона гукнула дітям: «Сидіть, не висовуйтесь», – і побігла за хлів, що догоряв купою головешок. Мабуть, нею володіло те саме чуття, яке веде птаха, коли той відводить ворога од гнізда з пташенятами.

Німець не погнався за нею, а тільки повільно зняв з плеча гвинтівку й вистрілив. Провискотіла куля, Орися впала, вкипіла в сніг, який попідтавав од вогню, думкою була біля дітей, а очима, які виїдав дим, пильнувала німця, щоб, коли доведеться, знову зірватися на ноги й прийняти в себе кулю. Одначе німець поволі поїхав далі, він навіть не оглядався, й Орися кинулася до дітей. Захарко до крові закусив нижню губу, тримав на колінах Прісю, Катря подивилася на матір великими здивованими очима й запитала:

– Мамо, німець пу?

Не знала, що сказати, забрала в Захарка Прісю, розстелила поли кожушка, посадовила на них дітей. І щось таке шепотіла, жебоніла до них спеченими губами.

– Мовчіть, тільки мовчіть, – просила й гойдала Прісю, котра скричалася й вже тільки хрипіла.

Орися й далі шепотіла якісь слова, то були слова молитви, якої її учили ще в дитинстві. Вона не боялася за себе й не за себе молилася, там, усередині, все було мовби випалене вогнем, а в тій порожнечі три грудочки, три болі, три кровиночки. Спаси їх, боже, якщо ти в на небесі, візьми мою душу, моє життя, не дай загинути їм. І водночас щось їй підказувало, що врятуватися вони можуть тільки разом, без неї діти загинуть.

Майнула думка про Гулу, яка, мабуть, згоріла в хліві, – без неї вони не виживуть, – та й відлетіла, бо мало вірила, що вони врятуються.

Там, у заметі, й знайшли їх поліцаї, що ріденьким цепом прочісували село. Вони погнали їх на вулицю, де ревів чималий гурт худоби, а до вцілілих Махтеевих воріт тислося з десяток людей. Поліцаї бігали по садах, городах, займали худобу, що розбрелася, в погреби, які залишилися, кидали гранати. Один, у довгій чорній шинелі бігав по Розсадиному городу, ганяючись за Гулою, яка якимось чином вціліла, вона крутила великою головою, стрибала через замети – не хотіла йти до гурту. Поліцай сварився, замахувався прикладом гвинтівки на Гулу, а вона від цього казилася ще дужче й крутилася, як дзига.

Натовп людей, яких вигнали на вулицю, охороняло тільки два поліцаї – цеп побрів снігами далі. Перший поліцай стояв по один бік натовпу, другий, опустивши гвинтівку дулом униз, – по другий, трохи віддалік. Поглядав на людей з-під сірої заячої шапки й відводив погляд. Відводив і не міг відвести, бо просто йому в очі невідпорно й гостро дивилася Орися. Вона не просилася, не плакала, а тільки дивилася й дивилася, доймала поглядом, щось нагадувала, до чогось промовляла. Поліцай був з хуторів, вона нагадувала йому, як минулої дощової осені він обламався у рудці з сіном й не знав, що робити, знесилів, знервувався – заходило на ніч, і саме тоді нагодилися з сіном Орися з Грицем, й Гриць зрубав у лісі дубка, обтесав його, й приправив до поламаного воза полозком замість заднього колеса, й допоміг скласти сіно та вибитись на рівну дорогу. Орися зараз нагадувала про те поліцаєві, щось тіпнулося в його очах, і він стрепенувся, гукнув до напарника, який ганявся за Гулою:

– Покинь, Пантелію. Це ось її корова, вона її залигає. Веди людей.

Поліцай, матюкаючись, виліз на дорогу, клацнув затвором гвинтівки:

– Вперьод!

Орися рушила до корови. Катря і Захарко трималися за поли її кожушини. Поліцай оглянувся – гурт людей уже чорнів у кінці вулички чи того, що колись було вуличкою, – одвертаючи червоне, од вогню чи морозу обличчя, махнув рукою.

– Паняй. Туди, в поле. Та скоріше!

Орисю з дітьми не треба було підганяти. Потім вони ледве пам’ятали, як бігли полем, падали, підхоплювалися, як добилися до лісу, як Орися хотіла добитися до стогів, а тоді побоялася, передумала, пішла лісовою дорогою на Терни, а далі на Рогачі. Вечір, всеньку ніч і день брели вони в снігах. Орися несла на руках Прісю, несла на плечах Катрю, й таки прийшли й постукали в облуплені зачинені віконниці чепурненького будиночка на околиці Рогачів – містечка сусіднього району. В тому будиночку жила з двома дітьми Орисина двоюрідна сестра Домаха. Але, окрім Домахи, на той час там мешкала ще одна далека біженка, Ліда, ятрівка, вона прибилася аж з-під кордону, де її чоловік служив на заставі. Теж була з двома дітьми. Троє жінок, семеро дітей. І жодної крихти хліба, жодної картоплини. Купка буряків та десяток головок капусти в погребі… Доїдали, що впорала на маленькому, соток на три, обгородженому високим парканом, городчику Домаха.

Домаха на сердилася, не дорікала за зайві роти, та й що вже вони важили, а коли Орися розповіла про свою страшну пригоду, обійнялися всі три, як рідні сестри, й проплакали цілу ніч. А діти лежали покотом біля печі на соломі, засланій рядном, одне менше другого, й тільки волоссячко виглядало з-під ковдр та ліжників: чорняве, руде, біляве.

Тиждень перебивалися вони на рештках буряків та капусті. А в п’ятницю удосвіта Орися несподівано  для всіх сказала:

– Піду я. Може, не вся картопля в погребі спеклася та померзла, а якщо вся – одіб’ю яму.

Взяла три мішки, лопату, поклала все те на саночки. Домаха та Ліда не вмовляли її залишитись, жодна не одважилася піти в ті страшні місця. Одначе Захарко рішуче одягнув кожушка та шапку.

– Я тебе саму не пущу. Та й удвох більше привеземо. Я підпиратиму санчата ззаду.

Мати спочатку заперечувала, а тоді погодилася. Катрю і Прісю вони залишили в Рогачах. Орися та Захарко йшли швидко, дорогу тепер знали, та й була вона накочена, тверда. Скрипів під ногами сніг, подекуди полоззя саней одшліфували його до блиску, важко похнюпившись, стояли обіч дороги сосни та ялини, й темнокорі берези, і бур’янці куріли під вітром сніговою порошею. З бур’янців спурхували снігурі та щиглі. Десь під полудень добилися до Стожар. Дивилися на них повними жаху очима й не могли впізнати, бо не лишилося в селі жодної хати, жодного хліва, самі тільки печища, та обпалені полум’ям вишні і груші, та подекуди колодязі й приметені снігами тини. Вони, може б, не впізнали й власного дворища, якби не забачили зелену лавочку біля тину. Лавочка була така зелена, що здавалася на тлі білих снігів і чорних печищ несправжньою. Й тепер вона стояла, довга, холодна й чомусь не приметена снігом, моторошно контрастуючи з усім довкола, з самим життям. А більше на обійсті не лишилося нічого – купа головешок, на тому місці, де стояв хлів, чорно-біле печище, кілька покорчених і засмалених у вогні яблунь та слив колишнього садка. Довкола мріла тиша.

Орися несамохіть опустилася на лавочку. Все її життя, увесь світ обкрутилися в ту мить у її голові, обкрутилися так, що вона не могла взяти всього того до тями: немає їхньої хати, немає їхніх сусідів, їхнього села, а вони ось прибилися до свого обійстя й сидять на зеленій лавочці, на якій вечорами грав на гармошці їхній батько і співали вони вдвох у два голоси.

В цей час щось холодне, сталеве вклюнулося в її думки, вона почула якесь гудіння, якийсь дзвякіт. Її погляд метнувся на горішню вулицю, й Орися побачила чорну колону, яка вступала в село. В Орисі помертвіли ноги, вона не знала, що їй робити, де рятуватися. Ось зараз каральний загін виїде на горб і побачить її. Та увагу німців привернула ряба потвора, яка брела стежкою від лісу, вона підвела вгору голову й голосно ревіла. Німці та поліцаї реготілися, пролунало кілька гвинтівочних пострілів, корова гребонула ратицями сніг й помчала вподовж городів. Так Гула вдруге врятувала своїх господарів, які, скориставшись тим, що німці дивилися на корову, пролізли в двір і притулилися до печища. Там вони й сиділи, поки колону не проковтнув сосновий бір. А тоді вийшли і стали посеред двору два привиди, дві сновиди, двоє живих посланців мертвого села. Орисю штовхав до втечі страх, проте інший страх – голодної смерті – змусив її спуститися в погріб, понабирати в мішки мерзлої картоплі. А коли вона та Захарко вилізли з погреба, побачили біля чорного печища Гулу. Корова дивилася на них великими сумними очима й терлася підпиляним рогом об в’яза. Аж тоді мати не стрималася, обняла корову за шию й заплакала важко, з похлипом.

Як вони добиралися до Рогачів, як жили до кінця німецької окупації, то окрема оповідь, окрема повість – сумна та гірка. Працювали в людей за картопляні лушпайки для Гулої, за бурячиння, за кукурудзиння – з небезпекою для життя носили вночі з общинного поля сіно та солому. Добували Гулій корми, доглядали її, ховали в хліві за дровами та прикладком соломи. І Гула, либонь, розуміла, що вона поза німецькими законами – за всю окупацію не подала голосу. Й утримала вона на світі, випоїла молоком двох трактористів, доярку, вчительку, медичну сестру, інженера-електрика та професора-ботаніка.

І оце зараз саме він їхав автомобілем у Стожари повз ліс і луки, через колишній пастівник, поміж зелених піль і спогадував усе, з гірким зачудуванням вдивлявся в своє колишнє минуле, й здавалося йому, що все те було не з ним, Захаром Розсадою, по-вуличному Цапком, а з кимось іншим. І що то не він орав отам, на Прищепиному, Гулою поле. Всі, скільки лишилося в селі корівок, тоді орали Прищепине, найкращий довоєнний лан. Мати йшла за плугом, а Захарко вів корову за налигач. Мати намагалася не глибити плуга, виставила граділь високо-високо, леміш ледве зчісував верхню кірку з землі та перекидав її – глеювату й чорну. Але й того було забагато для Гулої. До вечора ще було далеко, а вона вже почала лягати в борозні. Й тоді мати випрягла корову, наказала Захарові поволеньки гнати її додому, а сама побігла попереду – наглянути за дітьми та зварити кулешу.

Гула чалапала розбитими ратицями по дорозі, й на прибитій дощем пилюці – дощ тільки прокрапотів – лишалися великі, з зачовгами сліди ратиць та маленькі сліди босих дитячих ніг. Гула ледве тягла ноги. Й коли вони почали спускатися в долину, де росла конюшина, Захарко ще раз розглянувся й звернув з дороги та пустив корову в запашне квітуче роздолля. Корова спасувала конюшину, а Захарко рвав її обома руками й підкладав корові під морду. Захаркові б потягнути Гулу за налигач, а він, гамуючи в душі страх, шепотів сам собі: ще трошки, ще. Двічі вибігав на горбок, роззирався й далі підпасував корову. А ввечері Гулу здуло. Рознесло її, живіт став як гора, з горла текла жовта піна. Покликали ветеринарного фельдшера, невеликим блискучим долотцем він пробив Гулій дірку в боці. В ту дірку потекла густа, зелено-жовта піна. Але й те вже не допомогло, й ветеринар зарізав корову.

– Все одно вона б здохла, – сказав, щоб заспокоїти Орисю, яка стояла на колінах біля мертвої Гулої й великими скорботними очима дивилася кудись поверх неї, в городи. Він сказав байдуже, хоч, либонь, знав, що важила для Розсад корова.

Орисі лишили одне коров’яче стегно, трохи поребрини й хляки, решту забрали в колгосп. На тому м’ясі вони протрималися до нового врожаю. І лишили їм також шкуру, яка сохла на бантині в землянці. Не справдилося Махтееве пророкування: хоч біля хребтини шкура справді виявилася з дірками, з неї вийшло чотири пари чобіт – на всю родину. Захарко в тих чоботях закінчив сім класів, ремісниче училище й вступив до педагогічного інституту. По закінченні його пішов працювати, одружився, спочатку забрав до себе Катрю, а потім і Прісю. Кликав матір, але вона залишилася в селі. Працював Захар далеко, в Чернівецькій області, кілька років не міг навідати матір, а потім таки зібрався, купив їй нові чоботи й чорний плисовий, який носять у їхньому селі, сачок, а коли приїхав, ні чоботи, ні сачок були їй не потрібні. Розповідали сусіди, вона згасла якось ураз, непомітно, хоч їй мовби нічого й не боліло, й не скаржилася ні на що, тільки згадувала перед смертю дітей. Отам, на горбі, де ялини, її могила. З єдиної, зацілілої в родичів фотокартки Захар замовив материн портрет на фарфорі, і оце везе його, щоб прицементувати до камінного хреста. На тому портреті мати молода-молода, довговида, з серпастими бровами, схожа на божу матір, яка дивилася з ікони на божниці в їхній хаті.

Він упізнавав прикметні місця, неначе гортав стару, читану хтозна-коли книгу.

Ця земля увібрала його дитинство, його юність але від цього не стала зчужілою, а навпаки, почував ще більшу з нею кревність, і то була єдина світлинка серед печалі в його душі. Напоєна по вінця стражданнями, випалена і згвалтована, вона зацвітала знову й знову, дихала й пахнула по-старому і зберігала живу силу давнини.

         Він не одводив погляду од ялин.  Ті самі чи інші? Те саме це чи інше поле, той самий тече по житах туман, той самий ховавкає перепел: «Сховав, сховав?» З ким усе те було, з ним, з кимось іншим? І враз гостро та ясно відчув, що все те, колишнє, отут, з ним, що це той самий туман і той самий вічний перепел, і вся оця з росами, присмученим лісом на обрії, з давнім і недавнім горем, втратами, попелищами, могилами батьків піскувата земля і є тим, що тримає його на світі. Це було мовби відкриття, яке вразило його, але не тільки прикро, а й ствердно, заспокійливо.

Він з’їхав з горбка в долинку, де колись було конюшинище, на якому востаннє пас Гулу, й зупинив машину.

 

 

Григір Тютюнник

(1931-1980)

 

Любові всевишній присвячується

 

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ

 

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…

Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;

— Здрастуйте, тітко.

Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.

— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…”

Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

— Не брешіть, дядечку. Є…

— Ну — є! Є…”так не тобі, а Софії.

— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…

— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:

— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.

— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…

—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

— І ви на неї не сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Останній лист від тата “Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею – ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна – а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: “Сибір неісходиму”.) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… ” Коли се було… А я й досі думаю: “Як вони чули одне одного – Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?” “Тоді не було б тебе – шумить велика “татова” сосна”.

 

 

Анатолій Шевчук

(1937-2015)

 

ТРИЗНА ПО-ДОМАШНЬОМУ

 

Я майже біг алеєю цвинтаря, але коли наблизився до родичів, то побачив, що дядька вже поховали. Ніхто ще не збирався йти, і я ніяково зупинився. Назустріч виступив Дмитро.

– Це ж треба, спізнився, – притишено звернувся я до нього. – А все ця робота…

– Нічого, – неуважно глянувши, зронив він.

Дивилися на свіжий горбок землі, що нагадував про людину, котра ще недавно була жива. Не стало дядька Миколи, віджив він, скільки було йому призначено, а ми продовжували дихати, і свіжий прояв смерті, пригнічуючи, водночас загострював у кожному невтримний пульс життя.

Син дядька сорокарічний Андрій стояв біля старого чоловіка з довгою бородою та кошлатою кучмою на голові. Двоє дядькових свояків дивилися на могилу, стиснувши тонкі губи і часто кліпаючи очима. На обох темніли однакові дешеві костюми і скидалися вони на близнят. Тривала хвилина останнього прощання.

Мої роздуми перервав Дмитро, штовхнувши мене ліктем.

– Ромка вже десь набрався! – сказав він, сіпнувши щокою і з посміхом глянувши перед себе.

Заточуючись серед надгробків і відставляючи вбік праву руку, до нас підходив вайлуватий здоровило.

– Хлопці! – тихо покликав він. – Хильнем до папи Антоші.

Він наблизив до нас коричневу, з олив’яним блиском пику.

– Тут близько Антоша, – шепнув, косячись на Андрія, який розмовляв з бородатим старим.

Ми пробиралися за Ромкою, петляючи між могилами. Він важко тримав велику голову на тонкій шиї і рвучко відкидав убік руку. Зупинившись, прикро свиснув.

– Треба все покрасить, – сказав, випинаючи губи. – Раньше тут хороший хрестик був. Красивий хрестик…

Знову озирнувся на Андрія.

– Спи спокойно, антоша.

– Ти, Вася, сучий син, – помовчавши, звернувся він до мене. Намагався дивитися строго, але його очиці швидко запливли розчуленням. – Чого ти не заходиш до мами?

– Та зайнятий усе, – знітився я від такої уваги.

– Ти, Вася, не знаєш, яка твоя мама золота женщина. Я дуже уважаю твою маму!

Дмитро смикнув його за сорочку.

– Вже йдуть…

Родичі поспішно простували до брами цвинтаря. Біля мене опинилася дядина. Вся в чорному, незвично притишена. Обернулася до якогось пишного надгробка з лабрадориту і її обличчя позначилося пригніченою цікавістю. Але я знав: через короткий час її цікавість знову стане буйною пристрастю, такою, як була завжди, скільки я дядину пам’ятаю.

– Пайдьомтє, отєц, – почувся охриплий голос Андрія, який вів під руку кошлатого старого.

– Сія суєта суєт, – солодким тенорком казав старий, – может бить і сладосна, нада только відєть єйо умствєнно.

Ромка доплуганився до Андрія.

– Скільки можна ждать?

– Вспієш, – недбало кинув той. – Іди собі, а мені не мішай. Бачиш, отєц мене повчає… Пайдьомтє, отєц, нє спєшитє…

– Що це за дід? – зацікавився я.

– З Андрієм? Піп якийсь. Кажуть, потурили його з парафії, бо дуже із зеленим змієм подружився. То він по людях промишляє. А Мані все одно, аби піп. Та й бере дешевше.

Я глянув на всі боки, але тітки Мані не помітив. Вона, здається, одна з усіх не забувала Бога.

– І на “проводи” попа кличе, – вів далі Дмитро. – Вірує, – він іронічно сіпнув щокою.

Я навертав розмову на те спільне, що було між нами в дитинстві. Але Дмитро не зворушувався. Здавався якимось роздвоєним.

– Хто тепер цього робочого цінить? – правив він. – Тільки в газетах красиво пишуть.

– Ми й самі себе цінити розучилися, – почав я, та він перебив:

– Все це – до лампочки! Коли ти не начальник…

– Не можуть же всі начальниками бути.

– І колись усі в пани пнулись, і тепер.

– Так уже й усі! Я от не пнуся.

– А я, коли б можна було, зразу ж якимсь придурком устроївся б. Старики моєї жінки ніяк змиритися не можуть, що я робочий…

Коли ми так перемовлялися, я, врешті, почав його розуміти. Бачив людину, вже неспроможну усвідомити власну значимість у житті. Проклятий комплекс неповноцінності! Він, як іржа, роз’їдає багатьох. Народ, традиції… – на все їм начхати!

Забалакавшись, відстали від гурту і коли надійшли, родичі вже сідали за зсунуті докупи столи. Кошлатого старого Андрій усадовив на найвиднішому місці. Тут же вмостилася Катерина – квітуча, ще не стара племінниця дядька миколи. Свояки вподобали куток, звідки дивилися на всіх зажуреними і водночас суворими очима. Один із них, підвівшись над столом, покликав сумну дядину і пошепки попросив рушника. Після того, як розстелений рушник ліг їм на коліна, на їхніх обличчях проступило пом’якшення, мало не супокій. Андрій уносив страви, роблячи це із зосередженим та непроникливим виглядом. Піп стиха втокмачував щось своїй сусідці; Андрій інколи подивлявся у той бік, і очі в нього тоді зблискували, а на виду проступав вираз поштивості.

– Вам удобно, отєц? – спитав, зупиняючись у дверях.

– Возлє такой дамочки возносішся мислями у возвишенноє, – відізвався старий і засовався на стільці, стримано кахикаючи.

Він сторожко глянув у бік тітки Мані, яка сиділа осторонь за невеликим столиком, підперши рукою підборіддя. Тітка нічого не бачила й не чула. Заціпеніла у тривкій задумі; хто зна, які почування нею володіли. Щось глибоке, одухотворене заповнило її істоту; здавалося, що тітка в цю мить розмовляє з самим Богом. Тільки один раз прибрала руку і кволо спитала Андрія, чи не забув батюшка про коливо.

– Хіба отєц може забути? – хрипко здивувався Андрій.

Присутні гомоніли приглушеними голосами, в яких проступала траурна урочистість.

– Чарок не стане на всіх, – мовила дядина, кладучи на стіл з десяток алюмінійових виделок. – Броню, – обернулася до дочки, – сходи позич у Тишкевички.

– Зараз, – надтріснутим від довгого плачу голосом відгукнулася Броня і почала оглядати стіл, лічачи чарки.

Вона ніби стримувала в собі гірке здивування, і губи її здригалися. На м’яке лице ліг вираз безнадії; згадалося, що дядько Микола найбільше любив її, Броню.

Як і годиться на тризні, дядьковий дух невідступно кружляв по кімнаті. Ще легко навіть уявити, як він раптом заходить сюди, зримий, такий, яким усі його зовсім недавно знали, і ніхто не дивується, всі дружно запрошують його до столу, щільніше зсуваючи стільці, аби вивільнити ще одне місце. А потім, коли кімнату заповнює різноголосий гомін, голос дядька, як і колись, вливається в нього неспішним, упевненим тоном…

Бронин чоловік також був тут. Він не стомлювався нагинатися назустріч шепотінню своєї низенької матері. Слухав покірно, терпляче, весь час пригладжуючи долонею зачесане назад рідке волосся.

З кухні почулося дзенькання скла, і в дверях виріс Ромка.

– В горлі пересохло, – невдоволено кувікнув він незвично тонким для своєї громіздкої постаті голосом.

– Сідай, сідай, – махнув рукою Андрій, зневажливо відсторонюючи його.

Ромка потяг у куток. Поклав великі руки на плечі мовчазним своякам, нахиляючи звужену в тім’ї голову.

Свояки звели на нього скорботні, обрамлені сухими зморшками очі, і ще тісніше стулили вкриті рушником коліна.

– Постидався б, – скрипнув один, струшуючи з плеча Ромчину руку.

– Це тобі не гулянка, – буркнув другий.

За столом зашелестів шепіт, і Ромка, оглянувшись, опустився на табуретку. Дивився перед собою, не помічаючи звернених на нього поглядів.

– Нащо тут цей Ромка? – невдоволено розтягуючи слова, озвалася Дмитрова мати.

– А тобі жалко? – сумно спитала тітка Маня. – Він тоже родич.

Дмитро коротко хмикнув і штовхнув мене. Ромка, зберігаючи незворушний вигляд, підсовував до себе великого гранчака. Накрив його долонею і застиг.

– Комік, – зауважив Дмитро.

Кожен накладав собі закуски; Андрій стояв за спинами родичів і діловито розглядав стіл. Броня з матір’ю сіли біля тітки Мані. Розмови стихли, і Маня, зачувши тенорок батюшки, який усе ще розважав Катерину, занепокоїлася:

– Я ж казала, що батюшка забуде про коливо.

– Отєц! – сказав Андрій, нагинаючись до старого. – Всьо готово.

– Віжу і жду момєнта, – відізвався той, присовуючи до себе тарілку, повну густої каші.

Він поволі підвівся, обсмикнув піджак і оглянув стола. Тоді співуче проказав молитву, узяв чайну ложечку, набрав каші і простяг мені.

– Їж, це коливо, – шепнув Дмитро.

Солодка, начинена родзинками каша застрягла мені в горлі.

– Три рази, три рази, – підштовхував Дмитро.

Миска заходила по столі, а старий, стежачи за церемонією, приказував:

– Пом’яньом раба божого Миколая…

Бронин чоловік і його мати до колива не торкнулися. Стара скривилася і щось прошепотіла синові. Той нахилився до неї, а потім зиркнув на Броню.

Підняли чарки; свояки закліпали очима, глибоко зітхнула Броня; Андрій стоячи перехилив чарку і голосно хекнув.

– Закусюйте, – припрошував він. – Бери консерву, – він труснув мене за плече.

Дмитро показав на Ромку: його склянка була вже порожня, а обличчя зволожилося потом.

– Це так п’є чоловік з язвою жолудка, – сіпнув щокою Дмитро, здивовано розсуваючи губи.

– Отєц, налівайтє, – заохочував Андрій.

– Нє бєспокойтєсь, сам вкушу злак господєн і приобщу к тому же бліжайшую молодичку.

Він узяв пляшку і налив Катерині.

– Я повну не вип’ю, батюшко, – низьким голосом мовила вона, поглядаючи на старого гарними очима.

– Вип’єтє, голубушка, сіє зєльє облєгчит горе, постігшеє досточтімоє сємєйство.

– Жора, налєй мнє сітра, вон в тот стакан, – чулося з другого кінця столу.

Свояки дядька Миколи вели мову з худим поважним чоловіком. Той був убраний у білий полотняний костюм із вишитою сорочкою, а його капроновий дірчастий капелюх лежав на підвіконні. Це була єдина в роду персона, яка досягла високого рангу службовця.

– Горілку пить не обізатєльно, – авторитетно казав він, переводячи впевнений погляд з одного брата на другого. – Але не всі ще тут мають сознаніє. Главне – пом”янути покійника добрим словом!

– Хороший чоловік був Микола, – озвався він перегодом, і брати схвально похитали головами. – Скільки раз я їв у нього рибу! Жарені пічкури – це для мене цимес. Цілий вік жалію, що не живу коло річки.

– Чули, що сказав Кузя? – загуло за столами. – Він знає, що каже…

– Да-а… От і нема Миколи, – продовжив той, швидко розтуляючи губи. – Які пічкури він ловив! – Кузя розслаблено махнув рукою і на хвилину змовк, задумавшись. – Отак, був чоловік – і нема, – розчулився він. – А вік наш, як подумать, такий короткий. Жизня – повна іспитаній. Не треба свариться. Не треба гніваться. Не треба цураться родичів.

– Правду кажеш, – кахикнув Миколин свояк. – Тямущий ти чоловік, Кузя, сочуствуїш. Заходь коли до нас, рибка і в нас знайдеться.

– Зайду! – Кузя ковтнув мінеральної води. – Теперечки всіх на природу тягне, на дачу. В мене теж недалечко дача є. Назвав її “Дикий камінь”. Но! Гостей прийнять совісно – немає меблі.

– Ого! – заворушилося товариство.

Всі втупилися в Кузю.

– Де ж тая дача? Не бреши! – вставила гордовито Дмитрова мати. – Чи, може, забагатів, хабарі береш?

– Люблю природу, – скоромовкою відповів Кузя, втішений увагою. – Дача “Дикий камінь”, хіба не понятно? – І, відчувши, що інтерес до його особи починає слабшати, пояснив: – Не заплатив ні копійки. Біля самої води – каменюка, ха-ха! Хто завидує, можу подарувать. Ядвіга Францовна, могу подарить лічно вам!

– І охота болтать… – Жорина мати обпекла Кузю поглядом.

– Очень воспітаний человєк, – шепнув батюшка до сусідки. – Но я нє о том. Возлє такой дамочкі іспитиваю огнєнноє волнєніє.

– Правда? – заграла очима Катерина. – Та ви ж старий, батюшко!

– Нєвєрно мислітє, – на вустах старого майнув усміх. – Я вам скажу по сєкрету… – він щось зашепотів, племінниця хихикнула і тут же, схаменувшись, злякано глянула, чи ніхто не помітив.

– Отєц, я вам наллю, – обізвався Андрій. – Ви нічего нє пйотє.

Забулькала рідина; Андрій обернувся до Броні:

– Випий і ти чарку.

– Не хочу, – вона з тривогою глянула на свого чоловіка. – Щось тая відьма вже нашептала…

– Та не зважай ти! – невдоволено буркнув Андрій. – Що з неї візьмеш?

Він притлумив блиск в очах, що знову було розгорівся, як тільки глянув на “отця”.

– Отєц, ви нє випілі, – з притиском сказав він.

– Благодарствую, употреблю со времінєм.

– Нєт, січас. Нє обіжайтє нас, отєц.

Кошлатий старий звично взяв чарку, випив, обтер вуса і глянув довкола.

– Но сотрапєзнікі нє вкусілі, – мляво зауважив він і знову звернувся до Катерини: – Я вам скажу по сєкрету… – він знову перейшов на шепіт, а по обличчю племінниці розповзлися рожеві плями.

– Та, Вася, сучий син, – раптом озвався Ромка, що досі заціпеніло сидів мовчки. – Ти не маєш совісті. Чого ти не хочеш провідать маму? Я за тебе візьмусь, бо уважаю твою маму.

Я підсунув до нього миску із салатом.

 – Не нада. Твоя мама… з-золота жен-щина…

Відхилився і сонно застиг, вдивляючись у туманні видива перед собою, що їх продуктивно витворював його скручений алкоголем мозок.

Броня стояла біля тітки Мані, і та жалісливо дивилась на неї.

– Намучилась, Броню?

Броня відповіла болісною усмішкою. І тут Жорина мати скрикнула:

– Я нє могу. Мнє плохо. Жора, ти відіш? Она смєйоца. Жора, вивєді мєня, я нє видєржу. В такую мінуту…

Жора скочив на ноги.

– Я скажу, я всьо скажу! – крикнув через стіл. – Я хоть і нє любіл покойніка, но нє могу молчать. Гдє твоя совєсть? Нєдавно ти плакала, а нє успєлі похороніть, і ти смєйося. Мама, пайдьомтє!

За столами зринув гамір. Броня зблідла і німотно споглядала чоловіка.

– Іди! – вигукнула вона тонким голосом і затрусилася, плачучи.

Ядвіга Францівна, підтримувана сином, вибиралася до виходу і все ворушила перекислими губами, а Жора, набурмосений і гнівний, наставляв до неї вухо, щоб краще чути.

– Я йому, обіяснику, по шиї дам! – стрепенувся Андрій. – Я знав, що він вчворить фокус.

– Не чіпай, не зв’язуйся! – втихомилювали його.

Всі дивилися вслід старій, а та вже була біля дверей. Обличчя в неї тремтіло дрібним дрожем.

– Я не піду додому, не вернуся до них! – хлипала Броня, а мати підтримувала її, дивлячись на дочку практично і недовірливо.

Заспокоївшись, товариство ще трохи попоїло, і за столом залягли злагода та прихильність. Сутінкова пора навертала до бесіди про життя.

– Мир… спокій… і більше нічого не тра, – проказав службовець Кузя, і всі ствердно захитали головами.

– Вас-сь… не приходиш… до мами, – почув я, але коли спостеріг Ромку, той уже замкнувся в собі і спав із напіврозплющеними очима.

Гомоніли між собою, згадуючи дядька Миколу, такого ж, як і вони, з такою ж долею. Поволі підводилися і виходили на темне подвір’я. Дехто сідав на широких дерев’яних сходках і продовжував розмову. Ми з Дмитром стали осторонь. Зараз не існувало між нами різниці, – був такий же вечір, як і в дитинстві, коли ми грались на цьому подвір”ї в жмурки або сиділи на сходках, розказуючи один одному всякі страшні історії. З палісадника ширилися пахощі квітів, ніч турботливо огорнула стомлену землю, люди проймалися спільним настроєм, а я на мить втратив відчуття реальності, бо здалося, що ось зараз на подвір’я зайде дядько Микола з вудкою і низкою вловленої риби, віддасть рибу жінці, прилаштує вудку до піддашшя сараю і підсяде до гурту…

Сьогодні в мої спогади про дядька долучився настрій, якого не відчував більше ніхто. Був він одним із моїх учителів, і, крім професії, я перейняв від нього просту, але правдиву трудівничу мораль. Цього не забуду ніколи.

Десь зовсім поруч крилася в пітьмі вічність; такі вечори будуть і наступного року і багато років згодом, і діти на цьому подвір’ї, так само, як колись ми з Дмитром, бігатимуть навколо будинку та поміж сараями, граючись у жмурки.

Андрій утомлено стояв осторонь. Підняв важку руку і витер піт із чола.

– Отєц, ви здєсь? – покликав він.

А ніч і собі озивалася згадкою про дядька Миколу, який просто собі жив, втішався звичайними радощами і для якого вже вирішилася болюча загадка людського буття.

 

 

Євген Концевич

(1935-2010)

 

СУПЕРНИЦІ

 

Ніби й не думалось про цей телефонний дзвінок, а щось зависло над душею й ні про що інше думати не Давало – як тріска, що застрягла поміж зубів: і не болить по-справжньому, і терпіти не можна.

Підняла трубку, як з маку вискочив шурхотливий голос:

– Ви після роботи відразу додому чи сьогодні ще десь затримаєтесь?

– Ні, певне, відразу піду додому, – механічно прохопилась, – а з ким, власне, маю честь?

– Ми з вами ще не знайомі.

– Ви, очевидно, не туди  потрапили, – трохи роздратовано сказала вона й хотіла покласти трубку, але та встигла ще запитати:

      – Лідія Федорівна?

       – Так.

      – Значить, потрапила за адресою. – І короткі три­вожні гудки.

    І Лідія теж поклала трубку.

    – Комусь нема чого робити…— вирішила і швид­ко набрала номер домашнього телефону, проте до ньо­го ніхто не підходив. Очікуючи, знервувалась навіть. Аж нарешті ледь захриплий доччин голос, такий бу­ває в неї зі сну, невдоволено посипався з потріском у слухавку:

      – Ма, що ти? Що тра?

      – Я, я, – підтвердила Лідія, – у тебе все гаразд?

      – В нормі, а що?.. Ти Вадима чекаєш? Його не було й, по-моєму, сьогодні ще не дзвонив…

      – Ні, я не про нього. В тебе… нічого не трапилось?

      –А що зі мною має трапитися? – дочка явно зо сну.

      – Та нічого, ти спала, я тебе розбудила? – лагід­но запитала Лідія.

      – Я вже впоралася з уроками і тепер музикою займаюся.  

      – Аж сюди чути. – Лідія вже іронізує: від доч­чиного голосу їй стає затишніше на душі, але вона на­казує майже суворо: – Дивись мені, не запізнись, бо ти й на другу зміну примудришся заспати…

      – Я не сплю! – дражниться дочка материними словами і на тому рве розмову.

      Лідія досадливо прицмокує, але щем притлумується і майже щезає: у дочки все гаразд. А в обід зателефонував Вадим.

      – Лише на одну хвилину, – відразу застеріг він, – що в тебе?

      – А що?..

         – Я питаю, в тебе все гаразд? – притиснув він голосніше і замовк.

І вона здригнулась у тоскному передчутті: ці ж слова не то сама комусь говорила, не то вже від когось чула.

– А що зі мною має скоїтись?! – голос чомусь охрип.

– Та нічого… нічого особливого, – метушаться його слова й знову щезають.

– Чого ти мовчиш?

– Я не мовчу, я говорю. – Він знову замовк, наче провалився в прірву. – Вчора моя нахвалялася добратися до тебе…

– Що-о?!!

Той жар, що мить тому вливався в Лідію з його ледве стримуваного дихання, опинився тепер десь долі й підступно пішов на неї знизу, млосно плавлячи й розмиваючи твердь її ніг.

– Ну… розумієш, вона хоче зустрітися… тобто познайомитися з тобою… – прагнув щось пояснити він.

У Лідії вистачило сил вхопитися рукою за стілець і підтягнути його ближче до себе.

– Звідки твоя знає про мене: спромоглася вимовити.

– Та нічого вона не знає, – надривався Вадимів голос, – вона тільки вдає, що всевідуща, а насправді – ні бум-бум, нічого певного не знає… ти тільки не панікуй, головне тепер для нас – спокій і витримка, розумієш?

Завжди такий обережний, Вадим сьогодні вийшов у ефір «відкритим кодом».  

      – Власне, це не телефонна розмова, я лише хотів тебе попередити. Завтра буду в тебе, і все обміркуємо й зважимо разом, а якщо й справді вона сьогодні присунеться   до   тебе – тримай   себе в руках, і все, з чим вона напиратиме. – Не визнавай, лише нашо­го знайомства не заперечуй, познайомились в круїзі, ясно? Мало з ким можна познайомитися в круїзі… вона нічого певного не знає… зрозуміла? Так тре­ба, так треба тепер, а там… все буде гаразд, пам’я­тай – я люблю тебе, я люблю тебе…

    Наганяючи одне одного, його слова метушилися дужче й дужче, а до Лідії дотікали обважнілі й мля­ві, уповільнено скапуючи на дно її скаламученої сві­домості.

    – Чого ти мовчиш?!—Він майже горлав у трубку.

       – Я не мовчу — я слухаю…

       – Та не лякайся ти, – благально просив Вадим, очевидячки пошкодувавши, що взагалі зателефонував їй сьогодні, – не бійся, може, то пуста погроза для того, щоб настрахати нас, пуста нахвалячка, вона ж і сама не відважиться.

  Лідія вже й не дослухалася до його слів, він же довбав словами настирно, як дятел, в одну точку:

       – Заспокойся, візьми себе в руки, може, вона ще й не припреться, головне – не бійся, не бійся, й не панікуй, я завтра буду в тебе, зустрінемося й усе обмізкуємо… люблю тебе – пам’ятай! Цьом! Цьом!!

   Відчуваючи в голові продовбину, кволо, але з по­легкістю дзьобнула й Лідія в трубку їхнім традицій­ним прощальним паролем:

       – Цьом…

    Таки не треба боятися. Хоча це й не полохлива паніка зненацька застуканого – то, скоріше, остов­піння перед здійсненням давно очікуваного, немину­чого.

 – Бо від того пам’ятного побачення, того дивного вечора, коли хитався круїзний лайнер, а навколо скрізь колихався розхвильований блакитний обшир, і вона, розкута, чиста й вільна, зринала в цьому завзятому гойданні, мов на крилах птах, – вже тоді, того дивного вечора, вона раптом – аж сплющилась! – ударилась об власну ж думку, таку важку, таку жахливо недоречну тоді думку про неї, навіть не про неї – про неминучу зустріч з нею, з його законною.

«Ні, це ж треба…» – і Лідія тоді вголос засміялася недобрим сміхом.

Вадим здивовано завмер:

– Ти що?

 – Від щастя… – мов, з позасвіття видихнула вона неправду, але осмути в очах так і не подужала приховати.

 І потім… потім, потім вже… та чавунна баба — думка про зустріч з нею, його законною, обривала їй жили в найнемислиміші моменти…

І лише один раз, і теж уже потім, запитала:

– Яка ж вона в тебе?

По довгому мовчанні він скрушно захитав головою:

– Вона піде на все, аби не відпустити мене від себе…

З фото на Лідію дивилось таке обличчя, від якого й справді можна було чекати чого завгодно… І сини його не сподобалися Лідії: були, як викапані, такі схожі обидва на матір свою… «Мають бути щасливі», – подумалось їй тоді, здається, й Вадимові сказала про це, хоч потім воліла за краще й собі ніколи не згадувати про цю однолику трійцю не тільки вголос, а й подумки…

А різні найнеймовірніші історії про здибанки двох розлютованих суперниць наповзали до голови з усіх усюд, мов вужі.

Сьогодні ж, сьогодні…

Після роботи опинилася на вулиці серед рухливого глуму людей, якийсь час ще опиралася нападові напруженої підозрілості й жахливих думок про різні можливі засідки хитрої й мстивої суперниці, та біля  своєї тролейбусної зупинки перебігла  раптом косо вулицю й сіла це в той тролейбус, що возив її щодня додому, а в той, який ішов зараз у зовсім протилежний бік.

З відстанню, що набирав її тролейбус, відпливало трохи від душі, відкочувалася важка хвиля гнітючої сторожкості й підозрілості: хто ж. то додумається чатувати на неї в зовсім протилежному кінці від її щоденного шляху, навіть випорснула якась зловтішна радість на ту вдалу свою хитрість.

Їхала довго-довго, але відплив той далеко не пішов, тролейбус зупинявся, знову рушав, люди заходили й виходили, а вона прикипіла поглядом до входу і здригалась майже на кожному новому обличчі, а як побачила, що наближається своєю ж вулицею до свого ж будинку, тільки з іншого, протилежного боку, здригнулась від божевільного ляку.

Хоч це було всього тільки простеньке відкриття: тролейбуси ходять замкнутим колом, і в який би не їхали бік, завжди привезуть додому.

Х-ха-ха!.. Вона ж це знала й раніше, тепер лише перевірила на спробу втекти подалі од власної домівки.

Зійшла з тролейбуса, і гіркий сміх розривав груди до сліз, стала шукати хусточку, а з нею дістала господарські сіточки і згадала, що треба ще зайти в магазин, навіть звеселіла, бо не додому йти: саме там може бути найстрашніша засідка на неї…

Побачила її відразу, тільки-но завернула на доріжку до свого під’їзду, вона самотньо сиділа на лавочці біля вхідних східців і теж відразу помітила Лідію. Лідія вмить те відчула, і твердь ніг знову, як тоді, за телефонним апаратом, розм’якла й пішла доверху млосно-гарячою хитавицею, а в вухах, в очах, в голові оглушливо посипався червонясто-плямистий потік шипучого піску…

Вхопитися не було за що, і Лідія, зціпивши кула­ки на ручках господарських сумок, що гирями почіп­лялися на її руки, неймовірним зусиллям приструнила саму себе і, як іграшковий солдатик, рішуче покарбу­вала дерев’яними ногами тверді кроки, наближаючись до лавочки, яку неможливо було оминути, входячи до їхнього під’їзду.

Лідія байдуже одвела погляд вбік, але добре бачи­ла, як вона підвелася назустріч, і коли порівнялися, почула трохи різкий, як на її слух, голос: 

      –  Здрастуйте, Лідіє Федорівно…

      – Здрастуйте,— випустила з уст Лідія, зовсім не дивлячись на неї і водночас бачачи її всю: рівну, як вистругану з палиці, високу й холодну, в плащі піщаного кольору з пелериною і в такому ж жовтаво­му капелюшку з вуалеткою, за якою, як мушки в па­вутинні, билися її сумовито-безнадійні чорні очі.

      –  Не пізнаєте мене? –  ніби з подивом запитала вона.

      – Я вас не знаю й, здається, ніколи не мала чес­ті знати… –  відповіла Лідія на ходу, але змушена бу­ла зупинитися й прямо глянути їй в обличчя.

  І вона ледь-ледь повела вуста в посмішку, а Лі­дія, вражена безкровністю її губ, подумала: «Та во­на ж стара, як світ… аж мохом взялася». їй чомусь страшенно захотілось поглянути на себе в дзер­кало.

      – Я Вадимова дружина, –  мовила жінка швидко й додала, розтягнувши, як Лідії видалось, останнє слово, – законна…

      – Якого Вадима? –  з робленою байдужістю запи­тала Лідія і відразу ж пошкодувала про те.

      – Все того ж самого… – хитнула вона головою й відверто засміялася сумовитим сміхом.

   Лідія поставила свою ношу на землю, звільняючи собі руки.   «Якщо вона кинеться на   мене, то так турну, що вся розсиплеться на порох», – войовниче подумала й, затамувавши віддих, озирнулася довкруж.

За вкопаним у землю столом, на якому доміношники вічно товчуть «козла», тепер мовчки сиділи якісь п’яні типи з понурими поглядами, а сімдесяти­літній Тадей Іванович з шістнадцятої квартири стри­бав на одній нозі з заплющеними очима, силкуючись потрапити в квадратики класиків, які білою крейдою на чорному асфальті накреслила його внучка Софійка, вона ж на кожний дідів скок радісно вигукувала:

    – Мак! Мак!

    «Оці понурі за козлятним столом, видно, її підпоє­на підмога», –  з приморозком в грудях вирішила со­бі Лідія, а вголос бадьоро запитала:

      – Ви до мене? І маєте якусь справу?

      – О, так-так! – похапцем підтвердила вона з тим же відвертим смішком. –  Але це довга розмова.

      – Тоді, будь ласка, ходімо до моєї хати, –  не стрічаючись з нею поглядом, запропонувала Лідія, сама не тямлячи, навіщо це робить.

Вхопилася за ручки сумок і рушила, залишивши її за собою, та за неґречність таку поплатилася вже в під’їзді: насіло на спину відчуття, що супроводжу­ється вона конвоєм, як злочинець. Перші кроки ще присікувалася до самої себе: «Навіщо я її запросила, хто мене смикав за язика?.. Якщо вже скандал – то хай краще на вулиці, може, хтось допоможе, а це сама напросилася на бешкет у власній квартирі, ще, чого доброго, ввалиться вся її підмога – та бурса п’яна, що всілася за козлятним столом, це ж – о жах, що можуть натворити…»

    Йшли мовчки, затято мовчки, кожна зі своїм.

    Знайомі вичовгані сходи, по яких роками Лідія витанцьовувала свій щоденний танець, пам’ятала трі­щину кожної сходинки, зараз стали для неї нездолан­ним кам’яним наваллям, таким  крутим,   що   важко було втримати рівновагу, а зайняті руки не могли вхопитися за бильця, на яких ще недавно, крадькома від стороннього ока, вона сама, як маленька, услід Ірені непедагогічно з’їжджала донизу… А це тупцяла, як не своїми ногами, не відаючи, куди й навіщо йде чу­жим, безконечним і безпросвітним лабіринтом, подіб­ним до тюремного коридора, а за спиною ще й цей конвоїр…

Та зненацька зблиснув їй несподіваний просвіток і підтвердив, що піднімається вона сходами свого ж таки під’їзду до своєї ж власної квартири. Вхопилася Лідія очима за настінні знаки цього лабіринту: Валя, я ніжно люблю тебе до восьмого березня включно: Рая + Митя=? А в дужках – (Рая – видра, Митя – щур) та інші туалетно-поетичні, хулігансько-витончені рядки, від яких її завжди нудило і з якими вона вела нещадну війну фарбою й щітками, а зараз по них впізнала рідні стіни… Ноги пішли жвавіше.

Ступила на площадку свого поверху, і в очі впа­ло: ТЬОТЯ ЛІДА+ДЯДЯ ВАДЯ= і зображен­ня пронизаного стрілкою серця. Все це чиясь не зов­сім тверда рука рожевою крейдою на чорному дермантині її дверей намалювала великими літерами, як закличне гасло.

Перше, на чому зачепилась вражена Лідина ува­га – серце, намальоване догори дригом і подібне скоріше на тлустий силует джинсових округлостей, ніж на всім відомий символічний силует закоханос­ті, а наступної ж миті – Лідія похолола: зараз те гасло читатиме її конвоїр.

А вона вже тут як тут, стояла поруч і знай собі відверто посміхалася, не зводячи погляду з дверей. Лідія безсило поставила на підлогу свої сумки. «Що ж, хай читає…» – зловтішно посміхнулася в душі, а поки діставала й вславляла в замок ключа, розгаду­вала: «Невже це витівка тієї сопливої нишпорки, Софійки… але ж крейда в неї біла…» І вже, як ввійшли з передпокою до світлиці, спало на думку Лідії зовсім інше: «Могла ж і вона це зробити!.. Чатувала тут цілісінький день, та, звичайно ж, вона!» Лідія зиркнула на її пальці, бліді й сухі, з яскраво-червоним манікюром, слідів рожевої крейди вони не зберегли.

– Роздягайтеся, будь ласка, – силувано входила Лідія в роль гостинної господині.

А сама тим часом заметушилась коло іншого: побігла на кухню, взяла ганчірку, над раковиною змочила її водою і, не зачиняючи дверей, заходилася змивати хутенько з чорного дерматину рожеве серце, проткнуте тупорилою стрілою, і лише по тій роботі звернулася знову до неї:

– Що ви стоїте, роздягайтеся, будь ласка, сідайте, я чаю зараз приготую…

Виходила якась така фальшива, така вимушена гра, у всякому разі, з її, Лідиного, боку, така вимучена гра, що хотілося провалитися ліпше крізь землю, ніж отак лицедіяти.

– Та не діти ж ми з вами – не чаї прийшла я до вас розпивати, – невесело зітхнула вона, не зрушивши з місця.

– А що – вікна бити?

– Та… як сказати – високо, до п’ятого поверху рогачами не сягнути, та й де тепер рогачів дістанеш… Хоч скла було б чималенько… – повела вона по сервантних полицях, заставлених кришталевим посудом.

На найвиднішому місці там стояла ваза з богемського скла – останній Вадимів подарунок з Чехословаччини, а вона відверто затрималась на тій вазі, і Лідія вкрай знітилась: «Невже й про подарунок цей пронюхала?..»

– Красива… нічого    не скажеш,— прицмокнула вона, – у мене така теж є.

А в під’їзд, чутно було, ввалилась якась, юрба, кро­ки бухкали, наче ціле військо ішло маршем. «її під­мога, – завмерла Лідія, – зараз, вщент рознесуть тут все на світі… в міліцію подзвонити?»

 Наблизившись до вікна, вона крадькома кинула по­гляд униз: за столом «козлятників» – ні душі, лише старий Тадей Іванович з шістнадцятої квартири, ви­лискуючи голим тім’ям, все ще стрибав на одній нозі в крейдяних квадратиках перед своєю внучкою.

 А військо те моторошне, понуро гупаючи, наближа­лось, наближалось, наближалось… І вмить – щезло те гупання, як провалилося чи, може, зависло де. Лідія аж шию втягнула в плечі, мов чекала, що впа­де воно їй зараз на голову.

  Мовчання розтягувалося, як липка, бутлява гума, та нарешті розірвалося її запитанням:

      – Ви давно одна?

  Лідія не відразу втямила, про що її запитують.

      – А-а… давно, а що?

      – Та нічого.

      – Я сама вигнала свого законного, – з несподіва­ним гордим викликом, незбагненним і для самої се­бе, виголосила Лідія.

      – Бог, коли хоче вкарати красиву жінку, – дає їй розум… – тихо, по-пастирському говорить вона, неначе розмовляє зі своєю давньою приятелькою.

А Лідія не розуміє, глузує вона з неї чи щиро говорить, але приятельсько-пастирському тону не ві­рить, саме він її нестерпно дратує: «До чого це вона так гарненько тне, казала б, чого прийшла, і виміталася, бракувало, щоб обох нас зараз тут за­стала Ірена…»

Але в усьому й справді було щось від якогось на­слання: тільки-но Лідія подумала про дочку – Ірена вже теленькнула дверним дзвінком, так вона завжди «салютує» про свій прихід, має при собі ключ чи ні.

Лідії знову пішов на очі плямистий шипучий по­тік піску, а з ним попливли ноги, стало душно до ну­доти – виявляється, з нею сьогодні відбулося ще не найстрашніше… «Тільки не це, не це… не для Ірени це видовище…» – молитовно нуртувала думка й за­ступила їй усі тривоги і бажання.

   Вона кинулась дочці назустріч і в передпокої со­бою загородила їй дорогу:

       – Ти так рано?

       – Ра-а-но! – здивувалася дочка й з глузливим співчуттям поцікавилася: – У тебе Вадим?

 «Цить! Цить!!» – мало не закричала Лідія, але тільки зблиснула на дочку очима і скривилася, як від нестерпного болю.

      – Хто там у тебе?.. – не пускала свого Ірена.

      – Гм… розумієш, колега, колега моя, – пошепки каже Лідія, вимушена пропустити дочку і готова вже до всього найстрашнішого…

   А Ірена, вітаючись з гостею, знову невимушено дивується:

      – Ви мамина колега, а я вас досі ніколи не бачи­ла і не знаю…

      – Так-так, ми з твоєю мамою колеги, – погоджу­ється гостя, а дивиться на Лідію, ще й звеселіло при­мовляє: – колеги, колеги, колеги-колежанки, як ка­же одна моя колега.

   Лідії ж видається, що чорні очі з-за гратів вуалетки спалять її зараз вогнем лютої ненависті.

    «От і все, починається…»— встигає подумати Лі­дія, але вона вибиває ту думку кволими словами:

      –Я, Лідіє Федорівно, вже йтиму.

      – Що ви сказали?

      – Кажу, що вже мені пора…

      – Еге ж, так, так, – залепетала Лідія.

     А дочка, вертячи голівкою, перекинула поглядом з гості на матір:

  – Я перебила вам? Може, заважаю – тоді я ще погуляю.

  – Ні, ні… – майже в унісон вигукують обидві жінки, і вона швидко йде до виходу.

  – Я вас проведу… – Лідія ледве встигає забігти наперед і відчинити двері.

  – Ні, ні, – твердо заперечує вона.

 – Ви ж поговорити хотіли.

 І вона вже на площадці наче спіткнулась об ті слова — зупинилась і мовчки, спиною до Лідії стояла довго, а Лідія за своїм прожогом чекала непорушно, і вона нарешті хрипко обізвалась, не повертаючи голови:

 – Коли я збиралася до вас, а, повірте, відважитись на це було мені не так просто, – я багато, можливо, занадто багато приготувала вам слів, а побачила вас – і скажу  вам лише одне: я не боюся вас.

 І сама рушила на сходи, так і не оглянувшись назад.

 

 

Анатолій Дімаров

(1922-2014)

 

САГА ПРО ДЖОЯ

 

І

Ти пам’ятаєш, друзяко, своє далеке дитинство?

Коли ти, одірваний жорстоко від мамки, плакав невтішно, шукаючи цицьку губами.

Коли тихенько поскімлював, пригадуючи її ніжний язик, що так любовно тебе вилизував.

Пам’ятаєш?

А юність свою? 

Коли кров грала у жилах, і весь світ слався під ноги…

Пам’ятаєш луг широчезний з озерцями-блюдечками, куди ми припливли за печерицями: я, дружина і ти? Пливли вузенькою річкою, що впадала в Сулу, і ти щоразу поривався стрибнути у жабуриння, в зело, у ряску – за водяними курочками, що безстрашно бігали поруч, а я, веслуючи, гукав до дружини, щоб тримала за вуха. Бо тебе за вуха лиш можна і вдержати, такі вони були довжелецькі. Пам’ятаєш, як ти стрибонув уже на берег і помчав, помчав, замалим не в повітря злітаючи, і вуха твої аж палахкотіли на сонці, а озерця вибризкувались на зелену травицю… І дзвеніла під тобою земля, і перелякано розліталась вся ота нечисть, що чаїлась в траві… Ти літав, не знаючи втоми, і юна кров кипіла в жилах твоїх, і очі горіли од захвату.

І потім ти хлебтав воду і не міг нахлебтатись…

Гай-гай, коли все те було і куди воно поділося! Час, братухо, така штука химерна, що ні зупинити його, ні повернути. Не встигнеш оглянутись, а вже й по життю…

Хіба ще лишаються спогади…

Та не дивись ти на мене своїми очима космічними, не виймай мою душу! Я тужу за тими днями благословенним не менше од тебе.

І пригадую… Пригадую… Пригадую…

Пам’ятаєш Омельківну? Як вона ледь сонця ногами не збила?

Воно аж сахнулося, сонце, налякане до смерті. І добре, що не дременуло, не сховалось за обрієм, а то що б ми робили у темряві?

Що б робили оті дивовижні істоти, які оточили тебе, од захвату охкаючи? У тебе ж лиш голова витикалася з кулька целофанового, тобі дуже хотілось пі-пі, але ти ніяк не міг задню ніжку задерти, бо отой, що тебе вніс до двору, притискав тебе до грудей, так, наче боявся впустити. Земля ж ген-ген унизу, аж в голові паморочиться!.. Ти дивився на них, не розуміючи, чому вони всі такі збуджені й так кричать, адже ж їм не хотілось пі-пі, бо не задирали ноги. А вони, перебиваючи одне одного, по черзі гладили тебе по голівці і згадували якісь гроші, ще про них отой, який тримав тебе на руках, сказав гордовито:

– Я за нього п’ятсот карбованців одвалив!

– Аж п’ятсот! — сплеснула руками ота, у фартушкові.

– Це спанієль. Чистокровний. З паспортом.

– Отаке мале – і вже з паспортом!

– Вигорнув усі до копієчки гроші! – поскаржилась та, що їхала разом із вами в машині. Всю дорогу тримала тебе на руках. Час від часу цілуючи в лобика. Що таке гроші, ти не знав. Не доводилось нюхати.

– Як же його ви назвали?

– Джой. По-англійському – радість.

Зачувши слово «Джой», ти ворухнув хвостиком. Уже затямив, що це твоє ім’я. Добре, що хвіст коротенький, рухається вільно в кулькові…

Але коли ж його спустять додолу? Невже вони не догадуються, як він хоче пі-пі?

Врешті догадались, спустили.

Він одразу ж задер задню ніжку, і очі його були при цьому серйозні, як у професора, що розгадував якусь світову таємницю.

Підійшла ще одна, теж у фартушкові, і фартушок той пахнув дуже смачно, хоч Джой як не принюхувався, так і не міг втямити, чим же.

– Ой, який красивенний! Як його величати?

– Джоєм. Це спанієль. На качок полюватимем.

– Джойчику, ти будеш бабу провідувати? Будеш, ге?

Джой ворухнув хвостиком ввічливо: буде.

– А я тебе молочком пригощатиму.

Джоїв хвостик замиготів, закрутився. Адже мова йшла про молоко. Материнське. Од якого йому так важко одвикати. Він ще не знав, що це — молоко од корови. Страшної істоти рогатої, зростом до неба, яку він щоразу обгавкуватиме, за парканом ховаючись.

Омельківна (так звали оту з смачним фартухом)… Омельківна стала щось говорити: Джой зрозумів, що це – не до нього.

Ворухнув хвостиком, пробачаючись на всяк випадок, пішов у траву, обнюхуючи кожен сантиметр.

Було дуже жарко. Ні війне, ні шелесне. Джой побродив-побродив та й вирішив сховатися в тінь. Найгустіша тінь була позаду Омельківни. Він під її ногами і влігся.

І тут Омельківна стала прощатися. Одступила, перечепилась об Джоя та й задерла ноги до неба.

– А щоб ти здох!

Пішла, охкаючи, а Джой все ще сидів, ображений: мало того, що ледь не задушили, так ще й смерті йому побажали!

 

II

 

А пам’ятаєш свою першу гадюку?

Не вужа, вуж – безборонна тваринка, тільки й того, що сичить, обороняючись, а справжню отруйну гадюку.

Як ти розігнався в кущі, та й налетів на гадюку Що, скрутившись пружиною, метнулася тобі назустріч голівкою-списом.

Інстинкт тобі підказав, що тварина ця дуже небезпечна. Далекі пращури, про яких ти навіть гадки не мав… пращури, що їх жалили в свій час отруйні гадюки, враз озвалися застережними голосами: не підходь! Тримайся подалі!

Але поклик мисливця залунав у тобі: це — здобич. Яку ти мусиш узяти.

Не впусти!.. Не взівай!

Він, цей поклик могутній, помножений на тисячолітній досвід пращурів, підказав тобі, як треба діяти.

Ти став гавкати. Шерсть на загривку наїжачилась грізно, очі налилися люттю. Гавкаючи, ти став імітувати, що ось зараз вчепишся в змію іклами. Наскакував, зберігаючи, однак, безпечну дистанцію. Щоб смертельне жало тебе не дістало.

Змія раз по раз викидала гострого списа в твій бік, змія все лютіше сичала, крижані очі її дихали смертю.

А ти заходився довкруж неї кружляти. Кружляти і гавкати.

Кружляти як вихор, аж у тебе змія замиготіла в очах.

У гадюки теж голова пішла обертом од твого кружляння шаленого, вона стала все частіш помилятися, викидаючи списа у порожнечу.

Ось черговий невдалий кидок, гадюка на мить підставила шию.

«Вперед!» – команда мисливця.

Ти метнувся вперед, учепився іклами в потилицю. Пружний тулуб гадюки вмить обплів твою ногу, і ти, напружившись, щоб не впасти, перехопив тулуб нижче, став люто тіпати ворога.

Хруснув хребет, змія враз обм’якла, безсило повисла в зубах.

Випустив з пащі, одскочив: змія не ворушилася.

Не хотілося їсти, бо ти добряче поснідав. Подумав-подумав, прислуховуючись до шлунка переповненого: ні, краще сховати.

Нагорнув носом землю ще й листям присипав. Погавкав сердито на ворона, що кружляв над головою: «Це моя здобич!»

Задер ніжку, місце помітив, побіг. Ти й досі облизуєшся, згадуючи смак перемоги.

Ну й довгий же в тебе, діду, язик – очі можеш дістати!

Пригадуєш, як ми вмирали од сміху, коли мій внук узяв та й намазав тобі медом носа? З низу аж до верху. Сантиметрів десять, якщо не більше. І як ти заходився того носа облизувати. Язик запросто діставав аж до лоба, навіть в очі залазив, ти очманіло тряс головою, а ми сміялись до сліз.

Онук ще побіг по мед, але дружина пригрозила і йому носа медом намазати:

– Годі над твариною знущатись!

А ти, блаженна душа, і не подумав образитись. Весело гавкав невдовзі, за внуком ганяючись.

Ти знаєш, про що я часто думав, на тебе дивлячись? Що Бог сотворив отаких, як ти, псин спеціально для того, щоб продемонструвати людям, як треба любить своїх ближніх.

Всіх без винятку.

Хто б до нас не прийшов, ти його зустрічаєш як найдорожчого родича. Од твого гавкоту аж вікна бряжчать: та погляньте, погляньте, хто до нас завітав! Ти ладен його обіймати за ноги, а якщо й пощастить –  то й поцілувати у вухо. У губи – ні, бо мало чим може смердіти із рота! Тютюновим димом, горілкою чи іншою бридотою. Й, окрім того, мало якої нечисті можна од людей набратися.

А так – лизь-лизь у вухо.

Так ти любиш людей…

Гадюк же не любиш.

Ну, гаразд, з гадюччям все ясно. Все ясно з гадюками. Тепер ти їх і очі заплющивши, упізнаєш, зміюк.

 

III

 

А вчительку? Не забув свою першу вчительку? Училку, як кажуть деякі комп’ютеризовані підлітки.

Гарчить, що не забув.

Та й де ж забути той перший і останній урок!

Училка… Тьху, й до мене приліпилось це слово паскудне!.. Учителька була така красивенна, як сказала б Омельківна, що ти так і прикипів до неї очима. Довго принюхувався, аж чорний п’ятачок ворушився, підкрадаючись все ближче і ближче, а вона не звертала жоднісінької уваги на тебе. Ворушила сріблястими крильцями, вигиналась кокетливо станом, з-під спіднички, помережаної яскравими смугами, витикався симпатичний задочок.

І тобі захотілося задок той лизнути.

Спершу понюхав. Задок пахнув медом. Солодким-солодким.

Гавкнув питально, учителька – нуль уваги на тебе.

Тоді ти обережненько ткнувся носом в задок.

Й одлетів. Й перевернувся на спину.

І завищав на весь світ пронизливим собачим плачем.

А ви б не вищали, коли б вас у кінчик носа вжалила зненацька оса?

На вискіт той, що долітав аж до неба, повилітали з хати хто тільки був.

Допитувалися, що з тобою, хто тебе скривдив, а ти вищав і щосили трусив головою. І ніс твій все більше наливався вогнем.

– Бджола, мабуть, вкусила, – сказав син.

– Ні, скорше оса… Або шершень… Від бджоли жало лишилося б.

Син одразу ж погодився, що таки оса… а то й шершень. А тобі

од цього не стало легше. Ніс став важкий, наче гиря, і ти не знав, куди з отим носом поткнутись….

З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!

Бодай вони всі передохли!

Це ти навчився в Омельківни – лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.

Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.

Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.

Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить… І погрожує віником. «Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!..»

І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником…

Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.

Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано, – завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.

Або оте: «Не наскакуй!», що луна повсякчас.

А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?

Що він не зробить – все не так, все не по-їхньому.

От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.

Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: «Ось глянь, як тебе обдурили!»

Крику було – не доведи Господи і помилуй!..

Ти важко зітхаєш… Ти заплющуєш очі… Ти поринаєш в дрімоту… Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.

 

IV

 

Наступного року ти появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп’ятеро куці- ші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.

Не впізнавали ми Джоя.

Привезли курчат – косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам’ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі – всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме – упіймає й придушить.

А не лізь у мій двір!

Саме – «мій». Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.

З раннього ранку, вискочивши з хати, обов’язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого.

У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж – мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.

Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: «Жив!.. Жив!..» – коли Христос помирав.

Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся – із шкіри вискакував.

Ну, а постійний ворог – їжак, бродяга безрідний – до істерики Джоя доводив.

Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував – не помагало нічого. Як ніч – так і в дворі.

І кожного ранку – безплатний концерт. Поп-музика – оглухнути можна.

Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою, – не помагало нічого.

Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.

Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.

– Джой, фу!

Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя – замалим мені у обличчя не летить.

– Вилазь, Джой!

Нуль уваги.

Ну, зажди ж, паразите!

Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.

Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.

«У тебе совість є?» – «А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!»

Залажу до ями, пробую взять їжака. «Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю – рятую!» Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.

Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.

Знаходить.

І знову концерт. На весь хутір. Хочеш – вуха затикай, хочеш – слухай.

Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) – котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.

Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають – завтра посмажимо.

А вранці – шиферина на землі і карасика жодного.

А залишиш у дворі молоко – як не вип’є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну.

І почалося…

Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько «вмивався», а Джой голос зривав.

– Сходи прожени! – стогнала дружина. – У мене й голова незабаром розвалиться.

Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:

– Та прив’яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!

«Кота свого прив’яжіть!» – ледь не виривалося в мене.

Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?

Спробуйте!

Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається – нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.

–Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!

Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки – відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.

Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм…

Я вже згадував, що у Джоя бас, як у Шаляпіна. Або ще точніше – як у лева розлюченого. Хто його не вгледить – до землі присяде од страху.

Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.

З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай – з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?

І ось вона, хвилина очікувана!

Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто наліта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться. Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.

А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.

– Ну що, з’їв? – кепкую з Джоя.

Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.

А от телиця…

Телиця – то вже всерйоз.

Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.

А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб – і хазяйка устриб.

– Руки пообривала! – скаржилась щоразу хазяйка.

Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці – лякатися.

Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця – ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.

Порівнялися, і тут починається цирк.

Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею – сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.

– Припніть свого чорта! – гукала не раз, телицю виводячи.

А «чорт» вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається…

– Що, Джой, було діло?

Джой тільки зітхає…

 

V

 

А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.

– Толю, їсти! – гукає дружина.

Джой зривається, біжить поперед мене.

Якось дружина покликала – я не почув.

Улетів Джой! «Гав-гав! – їсти ж он кличуть!»

Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.

Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов’язково вкладеться в них у ногах.

Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.

– Проженіть, бо спати не дасть.

– Нічого, він нам не завадить.

Джой делікатно примостився в ногах.

Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся…

А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. «Ну що там цікавого!.. Президенти… прем’єри… А з чим їх їдять?..»

Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.

Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: «Злазь!»

Я – нуль уваги.

Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.

Ліг, розвернувся. До екрана задком. «А що там цікавого!»

А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.

Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.

«Грабіжники!.. Курей крадуть!..»

Прихопив і сокиру, побіг, присвічуючи електричним ліхтариком. За сіткою металися кури. Ґвалт стояв такий, що аж у вухах лящало. Лиш півень не рухався – харчав, наче вішальник. І під ним щось ворушилося. Щось темне й невиразне.

А Джой налітав на дверцята, аж сітка стогнала.

Одімкнув дверцята:

– Джой, фас!

Джой блискавкою метнувся до півня.

Коли я ускочив слідом, Джой тіпав у зубах якийсь чорний кавалок.

Ще тіпнув кілька разів, кинув на землю.

Я присвітив.

Фредка!

Фредка сусідова, в якої зуби як бритви. Ухопила якось сусіда за палець — пальця як не було.

Задушену фредку я поніс сусідові: хай шиє шапку чергову, тим шапкам ціни не складеш. А півня довелося прирізати. Без ноги півень не півень.

Дружина зварила півня і віддала Джоєві. У подяку за те, що він врятував решту курчат.

І ще про ганьбу, що раптово звалилася на голову Джоя.

Ганьбу, яку він пам’ятатиме до самого скону.

Все почалося з шуліки.

Шуліка, щоб йому й крила зламалися, внадився хапати наших курчат.

Одне ухопив… друге… а третє вихопив прямо з-під ніг моєї дружини.

– А ви заведіть півня, – пораяли їй. – Півень усіх шулік одганятиме.

Поїхали на ринок. Довго ходили та приглядалися. Врешті надибали: звірюка – не півень. Гребінь горить, і дзьоб наче спис.

– Продається?

– Та продаю, бо він скоро й мені повикльовує очі! Хоч у двір не виходь.

Ну, саме такого нам і треба!

Сторгувались, купили, привезли. Пустили до курячого царства.

А тут – ти в двір. Як же без тебе!

Півень, тебе вгледівши, киркнув погрозливо і метнувсь навперейми.

Зустрілись, завмерли: два гладіатори на арені римського колізею. Ти загарчав, гострі ікла демонструючи, та півень і не подумав злякатись. Націлився дзьобом гострющим прямо тобі межи очі, виставив шпори – смертельні кинджали: ану, давай, налітай!

А довкруж, глядачами, курчата. Всі до одного за півня вболівають.

Ще й горобці і ті заохочують півня: «Убий його! Вбий!»

А за тебе хто, Джою, боліє?

А ніхто!

Я й то рота роззявив, чекаючи, ану ж хто переможе.

І ти врешті не витримав: задком, задком та й забрався з арени.

Півень залопотів крилами, закукурікав переможно і гучно, курчата всі до одного заплескали в долоні, горобці понесли звістку про твою ганебну поразку, а ти поплівсь, мов прибитий.

І відтоді перед тим, як вийти у двір, виглядав обережно: а чи не стоїть півень поблизу.

 

VI

 

А це вже — про секс.

Бо що це за оповідання сучасне без сексу! Коли навіть літературні діди починають кидатися в секс, наче збоченці.

Тож і мені доведеться вдатися до сексу. Хоч Джой на мене й гарчатиме. Та в іншому разі цьому оповіданню світу не бачити.

Тож, од гріха перехрестившись, почнемо.

Джой закохався у Чапу.

Коли б Джой жив з батьками, вони йому голову прогризли б за цей крок необачний. Дамочка ж удвічі старша од Джоя, у неї діти йому однолітки.

Та любові не закажеш. Не закажеш любові!

Тож Джой і закохався у Чапу.

З раннього ранку, не поснідавши навіть (річ небувала!), летів до паркану і завмирав, даму серця визирюючи. Гукай не гукай – не обернеться навіть.

Нарешті появляється Чапа. Про це сигналізує мені Джоїв цурупалок: миготить так, що от-от відірветься. А вона іде, вдаючи, що Джоя не помічає. Як обтяжена роками дама іде, якій не до любощів.

А для кого ж тоді прилизалася? Навела манікюр-педикюр? Ще й бант червоний нав’язала на голову? Для кого?

Джой уражений на смерть тим бантом. Присідає, вихляючи тулубом, гребе землю, аж трава розлітається, а вона – нуль уваги на Джоя.

Тут не витримує серце і в мене:

– Ходім прогуляємось.

Вдягаю нашийник, чіпляю повідок. Без повідка ані кроку: лисиці полюють на курей, а люди грішили на Джоя.

Джой цупить мене, як трактор, наздоганяючи Чапу. А вона не оглянеться навіть.

Наздоганяємо врешті.

Чапа, аж тепер угледівши Джоя, поспіхом сідає на землю. Чим – самі розумієте. То вона так береже свою цноту. Джой довкруг неї – в’юном. Джой не знає, на яку і ступити. А вона на Джоя навіть не гляне. Лиш досадливо морщить кирпатого носика: «Як мені всі ви набридли!»

Кінчається тим, що Чапа зводиться і йде в конюшину. Там поселились кроти: аж чорніє од горбиків.

Як вона дізнається, під яким горбиком сидить зараз кріт, одному Богу відомо. Але щоразу безпомилково вириває крота. Вибехкує яму – по шию дорослому. А Джой сидить поруч, не зводячи з Чапи закоханого погляду.

Не знаю, чим все це скінчилося б. Джой змарнів, перевівся ні на що, лиш ребра та шкіра, таке, хоч до лікаря. Психіатра… Джой став сам на себе не схожий, під парканом гибіючи… І я вже боявся, що Джой отак і загине.

Аж тут появився класичний трикутник, що без нього не обходиться жоден письменник.

Уособлення того трикутника – Цезар вів свій родовід ще з часів Стародавнього Риму, і коли він появився на вулиці в позолоченому ошийнику ще й з медаллю на грудях… коли він гордовито мимо нашого двору пройшовся попідручки із сяючою Чапою, я зрозумів, що козирі Джоєві биті.

– Пішли, Джой… Плюнь, розітри і забудь…

Джой глянув очима померклими та й поплентав за мною, похнюпившись.

 

VII

 

Одного разу син повернувся з полювання без жодної качки. Досі – вцілив не вцілив, а Джой «вал» забезпечував. Підбере всіх підранків, усі болота обнишпорить. Аж трусився – на полювання.

Якось без нього попливли на риболовлю – доки й повернулися, проплакав під хвірткою.

А це – як одрізало.

Підпливли, з човна вилізли. Син взувся у чоботи: забрідати в болота, взяв рушницю:

– Джой, рушили!

Джой — ані з місця.

– Джой, на полювання!

Джой задком, задком та у човен. Забився під лавку, вдає, що не чує. Син спробував його витягнути за загривок – гарчить.

Одяг нашийник, силоміць поволік за собою.

Краще був би й не волік! Джой як тільки побачить, що качки налітають, так щонайвище й підскакує: «Куди ви, дурні! Не бачите смерті?»

Один крижень таки налетів, як Джой йому не сигналив. Був, мабуть, короткозорий, окуляри загубив… Та й упав ганчіркою, влучним пострілом збитий.

– Джой, апорт! – скомандував син.

Джой (а що мав робити) поліз у воду, поплив. Довго кружляв довкруж крижня в надії, що той оживе та й полетить.

– Апорт, Джой!

Знехотя підібрав мертвого птаха та й поплив до протилежного берега. Виніс, поклав на сухе і назад.

Так і не приніс синові крижня убитого.

Син поклявся більше на полювання Джоя не брати. А Джой теж поклявся. Що більше вбитої качки й до рота не візьме.

Оце, здається, і все про нашого Джоя.

Лежить поруч, не зводить з мене космічних очей: «Все пишеш?.. А навіщо?.. Кому вона потрібна, ота твоя писанина?.. Краще пішли погуляємо… Ти знаєш, яку я нірку нанюхав на схилі?.. Золото – нірка!.. Побігли?»

Побігли, друзяко, побігли. Тільки не дуже біжи, бо я щось став задихатися. Та й на тобі вже світить сивизна.

Роки… Роки, друзяко… Як скажені збігають… Не наздоженеш, не затримаєш… Незчуєшся, як і тебе зариють в отаку ж нірку, до якої ти так поспішаєш…

Тож не квапся, друзяко… Не квапся…

 

 

 

[1] Сiро-жовтий, чорно-жовтий.

[2] Професором у галицьких школах називали вчителя.

[3] Борзо — швидко.

[4] Перепудитися – злякатися.

[5] Остроки – торочки.

[6] Пофалати — пошматувати.

[7] Л у п к а — обiдрана бараняча шапка.

[8] Ц а р и н а — засіяне загороджене поле.

[9] О б о р а — загін для худоби.

[10] На піч (рум.)

[11] Танець (рум.)

[12] Брате (рум.)

[13] Дівчина (рум.)

[14] Ой!

[15] Весілля і Буковина (рум.)

[16] Стіл (рум.)

[17] Чорт (рум.)

[18] Господь (рум.)

[19] До багатого й чорт з калачем приходить, а у бідного й воли не тягнуть (рум.)

[20] Свита (рум.)

[21] До колодязя (рум.)

[22] Лист зелений безсмертника… Усі міста зі щастям… (рум.)

[23] Парубок (рум.)

[24] Вірую (лат.)

[25] Дуже добре (рум.)

[26] Боже, Боже (рум.)

[27] Любов перемагає все! (лат.)

 

Антологія  зурубіжного оповідання

ХХ-ХХІ століть

 

Зміст

 

Вільям Фолкнер Еллі

Енест Хемінгуей Десять індіанців

Артуро Услар Пєтрі Танці під барабан

Джером Девід Селінджер Чудовий день для рибки-бананки

Хуліо Кортасар Менади

Альберто Моравіа Затятий

Акутагава Рюноске Павутинка

Анрі Труайя Мармур-підробка

Людмила Петрушевська З гори

Франтішек Листопад Кролики

Карел Куна Мальшіце

Барбара Несвадбова Цікавість

Петр Шабах Юго

Катежина Тучкова Життя й творчість бпаронеси Маутніцевої

Міхась Андрасюк Кордон

Андрій Федоренко Лід

Борис Петрович Як риба об лід

Анатоль Кудрявець Спогад про шершня

Лявон Вольський Милорусь

Володимир Степан Чорно-білий фотознімок

Анна Гавальда Чоловік і жінка

Еліс Монро Художній твір

Милорад Павич Дамаскин

Іво Андрич Ніч

Ричард Бротиган Вмовляння Скарлатті

 

 

 

 

 

 

 

Вільям Фолкнер

 

ЕЛЛІ

 

Біла дерев’яна огорожа над прямовисним урвищем була немов іграшкова. Тоненька волокнинка, що прилягла до вигину дороги, вона в одну мить промайнула повз машину і вже зникла ззаду, наче туго натягнута стрічка, яку перетяли ножицями.

Потім вони проминули дорожній знак, перший знак — “Мілс-сіті, 6 миль”,— і Еллі подумала, вражена необоротністю того, що сталося: “Ми вже майже приїхали. Вже запізно”. Вона не відводила погляду від Поля, що сидів поруч: руки його лежали на кермі, а обличчя, видне їй у профіль, було звернене до автостради, яка розмотувалася перед ними. Вона заговорила:

— Ну добре. Що мені зробити, щоб ти одружився зі мною, Полю? — А сама думала: “Коли ми поверталися з лісу, якийсь дядько орав своє поле і бачив, як Поль ніс дорожнього плаща і як ми знову сіли в машину”,— думала про це спокійно, з якоюсь байдужістю і від-стороненістю, бо мала в голові важливіший клопіт. “Щось таке страшне, а я про нього зовсім забула”,— думалось їй, коли вона дивилася, як щораз швидше миготять дорожні знаки, щораз частіше — до Мілс-сіті було все ближче й ближче. “Таке жахіття, зараз я його пригадаю”. І озвалася вголос: — То значить, я вже нічого не можу зробити?

Поль не глянув на неї.

— Ні,— відповів він.— Нічого не можеш.

І враз вона пригадала те, про що забула. її бабка, стара глуха жінка з холодним дошкульним поглядом, чекає у Мілс-сіті. Еллі пригадала її, вражена тихим розпачем: “Як я могла про неї забути? Як я могла? Як?..”

їй було вісімнадцять років. Вона жила за двісті миль звідси, у Джеф-ферсоні, з батьком, матір’ю і бабкою в чималенькому будинку. Широка веранда будинку обросла виноградною лозою, яка зовсім закривала світло. У цьому затінку Еллі висиджувала напівлежачи мало не кожного вечора, щоразу з іншим кавалером — спочатку то були місцеві хлопці й молодики, а далі пішли майже без перебору, навіть дехто з приїжджих, що з ними вона знайомилась чи то на вечірці, чи просто випадково, аби лиш він мав порядний вигляд. Вечорами вона ніколи не радила з ними-в машині, і невдовзі усім начебто стало ясно, чому це так, хоч кожен із них не відразу втрачав надію, а лише по тому, як дзиґарі на будинку окружної управи вибивали одинадцяту. Бо тоді минало хвилин п’ять, і парочка — яка перед тим могла мовчати годину чи и довше — починала гарячково перешіптуватися:

— Тепер уже йди.

—Ні, ще рано.  

— Іди. Вже пора.

— Чому?

         — Тому. Я втомилася. І хочу спати.

— А-а. Так далеко, і без мами.

  • Через це?

— Може.

У темряві вона ставала насторожена й холодна і, не зробивши жодного руху, відгороджувалася від хлопця якимось таємничим сміхом. І він ішов геть, а вона поверталася в темний будинок,, кидала погляд на прямокутник світла вгорі і враз уся змінювалася. Ступаючи майже по-старечому втомлено, вона підіймалася сходами й проходила повз прочинені двері освітленої кімнати, де сиділа її бабка,— випростана, з розгорнутою книжкою в руках, обернувшись обличчям до холу. Проходячи, вона лише деколи заглядала в ту кімнату. І тоді на мить погляди їхні схрещувалися: втомлений і знесилений старої жінки, холодний і зіркий дівчини. Лице й очі Еллі, темні й розширені, палали безсилою ненавистю. Потім вона рушала далі, входила у свою кімнату, прихилялася на хвильку до одвірка й чула, як стара жінка вимикає у себе світло. Часом вона тихенько й безнадійно схлипувала, шепочучи: “Стара відьма. Стара відьма”. Та потроху це минало. Вона роздягалася, дивилась у дзеркало на своє обличчя, на губи, бліді без помади, важкі й пласкуваті (як їй здавалося), втомлені й прив’ялі від поцілунків, і думала: “Боже! Навіщо це я? Що зі мною робиться?” Думала, як наступного ранку їй знову доведеться стати перед очі старої жінки, несучи на губах, наче синці, сліди минулого вечора, і усвідомлюючи безцільність і порожнечу життя, що разило глибше, ніж будь-який гнів чи вимушена покора.

А потім одного дня у домі своєї подруги вона познайомилася з Полем де Монтіньї. Коли він пішов, обидві дівчини залишились самі. Вони подивились одна на одну з-під примружених повік, спокійно, мов два фехтувальники, готові до поєдинку.

— Отже, він тобі сподобався? — запитала подруга.— Дивний у тебе смак, їй-бо.

— Хто сподобався? — перепитала Еллі.— Не знаю, про кого ти говориш.

— О, невже? Тоді ти не помітила, яке у нього волосся. Наче сплетений чепець. А губи! Такі товсті.

Еллі подивилась на подругу:

— Про що це ти?

— Ні про що,— відказала та. Потім глянула в бік холу, дістала сигарету з вирізу своєї сукні й запалила: — Я нічого не знаю. Я тільки чула те, що й інші чули. Що Полів дядько якось убив чоловіка, котрий дорікнув йому, ніби він має домішку негритянської крові.

— Ти брешеш! — попалася на гачок Еллі. Подруга випустила пасемко диму.

— Що ж, спитай про його родину у своєї баби. Адже вона теж мешкала в Луїзіані.

— А як же ти? — озвалась Еллі.— Ти ж запросила його до себе додому.

— Так, але я не ховалася з ним у стінній шафі, щоб там цілуватись.

— Справді? А може, ти просто не змогла цього зробити.

— Не змогла, бо твоя персона стала мені на заваді.

Цього вечора Еллі й Поль сиділи на зарослій виноградом темній веранді. Але об одинадцятій годині вона занепокоїлася і стала впиратись:

— Ні! Ні! Я тебе прошу. Я прошу.

— Та чого ти боїшся?

— Атож, боюся. Іди вже, я тебе прошу. Іди.

— Тоді завтра?

— Ні. Не завтра й ніколи.

— Добре. Значить, завтра.

Цим разом вона вже не заглянула до кімнати бабки, коли проходила коридором. І у своїй кімнаті не прихилилася до одвірка, щоб виплакатись. А тільки стала проти дверей, трохи збуджена, і захекано повторювала вголос:

— Негр. Негр. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася?

Другого дня пополудні Поль прийшов прямо на веранду. Еллі сиділа в гойдалці, її бабка — у кріслі поруч. Дівчина підвелася й зустріла Поля на східцях.

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитала вона.— Навіщо?

Потім Еллі обернулася і немов побачила саму себе збоку; ось вона підводить Поля до старої жінки, що сидить випростана й невблаганно сувора в тому самому потаємному місці, де не раз перед Еллі являлися незліченні й безіменні привиддя, які наче в один голос нашіптували їй щось звабливе… Еллі нахилилась і гукнула:

— Бабусю, це містер де Монтіньї.

— Хто такий?

— Містер де Монтіньї! З Луїзіани! — прокричала Еллі і враз побачила, як бабка в кріслі шарпнулася назад, мов змія перед стрибком на свою жертву.

Це діялося пополудні. А ввечері Еллі вперше за весь час відступилася від веранди. Вони з-Полем примостилися серед чагарника на моріжку. У темряві суцільних заростів надходила хвилина згуби для Еллі, її кров кричала від розпуки й збудження і мстивої втіхи, говорила ледве чи не вголос, коли дівчина вже ось-ось мала піддатись: “Хай би вона побачила! Хай би вона побачила!” — як раптом (а доти не чути було ні звуку) пролунав якийсь вигук над нею, і Еллі, несамовито кинувшись, відчула, що біля них., над ними стоїть бабка. Коли вона тут з’явилася, чи довго так стояла — вони не знали. Стара мовчки застигла на місці, поки повільно спадало напруження, і Поль без поспіху відходив собі, а Еллі стояла, почуваючи себе по-дурному: “Застукали мене на гарячому, а я навіть і не встигла нічого такого”. Потім вона опинилася у своїй кімнаті, стояла, прихилившись до одвірка, силкуючись заспокоїти віддих, і прислухалась, , як, бабка підіймається сходами, і чекала, чи не піде вона до батькової кімнати. Але хода старої завмерла біля її власних дверей. Еллі підійшла,до ліжка й не роздягаючись лягла. Вона все ще була задихана, кров усе ще кричала в жилах. “Отже, це станеться завтра,— думала дівчина.— Вона вранці розкаже батькові”. Еллі почала корчитись, як від болю, перевертаючись із боку на бік. “А я ще ніколи цього не робила,— пройняв її несподівано пекучий жаль.— Вона думає, що я таки згрішила, і так і скаже, а я досі ще незаймана. Сама ж довела мене до цього, і в останню мить перешкодила”. А потім Еллі відчула, що сонце б’є їй просто в очі і що вона лежить одягнена. “Отже, це буде вранці,—наче крізь млу поду-малесь їй.— Боже! Як я могла, як могла! Не хочу я ніякого чоловіка, нічого не хочу!”

Вона сиділа вже в їдальні, коли батько зійшов униз на сніданок. Він не озвався,— мабуть, ще нічого не знав. “Може, вона сказала мамі”,— подумала Еллі. Але трохи згодом і мати вийшла й теж подалася в місто, так нічого й не сказавши. “Отже, ще нічого не було”,— подумала Еллі, підіймаючись сходами. Двері до бабчиної кімнати були причинені. Відчинивши їх, Еллі побачила, що стара сидить у ліжку й читає газету. Бабка підвела очі на онуку — холодний, застиглий, невблаганний погляд — а Еллі кричала до неї в порожньому будинку:

— А що мені ще робити в цьому мертвому, безнадійному містечку? Я піду працювати. Я не хочу бити байдики. Знайдіть мені яку-небудь роботу — байдуже, яку й де, аби лиш так далеко, щоб я більш ніколи в житті й не чула слова “Джефферсон”!

її назвали на честь бабки Ейленсією, хоч стара жінка уже мало не п’ятнадцять років не чула ні власного імені, ні імені онуки, ні імені будь-кого іншого, хіба що хтось кричав би до неї так, як оце тепер Еллі  кричала:

— Учора ввечері нічого не сталося! Ти не віриш мені? Це правда. Нічого навіть і не сталося. А то б я принаймні мала щось… щось таке…— Стара жінка дивилася на неї холодним затятим поглядом, непорушним і затятим, який буває у зовсім глухих.

— Добре! — кричала Еллі.— Тоді я вийду заміж! Це тебе задовольнить?

Цього дня пополудні вона зустрілася з Полем у місті.

— То як учорашнє — все гаразд? — запитав він.— Чи, може, вони?..

— Ні. Полю, одружись зі мною.— Еллі й Поль сиділи в кутку аптеки, почасти закриті прилавком, за яким продавалися ліки, але щохвилини хтось міг заглянути сюди. Вона пригорнулася до нього, обличчя її було бліде й напружене, нафарбовані уста скидалися на кривавий шрам.— Одружися зі мною. А ні — то буде запізно, Полю.

— Я не одружуюся з такими,— відповів Поль.— Ну, ну. Візьми себе в руки.

Вона пригорнулася ще ближче, вся — втілена обіцянка. Голос її звучав приглушено й настійливо.

— Вчора ми вже майже зробили. Коли ти одружишся зі мною, я погоджуся.

— Погодишся, ге? До чи після?

— Так. Зараз. Коли тільки схочеш.

— Шкода,— відповів він.

— Навіть якщо я й зараз згодна?

— Яке там зараз! Візьми себе в руки.

— Я от чую тебе.

Але вірити не вірю. І боюся ризикнути: а що, як це правда?

Вона почала плакати. Він, дедалі більше дратуючись, кинув їй’

— Перестаньї

— Добре. Вже. Я перестала. Значить, ти не хочеш? Послухай, потім буде запізно!

— Та ні, якого чорта! Я не одружуюся з такими, я тобі казав.

— Добре. Тоді прощавай. Назавжди.

— А я теж не проти. Якщо ти саме цього хочеш. Але якщо ми ще колись побачимось, то ти знаєш, для чого саме. Тільки ніякого одруження. І наступного разу я вже сам подбаю, щоб було без публіки.

— Не буде ніякого наступного разу,— відказала Еллі.

Другого дня він виїхав. А тижнем пізніше мемфіські газети повідомили про її заручини. З нареченим вона була знайома з дитинства. Він працював у банку помічником касира, і про нього казали, що колись він посяде там президентське крісло. Поважний і тверезомислячий молодик, бездоганний вдачею і звичками, він десь так із рік ходив до неї зі своєрідними візитами ввічливості. Щонеділі ввечері він вечеряв у них, а коли, бувало, заїжджав до їхнього містечка мандрівний цирк, то щоразу брав квитки для себе, Еллі та її матері. Приходячи до Еллі в гості, він і після того, як оголосили заручини, ніколи не сидів з нею смерком у гойдалці. Здається, він і взагалі гадки не мав, що хтось там коли-небудь сидів поночі. Тепер на веранді було порожньо, і дні за днями спливали для неї монотонно, в якомусь притьмареному супокої. Ночами Еллі трохи плакала, але не часто; вряди-годи придивлялася в дзеркалі до своїх уст, і знов плакала, з тихим розпачем і покорою. “Принаймні я хоч маю спокій,— думала вона.— Зможу бодай прожити решту свого життя так спокійно, наче я вже мертва”.

А потім раптом одного дня — без попередження, так ніби вона теж змирилася, відмовилась від своїх намірів — бабка поїхала погостювати до сина у Мілс-сіті. Будинок після її від’їзду, здавалося, став ще більший і порожніший, ніж був раніше, немов бабка була чи не єдиною живою душею в ньому. Щодня тепер приходили в дім швачки, готували весільне вбрання, а Еллі все так само супокійно й безцільно, в якійсь бездумній тупій порожнечі снувала порожніми кімнатами, і все навкруги видавалось їй таким знайомим і вмиротвореним, що вже наче й не дуже смутило її. Довгими годинами вистоювала вона біля вікна материної спальні, втупивши погляд у тоненькі вусики ломиноса, що повільно засновували віконну сітку й переповзали на дах веранди в міру того, як наставала розповня літа. Так минуло два місяці; до весілля лишалося ще три тижні. Аж це одного дня мати сказала:

— Твоя бабка хоче в неділю повернутися додому. То, може, ви з Філіпом поїдете у суботу в Мілс-Сіті, переночуєте там у дядька, а в неділю привезете її, гаразд?

За п’ять хвилин після цієї розмови Еллі стала перед дзеркалом і приглянулася до свого обличчя, як приглядаються до людини, що тільки-но уникла смертельної небезпеки. “Боже,— подумала вона,— що я хотіла зробити? Що я хотіла зробити?!”

Квапливо, але так, щоб не викликати підозри, вибравшися з дому, вона менш як за годину зв’язалася телефоном з Полем.

— У суботу вранці? — перепитав він.

— Так. Я скажу матері, що Фі… що він хоче рано виїхати, на світанку. А що це будеш ти і твоя машина, ніхто й не помітить. Я буду готова, і ми зразу й поїдемо.

— Гаразд.— Вона чула гул у дротах, чула відстань; її проймало відчуття збудженості, втечі. — Але ти знаєш, що це означає. Якщо я повернуся. Я казав тобі.

— Я не боюся. Я и досі тобі не вірю, але тепер уже не боюся ризикнути.

І знов їй чувся гул у дротах.

— Я не збираюсь одружуватися з тобою. Еллі.

— Нічого, любий. Я ж тобі кажу, я вже не боюся ризикнути. Отже, на світанку. Я чекатиму.

Вона пішла в банк. За якусь хвилину Філіп звільнився й підійшов до неї. Обличчя її було збуджене й бліде під шаром косметики, погляд огнистий і рішучий.

— Ти повинен виконати одне моє прохання. Мені не легко це просити, але, мабуть, і виконати тобі буде не легко.

— Хоч би що це було, я зроблю. А що саме?

— У неділю повертається бабка. То мати хоче, щоб у суботу ми з тобою поїхали по неї.

— Добре. Я можу звільнитись на суботу.

— Так, але я ж казала тобі, що це буде нелегко… Бачиш, я не хочу, щоб ти їхав.

. — Не хочеш?..— Він подивився в її огнисті очі, на виснажене обличчя.— Ти хочеш сама поїхати? — Вона не відповіла, тільки втупилася в нього поглядом. Раптом вона підступила ближче й звичним рухом, в якому не було ніякої теплоти, прихилилася до. його тіла. Тоді взяла його руку й поклала собі на плече.— А-а, розумію,— промовив він.— Ти хочеш поїхати з кимось іншим.

— Так. Зараз я не можу пояснити. Пізніш я все розповім. Але мати ніколи не зрозуміє. Вона не пустить мене, якщо знатиме, що це не ти.

— Розумію…— Рука його лежала, мов нежива, Еллі підтримувала її.— Ти хочеш поїхати з іншим хлопцем.

Вона засміялася, коротко й тихо.

— Не будь дуріником. Звичайно, у компанії буває й інший хлопець. Ти цих людей не знаєш, і я теж з ними більше не побачуся до весілля. Але мама цього б не зрозуміла. Отож я тебе й прошу. Зробиш це?

— Так. Тут-нічого такого нема. Якби ми не могли довіряти одне одному, навішо тоді й одружуватись?

— Це правда. Ми повинні довіряти.— Вона відпустила його руку й подивилася на нього пильно й задумливо, з холодною допитливістю і зневагою.— І ти зробиш так, щоб мати…

— Можеш покластися на мене, ти знаєш.

— Так. Думаю, що можу.— Раптом вона простягла руку.— Прощай.

— Прощай?

Вона ще раз нахилилась до нього й поцілувала:

— Обережно! — похопився він.— Хтось може…

Справді. Ну, то бувай. До того часу, коли я поясню.— Вона відхилилася назад і подивилась на нього задумливим поглядом, заглиблена вже у щось інше.— Гадаю, більш ніколи я не завдаватиму тобі таких клопотів. І може, це піде тобі на користь. До побачення.

Це було в четвер пополудні. У суботу вранці, на світанку, коли Поль зупинив машину перед темним будинком, вона в одну мить була вже надворі й бігла через моріжок. Ще не встиг він нахилитись і відчинити дверцята, як вона вскочила в машину і вже сиділа, пориваючись усім тілом вперед, збуджена й нетерпляча, як дике звіря, що втікає від переслідувача.

— Швидше! — вигукнула вона?— Швидше! Швидше їдьмо! Але він не рушав ще якусь хвильку.

— Пам’ятаєш, що я тобі казав про нашу майбутню зустріч? Значить, згода?

— Так, згода. Кажу ж тобі, я вже не боюся ризикнути. Швидше! Швидше їдьмо! ‘ —

А потім, через десять годин, коли дорожні знаки Мілс-сіті почали щораз частіше виростати перед машиною і зникати за нею, немов свідчення необоротності того, що сталося,— Еллі озвалась:

— Отже, ти не одружишся зі мною? Ні?

— Я вже скільки разів казав тобі це.

— Казав. Але я не вірила. Не вірила тобі. Я думала, що коли я… після того, як… Але, значить, я вже нічого не можу вдіяти?

— Ні,— відповів він.

— “Ні”,— повторила вона. І почала сміятись, дедалі голосніше.

— Еллі! Перестань! — гукнув він.

— Добре,— погодилась вона.— Я просто подумала про бабку. Вона зовсім вискочила у мене з голови.’

Зупинившись на повороті сходів, Еллі чула, як у вітальні внизу Поль розмовляє з її дядьком і тіткою. Вона стояла непорушно, поринувши в задуму, сама — втілена цнота й незайманість, стояла у такій позі, наче на якусь мить опинилася в місці, де можна забути, звідки ти прийшов і куди маєш намір іти далі. Годинник у холі вибив одинадцяту, і вона здригнулася. Потім тихо піднялася сходами й увійшла до кімнати своєї кузини, де мала спати цю ніч. У низькому кріслі біля туалетного столика, заваленого всіляким дівчачим дріб’язком — пляшечки, коробочки пудри, фотографії, кілька бальних програмок, увіткнутих за рамку дзеркала,— сиділа бабка. Еллі зупинилася. Цілу хвилину вони дивились одна , на одну, перше ніж стара жінка заговорила:

— Мало того, що ти обманюєш своїх батьків і друзів, так ще привозиш негра в гості до мого сина!

— Бабусю!— мовила Еллі.

— Примушуєш мене сідати за один стіл із негром! .

— Бабусю! — Еллі кричала тонким шепотом, обличчя її було зне-можене й скривлене від болю. Вона прислухалась. Хтось підіймався сходами, чулися голоси — її тітки й Поля.— Цить! — вигукнула Еллі.— Цить!

— Що? Що ти кажеш?

Еллі підбігла до крісла, нахилилась і затулила долонею тонкі, безкровні уста старої жінки, і обидві в нестямі — дівчина зі страху, а бабка з люті — втупились одна в одну на відстані руки, поки кроки й голоси за дверима віддалилися й затихли. Еллі забрала долоню. Вона вихопила з-поза рамки дзеркала одну з бальних програмок, до якої був прив’язаний шовковою шворочкою дрібненький безглуздий олівчик, і написала на звороті: “Він не негр він учився у Вірджінії й Гарварді і всюди”.

Бабка прочитала записку й підвела погляд.

— Гарвардський університет я можу зрозуміти, але не Вірджін-ський. Глянь, яке в нього волосся, які нігті, коли тобі треба доказів. Мені доказів не треба. Я знаю вже чотири покоління з його роду.— Вона повернула програмку Еллі.— Він не повинен ночувати під цим дахом.

Еллі взяла іншу програмку й швидко черкнула:

“Він залишиться на ніч. Він мій гість. Я його запросила. Ти моя бабуся, і ти хочеш, шоб я поставилася до гостя так, як не ставляться й до собаки?”

Бабка прочитала написане й так і сиділа з програмкою в руці.

— Він не повезе мене до Джефферсона. Я й ноги не поставлю в його машину. І ти теж. Ми поїдемо додому поїздом. Ніхто з моїх кревних більше ніколи з ним не поїде.

Еллі схопила ще одну програмку й розлючено черкнула:

“Я поїду. Ти мені не заборониш. Тільки спробуй”.

Бабка прочитала й подивилась на Еллі. Погляди їхні схрестилися.

— Тоді я розповім твоєму батькові.

А Еллі вже знову писала. Ледве встигла вона скінчити, як уже підсунула аркушик бабці, і відразу, ще не прийнявши руки, спробувала забрати його назад. Але бабка встигла затиснути краєчок програмки пальцями, і вони знову схрестилися очима, а той аркушик зв’язував їх, наче якась дивовижна пуповина.

— Віддай! — вигукнула Еллі.— Віддай мені!

— Пусти! — стояла на своєму бабка.

— Стривай! — тонким пошептом кричала Еллі, тягнучи аркушик до себе, силкуючись викрутити його з рук старої.— Я помилилась. Я…

Напрочуд вправним рухом бабка затисла програмку в ту саму мить, коли Еллі вже майже вирвала її.

— Ох,— перевела подих стара і прочитала вголос:— “То й скажи йому.

Що знаєш”. А-а, ти, я бачу, не скінчила. Так що я знаю?

— А що знаєш, те й скажи,— відповіла Еллі. І розлючено зашепотіла:— Скажи, що сьогодні вранці ми пішли з ним у кущі й пробули там дві години. Оце й скажи!

Стара жінка старанно склала програмку і мовчки підвелася.

— Бабусю!— вигукнула Еллі.

— Подай мою тростинку,— сказала бабка.— Онде під стіною.

Коли вона вийшла, Еллі замкнула двері. Після цього спокійно дістала з шафи халат кузини і стала повільно роздягатись, раз по раз позіхаючи на весь рот.

— Боже, яка я стомлена! — сказала вона вголос, укотре позіхнувши. Тоді сіла за туалетний столик і взялася манікюрити нігті. Вряди-годи вона позирала на невеличкий годинник зі слонової кістки, що стояв на столику.

Нарешті годинник під сходами почав вибивати північ. Еллі посиділа ще з хвилинку, схилившись головою до своїх наманікюрених нігтів і прислухаючись до останнього удару годинника Потім подивилась на годинник, що стояв на столику. “Щоб я через тебе вганяла за поїздом!”— промайнула у неї думка. На її обличчі, коли вона дивилася на годинник, проступив той самий пекучий розпач, що й удень. Еллі підійшла до дверей і вийшла в темний хол. Боса, з похнюпленою головою, вона стояла там у темряві й заходилася тихим плачем, по-дитячому вражена своїм безталанням. “Все проти мене,— подумала вона.— Все”. Коли вона рушила далі, витягши перед собою руки, ходи її не було чутно. У темряві Еллі так напружувала зір, що мало очі не випадали їй з орбіт. Вона ввійшла до ванної кімнати й причинила за собою двері. Тоді поспіх і гарячкове бажання діяти посіли її знову. Вона підбігла до стіни, за якою була’ кімната для гостей, і, приклавши трубкою долоні до уст, прошепотіла: “Полю! Полю!” — стримуючи віддих, поки її гарячковий шепіт завмирав понад холодною штукатуркою. Вона зіщулилась, незграбна в чужому халаті, її невидющі очі метались у темряві в бездонному розпачі. Еллі підскочила до туалету, намацала кран і зробила так, щоб вода скрапувала тихіше. Потім прочинила двері й стала на порозі. Годинник унизу вибив пів на першу. Вона стояла, завмерши на місці, і тільки дрібно тремтіла немов з холоду, коли годинник вибив годину ночі.

Еллі почула відразу, як Поль вийшов з кімнати для гостей. Вона чула, як він ішов через хол, як його рука намацувала вимикач. Коли запалилося світло, Еллі усвідомила, що очі в неї увесь час були заплющені.

— Ти чого тут? — озвався Поль. На ньому була піжама її дядька. — Що ти, в чорта…

— Причини двері,— прошепотіла вона.

— А нехай тобі! От ненормальна. Зовсім здуріла!

— Полю!

Еллі міцно вчепилася в нього, наче боялася, що він утече. Вона причинила за ним двері й навпомацки шукала засувку, коли він схопив її за зап’ясток.

— Випусти мене звідси! — просичав він.

Вона прихилилась до нього, час від часу здригаючись і силкуючись утримати його. Очі її були притьмарені.

— Вона розповість батькові. Завтра розповість батькові, Полю.

У проміжки між її словами чути було, як неквапливо й тихо крапає вода.

— Що розповість? Що вона знає?

— Обійми мене, Полю!

— Ще чого! Пусти! Ходім звідси.

— Розповість. Але ти можеш допомогти. Від тебе залежить, щоб вона не розповіла.

— Як допомогти? Хай йому чорт, ти пустиш мене?

— Вона розповість, але тоді це вже не матиме значення. Пообіцяй, Полю. Скажи, що ти це зробиш.

— Що я з тобою одружуся? Ти це маєш на увазі? Я вчора тобі сказав, що цього не буде. Пусти мене, кажу!

— Добре. Добре вже.— Вона говорила пристрасним шепотом.— Я вже вірю тобі. Спершу я не вірила, але тепер вірю. Якщо так, тобі й не треба одружуватись зі мною. Ти можеш і без цього допомогти мені.— Вона пригорнулася до нього всім тілом, обвила його своїм волоссям, зваблива й спокуслива.— Тобі не треба буде одружуватись зі мною. Але ти зробиш?

— Що зроблю?

— Слухай! Пам’ятаєш той поворот на дорозі, де низенька біла огорожа над глибоким проваллям? Якби машина пробила ту благеньку огорожу…

— Ну, то й що?

— Слухай! Ти повезеш її в машині. Вона нічого не знатиме, не встигне навіть запідозрити. А та благенька огорожа не здержить машини, і всі скажуть, що це нещасливий випадок. Вона стара, їй багато не треба, може, самого струсу вистачить, а ти молодий, і може, навіть і не… Полю! Полю! — Еллі говорила дедалі тихіше й слабше, і ревне бажання та розпач бриніли в її голосі, що поволі слабшав, а він стояв і дивився нз Ц.сполотніле обличчя, на її очі, які манили —запаморочливо звабливою обіцянкою.— Полю!

.— А,ти де будеш весь цей час?,— Вона не ворушилася, обличчя її було як у сновиди.— Ага, ясно. Ти поїдеш додому поїздом. Так?

— Полю!, і—промовила вона протяглим, ледь чутним шепотом.— Полю!

Коли він хотів її вдарити, його долоня мовби з власної волі відмовилася скоритись: вона розкрилася і, здригнувшись, лягла на її обличчя довгим, мало не пестливим рухом. Ухопивши її за карк, він удруге спробував ударити, і знов долоня не виконала його наказу. Тоді він відштовхнув дівчину від себе, і вона важко поточилася на стіну. А* потім хода його завмерла, і чулося тільки, як розмірено й неквапливо капотить вода. Нарешті годинник унизу вибив другу. Еллі насилу підвелася й тугіше закрутила кран.

Але вода, здавалося, капотіла й далі. Вона крапала в тишу, коли Еллі лежала горілиць у ліжку й не спала, і навіть не думала ні про що. Крапала й тоді, як Еллі сиділа за сніданком із застиглим зболеним обличчям, і тоді, як від’їжджали і бабка вмощувалася поміж Полем і нею на, єдиному сидінні машини. Навіть гуркіт мотора не зміг заглушити цього капотіння, аж поки раптом Еллі усвідомила, що це, власне, шумить. “Та це ж дорожні знаки!” — подумала вона, дивлячись, як їх одного за одним поглинає дорога. “Я навіть пам’ятаю ось цей; тепер лише дві милі. Підожду до наступного і тоді… Вже! Зараз!”

— Полю! — озвалась Еллі. Він не озирнувся в її бік.— Одружишся зі мною? ,,

— Ні.

Еллі теж не дивилася на його лице. Вона приглядалася до його рук, які легко й невідривно орудували кермом. А поміж ними сиділа бабка, випростана й застигла у своєму старосвітському чорному капелюшку, втупившись просто перед,себе — наче силует, вирізаний з пергаменту.

— Востаннє питаю тебе. Потім буде вже пізно. Чуєш, буде вже пізно, Полю… Полю!

— Ні, кажу тобі. Ти не кохаєш мене. Я не кохаю тебе. Ми ніколи й не казали, що кохаємо одне одного.

— Добре, нехай і так. А <без кохання ти не одружишся зі мною? Пам’ятай: потім буде пізно!

— Ні. Не одружуся.

— Але чому? Чому, Полю? — Він не відповів. Машина мчала вперед. Еллі глянула на дорожній знак і спокійно подумала: “Вже майже доїхали. Наступний поворот”. А вголос сказала, кидаючи слова через глухоту старої жінки поміж ними:— Чому ні, Полю? Якщо це ті балачки про негритянську кров, то я в них не вірю. Мені це байдуже.— “Пора,— подумала вона,— ось уже поворот”.

Дорога звернула вбік, почався спуск. Еллі відхилилася на спинку і раптом побачила, що бабка пильно дивиться на неї. Але Еллі вже не пробувала приховувати вираз обличчя або очей, як не пробувала й змінювати голос.

— А що, як я матиму дитину?

— Дитину? Я тут нічим не можу зарадити. Про це ти повинна була раніш подумати. Не забувай, це ж ти покликала мене, я не набивався.

— Ні, Ти не набивався. Я сама просила. Я тебе примусила. Питаю “останнє. Одружишся? Швидко!

— Ні.

— Ну що ж! — Вона сиділа випростана, а дорога на мить немовби застигла перед тим, як шугнути круто вниз обік урвища; замиготіла біла огорожа. Відкидаючи плащ, Еллі побачила все так само втуплені в неї очі бабки. Коли Еллі нахилилася понад коліньми старої жінки, погляди їхні знову схрестилися — знеможена, доведена до розпачу дівчина і стара жінка, що її слух давно вже нічого не вловлював, а зір досі нічого не пропускав — на одну глибоку секунду розпачливого ультиматуму і незворушної відмови.— Тоді згинь! — крикнула вона в лице старій жінці.— Згинь! — Еллі схопила, рукою кермо. Поль спробував відштовхнути її, але вона встромила лікоть поміж спицями керма і налягла на нього всім своїм тілом, простягшись поперек колін старої. Не випустила вона керма й тоді, як Поль зацідив їй кулаком у зуби.— Ой! — вигукнула вона.— Ти вдарив мене! Вдарив! — Коли машина зламала огорожу, Еллі випустила кермо і на якусь хвильку легко прилягла до грудей Поля, наче